ПОИСК
Інтерв'ю

«Я в Дніпрі до війни ніколи не був, а зараз це місто знаю по моргах»: як шукають зниклих безвісти

12:20 8 лютого 2024
ексгумація

На фронті зниклих безвісти називають «п'ятисотими». Вони можуть опинитися у полоні, але, на жаль, частіше диво не відбувається. І тоді родичі вимушені чекати місяцями, щоб переконатися, що трагедія сталася саме з їхнім близьким, і нарешті поховати людину.

Пошук тіл загиблих, ексгумація, ідентифікація дуже складні й довготривалі з об’єктивних причин. Про те, як проходять ці процеси, розповів старший лейтенант одного із військових формувань Борис Писарчук, який в тому числі займається цією темою.

— Борисе, хто з юридичної точки зору вважається зниклим безвісти?

— Це особа, яка виконувала службово-бойові або інші завдання в певній точці, умовно називаємо її місцем бойового зіткнення, і не вийшла у встановлений час на зв'язок, або були об'єктивні дані вважати її відсутньою на місці несення служби, або з місцем виконання завдань відсутні будь-які контакти та зв’язки й немає можливості туди підійти й подивитися, що відбулося.

— У цивільному житті, коли зникає людина, правоохоронці чекають три доби, і лише потім починають якісь процедури. А тут є часові терміни?

— Ні. Не вийшов на зв'язок раз, два, три, якимось чином обстежили місце (дронами, не дронами, з допомогою суміжних підрозділів тощо), або прийшли на місце, де був якийсь спостережний пункт, взводний опорний пункт, позиція, а людини там немає, — все, її вже можна вважати безвісти зниклою.

РЕКЛАМА

Є кілька категорій безвісти зниклих. Перша — коли можна припускати, що людина у полоні. Бо статус полоненого надається, коли надійшло офіційне підтвердження по лінії Червоного Хреста. До отримання такого підтвердження, навіть якщо в Telegram-каналах або в інших соцмережах родичі, побратими або ще хтось побачили цю людину на фото або відео саме у полоні, наше законодавство не вважає її такою.

Друга категорія — це коли, на жаль, ми розуміємо, що людина на щиті. Його побратими бачили, що сталося, але у зв'язку з інтенсивністю бойових дій не можуть забрати тіло. Дуже часто родичам так і повідомляють, що він вважається «п'ятисотим», тобто безвісти зниклим, але він «двохсотий», хоча тіла немає.

Третя категорія — це коли невпізнане тіло знаходиться в морзі або людина похована як невстановлена особа. Відповідно, у нас немає об'єктивних даних про те, що це тіло належить цій особі, тому вона так само вважається зниклою безвісти.

РЕКЛАМА

Наприклад, була доповідь по якомусь засобу зв'язку про бойове зіткнення, ми прийшли на позицію, а там немає нікого. Або місцеві жителі після деокупації сказали, що там-то лежать тіла хлопців. Ми прийшли, провели ексгумацію, а кому тіла належать, зрозуміти не можемо. Відповідно, фрагменти відправляємо в морг, а там вже своя окрема процедура.

Читайте також: «Кожний день гине або отримує поранення хтось з моїх знайомих», — Ірина Солошенко

РЕКЛАМА

— Якщо сталося таке лихо, як мають діяти родичі?

— Зазвичай військова частина через військкомат або напряму повідомляє родичів або близьких осіб, що такий-то боєць вважається безвісти зниклим, і намагаються розказати, як і коли це сталося. Або родичі самі шукають побратимів, які щось бачили й щось знають.

Родичам потрібно діяти правильно. Буває, що їм не роз'яснюють цей механізм. В першу чергу вони мають звернутися в найближчий відділ або відділення Національної поліції за місцем проживання й повідомити про зникнення безвісти особи під час бойових дій, тобто виконання службового бойового завдання. В поліції реєструють кримінальне провадження за фактом вбивства, це 115 стаття Кримінального кодексу. Згідно з вимогами КПК, у родичів беруть зразки біологічного матеріалу для виокремлення ДНК. Причому має бути лише перша спорідненість.

На жаль, з цим існують певні проблеми, хоча зараз ситуація здвинулася. Багато зусиль з усіх сторін було прикладено, я теж цим займався. Тепер у 100% військовослужбовців відібрані біологічні зразки для виокремлення ДНК. Для чого це робиться? Якщо, не дай Боже, зі мною щось станеться, а мої батьки або діти знаходяться за кордоном, то проблематично буде встановити мою особу. А оскільки в центральній єдиній базі вже є дані про кожного, всі процедури проходять набагато простіше. Нарешті ми до цього підійшли.

