«Толя відмовився від відпустки після загибелі командира. Син збирав його по частинах»: на війні загинув 30-річний боєць з позивним «Кондитер»

Анатолій Григораш із міста Фастів з перших днів повномасштабного вторгнення не зміг залишитись осторонь та на початку березня 2022 року став на захист своєї рідної землі. Захищаючи небо країни, він збив крилату ракету, за що був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У 2024 році Анатолій був переведений в десантно-штурмову бригаду для протидії танково-ракетним комплексам. Загинув герой влітку цього року у бою у Стельмахівці Луганської області внаслідок мінометного обстрілу з боку ворога. Захиснику з позивним «Кондитер» пророкували велике майбутнє в армії, але тепер йому назавжди 30 років… Він був єдиним сином у батьків, яких, як і свою дружину та 7-річну доньку Аріну, любив понад усе.

«Найстрашніше — ховати свою дитину»

- Найстрашніше — це ховати свою дитину. Здається, що виплакали море сліз, а їх — наче бездонний океан. Протоптали стежку до могили Анатолія, хочеться бути поруч з ним щохвилини, — розповідає «ФАКТАМ» мати героя Анжела Григораш. — Із сином ми ніколи не мали проблем, адже він ріс слухняним, порядним та співчутливим. Навіть коли більше сам потребував, допомагав іншим зі словами: «Їм ще гірше, а я впораюсь, витримаю». Зі всіма знаходив спільну мову й гуртував навколо себе людей. У школі нам із чоловіком навіть грамоту дали за гарне виховання сина. Анатолій мав хист до вивчення англійської мови, історії, з ним можна було говорити на будь-яку тему, у всьому він розбирався. Змалку тато привчав сина до спорту, тому Анатолій мав гарну фізичну форму, відвідував секції.

Читайте також: Герої живі, доки їх пам’ятають: дев’ять чоловіків із однієї родини на Кіровоградщині пішли захищати країну. Троє повернулися додому «на щиті»

Після школи син вступив в один зі столичних вишів на юридичний факультет. Але через рік зрозумів, що це не його, і забрав документи. Далі була строкова служба в армії, курс молодого бійця у Василькові, а через місяць Анатолій поїхав до Євпаторії у підрозділ протиповітряної оборони. Він пішов останнім призовом перед окупацією Криму й пізніше демобілізувався.

Далі Анатолій повернувся у Фастів та вступив до місцевого автомобільного технікуму вчитися на автомеханіка. Проте за фахом не встиг попрацювати. Влаштувався продавцем-консультантом у магазині одягу в столичному торгівельному центрі. Син був хорошим спеціалістом, свого часу його на чотири місяці відправляли в Одесу для обміну досвідом. Ми раділи успіхам Анатолія, гордились ним. Плакали від щастя, коли вони з дружиною стали батьками. Нашій онучці Арінці вже сім років, й вона для нас тепер чи не єдина втіха…

— Де застало сина повномасштабне вторгнення, як він опинився знову на службі?

- Десь три останні роки до великої війни Анатолій працював за кордоном. У січні 2022 року повернувся у відпустку до України. Й тут його застали всі ці трагічні події. Дружину з дочкою він відправив на Івано-Франківщину, сам пішов до військкомату. Чи стало для нас це шоком? Звісно, я, як будь-яка мати, просила подумати, переживала. Але син заявив, що нічого не вплине на його вибір боронити країну. Тому з повагою поставилась й промовила Анатолію: «Якби мені важко не було, приймаю твій вибір, сину. Молитимусь за тебе та завжди чекатиму». Благословила. Я просто розуміла, що син не сидітиме вдома, рано чи пізно він зробить все, щоби воювати. Спершу Анатолій служив у військовій частині А2860 у Василькові. Знову потрапив у підрозділ ППО.

— У вашого сина був досить цікавий позивний — «Кондитер». Чому його так називали?

— Був період, коли Толік працював у столиці піцайолою. Коли служив у ППО й була можливість готувати, то він робив це залюбки. Радував побратимів «кручениками-балабениками», от вони й стали кликати його «Кондитер».