На базі Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру (ДНДКЦ) Міністерства внутрішніх справ створена система ЦОГОЛ — центральний облік генетичних ознак людини. Туди потрапляють відомості про ДНК-зразки як невстановлених тіл, так і всіх родичів, які звернулися до Національної поліції стосовно зникнення безвісти.

Ексгумація решток тіла Олександра Піскунова в селі Студенок Харківської області. Грудень 2022 року

— Навіть боюся уявити, скільки зараз у цих фахівців роботи.

— Я вам скажу, що, на щастя, ця система ЦОГОЛ працює непогано. В цій установі дуже гарно організована робота, вони виконують свою місію.

Але є проблема. Я постійно намагаюся достукатися до всієї правоохоронної системи. Найближчим часом буду їхати на Донбас, спілкуватися там на цю тему зі своїми колегами-прокурорами. Бо вже і було листування з прокурорами з цього приводу від імені командування Національної гвардії, я особисто в Офісі Генерального прокурора доносив своє бачення розв'язання деяких питань.

Річ у тому, що слідчі системи МВС, на жаль, не допрацьовують. Звісно, що у них велике навантаження. Але! У слідчого є кримінальне провадження за фактом зникнення безвісти за заявою родичів. Судових перспектив жодних. Він призначив експертизу по ДНК-зразку родича, і це провадження лежить у нього. Оскільки людина зникла безвісти десь на Донбасі, на Півдні, на Запорізькому напрямку, слідчий направляє це провадження за територіальною підслідністю до відповідного органу Національної поліції, де, можливо, це сталося.

— Тобто, умовно кажучи, з Одеси у Слов'янськ.

— Так. У Слов'янськ, Ізюм, Краматорськ. І от матеріали провадження знаходяться в цих містах, а результати експертизи направляють цьому слідчому, який призначив її, в Одесу, Рівне, Чернігів.

Тут виникає момент номер два. Є інше кримінальне провадження — за фактом виявлення трупу. От ми, коли знаходимо рештки, бачимо по деяких ознаках — форма, ремінь, рюкзак і так далі, що це тіла військовослужбовців. Відповідно, повідомляємо правоохоронні органи й вони так само реєструють кримінальне провадження за фактом вбивства або за фактом виявлення тіла невстановленої особи. І в підсумку у нас виходить, що в одному провадженні є тіло, в іншому — родичі. А слідчі, які ведуть ці два кримінальних провадження, про існування один одного не знають.

— Якось дивно. Війна триває майже десять років. Невже досі не систематизували такі процеси?

— Як цю систему зробили? В ЦОГОЛі є відомості про одне провадження і про друге. Вони направляють обом слідчим листи про те, що у такому і такому провадженнях є збіг. Однак отут система дає збій. Чомусь ці дані не відпрацьовуються. Я б'ю в усі дзвони, прошу всіх: проведіть у кожному такому провадженні взаємозвірку з ЦОГОЛом, з ДНДКЦ, тобто на рівні державна установа з державною установою. Я не можу цього зрозуміти, бо ж немає нічого складного. Однак чомусь це так не працює.

По суті, у тебе є кримінальне провадження за фактом виявлення тіла невстановленої особи, а в іншого слідчого — кримінальне провадження за заявою родичів про зникнення безвісти якогось військовослужбовця. Цим обом слідчим треба в ЦОГОЛ направити листа: просимо інформувати, чи десь є тіло з такими ДНК-ознаками. І все.

— Абсолютно логічно.

— А тепер слухайте, до чого ще це призводить. Є ж і монетизована частина цього питання. Відомо, що економічна ситуація в Україні занадто складна, тому ми маємо економити кожну копійку бюджетних коштів. При цьому родичі особи, яка перебуває в статусі безвісти зниклої, отримують всі виплати, які належать їй при проходженні військової служби. Це приблизно 120 тисяч гривень у місяць.

І от уявіть собі. Є тіла невстановлених осіб, які де-факто встановлені, а де-юре ні, тому що не було цього взаємозв'язку. Родичі звертаються в усі інстанції, бо хочуть по-людськи поховати свого близького. У мене телефон щоденно червоний. Зрозуміло, що я дуже не люблю такі спілкування. Однак, на жаль, не можу людям сказати: «Не телефонуйте». В усіх підрозділах та відділах по роботі з особовим складом така ж проблема. Це моральна сторона питання.

Тепер про фінансову. У нас є тіло, є держава, яка платить за те, що недопрацювала, по 120 тисяч щомісяця, і є убиті горем родичі, які напевно знають, що їхня близька людина загинула. Вони хочуть і поховати, і отримати належні виплати, а це 15 мільйонів гривень. Тіло лежить десь в морзі Дніпра, але родичі не можуть його знайти й пройти весь цей шлях. А державний бюджет зазнає колосальних збитків. В масштабах всієї країни це жахлива ситуація.

В нашій військовій частині ми зробили по безвісти зниклим все, що могли. Ми в цьому питанні фактично як передові. Але можу тільки уявити, що відбувається в інших бойових частинах Сил оборони. Загальною цифрою не володію і не хочу її знати, однак думаю, що мова йде про десятки мільйонів.

«Родичі звертаються в усі інстанції, бо хочуть по-людськи поховати свого близького. У мене телефон щоденно червоний. Однак, на жаль, не можу людям сказати: «Не телефонуйте», - розповів Борис Писарчук

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— Ви займаєтеся ексгумацією, спілкуєтесь з вбитими горем людьми. Чи можна звикнути до такої роботи?

— Ні. А як звикнеш? Так, я маю чималий досвід роботи прокурором. Зрозуміло, що стикався з усякими історіями, особливо складно було на ювенальному напрямку, пов'язаному з дитячою злочинністю і злочинністю стосовно дітей. Багато роботи було з трупами. Тому мені, напевно, не так важко, як звичайному юристу, який прийшов на військову службу. Але все одно кожен раз боляче.

Колись зі вдовою одного бійця, вона теж військовослужбовець нашої частини, ми їздили шукати тіло її чоловіка. В один із виїздів вийняли з землі рештки й зрозуміли, що це він. А вона до останнього надіялася і вірила, що ні. У мить, коли вона впізнала по пластині в його лівій руці, яку колись оперували, що це таки він, знаходитися біля неї було надзвичайно важко.

— Кілька років тому робила інтерв'ю з керівником місії «Чорний тюльпан» Ярославом Жилкіним. Вони у 2014−2016 роках займалися ексгумацією та евакуацією тіл загиблих на Донбасі захисників України. Він показав робочі польові зошити, де повно записів на кшталт «номер мішка такий-то, в ньому ступня правої ноги жінки, ліва нога ціла», «труп чоловіка сильно обгорілий, у кабіні, розмір ноги 42». І так сторінка за сторінкою.

— У нас так само пронумеровані фрагменти. Я намагаюся сам складати ці фрагменти в труну, звіряти все, тому що результати експертизи приходять таким чином: номер фрагмента такий-то належить фрагменту такому-то. У мене тільки оці букво-цифрові позначення і пакети. І коли я вже знаходжу це тіло, все звіряю, оскільки в морзі дуже великі обороти.

Колись у залізничній лікарні Дніпра ми чекали, поки знайдуть деякі фрагменти. Я кілька годин спостерігав, як люди з усієї України телефонують жіночці, яка чергувала в той день. У неї були фотографії тіл і фрагментів, які привозять, все розсортовано по папочках, і вона по якихось ознаках намагалася знайти когось. Коли вона почула, як ми розмовляємо з завідувачем патолого-анатомічного відділення, чомусь побачила в мені представника влади й весь негатив вилила на мене: «Чому ви в Києві не намагаєтесь розв'язувати цю проблему?» Я її розумів, тому сприйняв це спокійно.

Скажу про особистий біль. 12 лютого минулого року загинув мій брат Костя, царство небесне йому. Я так само забирав його тіло, щоб мати побачила свого сина в останній раз. Мені тоді було надзвичайно складно.

Знаєте, на похоронах мені завжди немає що сказати. Просто біль і лють. І все.

"Військову форму ми кладемо просто на мішок з тілом у труну. Родичам зазвичай її не дозволяємо відкривати", - розповів Борис Писарчук

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Розкажіть трошки про себе.

— Мені 40 років. Я з Борисполя, прожив тут все життя. Маю кілька освіт. До війни працював на різних посадах в органах прокуратури, в тому числі в Офісі генерального прокурора.

— Тому ваш позивний «Прокурор».

— Звісно.

У 2014 році, як тільки розпочалися події в Криму та на Донбасі, приїхав у військкомат. Але там сказали, що я не потрібен. Допомагав розвозити повістки та уточнювати анкетні дані.

Безумовно, одразу зрозумів, що це не громадянська війна попри те, що працював в системі, якою керував на той момент Віктор Пшонка. Я не брав участі в Революції гідності безпосередньо, бо на той момент це мені б вартувало кар'єри. Нам розказували, що перші загиблі на Майдані — це наркомани зі зброєю.