Читайте також: У всіх полонених обпечені піднебіння: чотири місяці росіяни тримали священника в одиночній камері, в якій цілодобово гриміла музика

— Знаю, що 10 жовтня 2022 року Анатолій збив крилату ракету, врятувавши життя великої кількості людей. Що вам відомо про це?

- На позиції в Одеській області син збив ворожу ракету. Коли розповів про це, то я зі сльозами на очах дякувала йому і казала: «Скільки ж життів завдяки тобі врятовано. Я розумію, що після збиття уламки теж багато горя роблять, але ціла ракета — це ж у сотні разів більше горя». Наша родина пишалась ним. За цей вчинок сину було присвоєно президентом орден «За мужність» ІІІ ступеня. Він спокійно на це відреагував, жодних амбіцій. Анатолій навіть забрав цю нагороду десь через півтора року, бо не мав можливості і йому це не було настільки важливим як те, що люди вціліли.

Взагалі у сина була чітка позиція, що чоловіки повинні захищати свою домівку, родину, країну. Часто повторював: «Мамо, як я дивитимусь в очі своїй дитині, яка потім підросте і спитає, де був я, коли Україна палала у вогні?» Хоча тепер я ходжу на кладовище і питаю: «Синочку, а як тепер твоя донечка дивиться у твої очі на фотографії?» Мені здається, що Анатолій повністю віддавав себе армії, піклувався про кожного побратима.

«Син допомагав евакуйовувати тіло командира та друга, збирав його по частинам»

У 2024 році сина перевели в 95-ту десантно-штурмову бригаду для протидії танково-ракетним комплексам. Й так сталось, що під час бойового завдання в нього на очах загинув його командир, який був ще й найкращим другом. Пам'ятаю, як Толя написав мені: «Ваня двохсотий». Син допомагав евакуйовувати тіло, збираючи його по частинам. Розумієте, наскільки це боляче та важко. Вночі Анатолій подзвонив мені і розповів про пережите горе. Я дивилась у його очі, і там була така порожнеча, сум. Здавалось, що йому не 30 років, а 38…

Син мав після цього йти у відпустку. Він планував провідати родину, яка на той час мешкала вже у Німеччині. Мріяв повести донечку до першого класу. Але настільки сина підкосила загибель друга, що він вирішив залишитись на позиції. Я вмовляла його скористатись відпусткою, трохи відпочити, набратись сил і мстити за втрату командира. Проте Анатолій заявив, що він все вже вирішив й лишається. 31 липня в 20−33 скинув мені останнє голосове повідомлення — «Мамо, я поїхав. Люблю, цілую. Скоро повернусь».

— Чи передчували лихо?

- Син часто наголошував, що не збирається молодим помирати. Що обов’язково повернеться, бо має багато планів. Просила берегти себе. Завжди Боженька його оберігав. Але, на жаль, не цього разу…

«Останнє голосове повідомлення — «Мамо, я поїхав. Люблю, цілую. Скоро повернусь»

— Як обірвалось життя Анатолія?

- Він воював на Донеччині та на Харківщині, а загинув 1 серпня на Луганщині у Стельмахівці Сватівського району. Бійці знаходились на позиції і їх накрили мінометним обстрілом. Врятуватись у захисників шансів не було, занадто мало часу… Мій син тоді загинув не один. Чекаю, щоб хтось приїхав з побратимів і розповів усі обставини. Додам, що те, як повідомляють співробітники військкомату звістку про втрату наших героїв — це окрема тема, здається, що для них це просто цифри…

Поховали ми Анатолія у рідному Фастові на Алеї Слави. Всі рідні, близькі, друзі кажуть, що Анатолій був справжнім чоловіком. Ніколи він не жалівся як важко в тих умовах, в тих холодних та мокрих окопах. Ми зареєстрували петицію і просимо президента присвоїти сину звання «Герой України» посмертно. Я на могилі сина пообіцяла, що докладу всіх зусиль для цього. Нам не потрібні ніякі пільги чи кошти, а якщо і отримаємо їх — допоможемо армії. Анатолій дійсно заслужив звання Героя своєю жертовністю, порятунком побратимів та цивільних від ворожих ракет та дронів. Якщо не отримаємо його, Толя все одно для нас завжди буде Героєм, пишаємось ним і безмежно сумуємо. Часто на мої