Напередодні повномасштабного вторгнення ситуацію плюс-мінус розумів. Щось з новин, щось зі спілкування з військовими на тему «а як би ви діяли, щоб захопити Київ?» Ще в грудні продумав план дій для сім'ї, який розіслав усім рідним. Само собою головна задача — безпека і шляхи евакуації дітей. У нас два хлопчики, меншому сину тоді було півтора року. Планував через Канівську греблю вивозити їх, а далі діяти за обставин.

Ми мешкаємо за півтора кілометра від злітно-посадкової смуги аеропорту «Бориспіль». Я передбачав, що росіяни в першу чергу будуть атакувати наш аеропорт і Гостомельський аеродром, щоб висадити десант. Так і сталося. Коли почули перші вибухи, процитував сім’ї, вибачте, радянську пісню: «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Все відбувалося саме так.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

Оскільки займав певну посаду, вимушений був вибути з керівництвом Офісу генерального прокурора. Коли сім’я влаштувалася на місці, вирішив повертатися. 2 березня повідомив керівництво: «Я їду назад». Колеги, звичайно, не були в захваті від такого рішення. Мене відмовляли, десь добу міркували — можна відпускати чи ні. Нарешті я сів в авто і повернувся додому. Тут мене прикомандирували до Бориспільської прокуратури. Я їм дещо допомагав і методичною роботою, і безпосередньо з процесуальним керівництвом. Але основна діяльність була оборонно-волонтерська.

У дружини є свій бізнес — приватна стоматологія і паб в Борисполі. Я поселився в цьому пабі, запустив харчування військовослужбовців, добровольців, містян. І сам на кухні стояв, і залучив волонтерів, сусідів, працівників цього пабу. Ми годували по 700 військовослужбовців на добу. Перші поминальні обіди проводили теж у нас.

Паралельно ми озброїлися й готувалися зустрічати ворога. Я очолив окремий взвод в складі добровольчого формування територіальної громади.

Трохи пізніше до нас примкнули актори театру імені Франка Андрій Романій, Олексій Паламаренко й Анатолій Гнатюк. Таким чином з’явився ще й концертний напрямок нашої діяльності. Хлопці виступали в лікарнях, на військових об'єктах, просто для населення. Вони завжди працювали дуже добре.

Коли звідси, слава Богу, відігнали цю нечисть, ми поїхали далі — Буча, Бородянка, Іванків, Чернігів (заїхали туди одними з перших волонтерів у складі колони із Борисполя з одинадцяти автобусів). А далі вже схід — Харків, Чугуїв.

Перед Великоднем зі мною зв'язалася міська голова Чугуєва. Сказала, що нема кому привезти туди паски. Ми збирали їх по всьому світу. Щось самі пекли, щось нам дали в церквах (я звертався до отців, щоб парафіяни приносили), допомагали друзі з якихось пекарень. Так назбирали нормальну кількість — десь три тисячі пасок плюс продукти.

Потім були Барвінкове, Слов’янськ, Лисичанськ. Для максимальної ефективності туди везли гуманітарну допомогу — їжу, якісь гігієнічні засоби, тобто все, що замовляли бійці й що ми могли знайти. А звідти я організував місії з евакуації населення. З Бахмуту, з Лисичанська, з таких населених пунктів, в які не заїжджав ніхто. Під обстрілами вивозили мешканців Золотарівки, яка вже давно окупована. По-всякому було.

А вже в травні 2022-го почав шукати, як потрапити на фронт. Така сама історія, як у 2014 році: «Ви не потрібні». Військкомат: «Не беремо». Військові частини, куди звертався: «Не беремо». Я старший радник юстиції, тобто полковник за військовими мірками. Кому потрібен полковник? Хоча завжди повторював: «Мені не треба воювати полковником, я молодший лейтенант, піду у взвод». Лише один командир частини сказав: «Візьму на себе цю відповідальність». І далі вже почалась моя військова служба.

Неодноразово брав участь у бойових діях. Однак тут вже без деталей, оскільки це були спеціальні операції.

— Коли вам вперше стало страшно по-справжньому?

— Та ще в Борисполі в перші години відчув це. Скажу так, вже маючи за плечима досвід, що, коли їду на «нуль», перед виїздом страшно кожен раз. Дуже страшно. І кожен обстріл страшно. А на місце приїжджаєш і просто робиш роботу. Може, адреналін так діє. Не страшно, напевно, тільки людині без голови, без відчуттів або, може, під якимись препаратами.

Щодо місії з пошуку безвісти зниклих, вона дуже тяжка й дуже важлива. Продовжую паралельно цим займатися. Я в Дніпрі до війни ніколи не був, а зараз це місто знаю по моргах…

Читайте також: «Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова

1608

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів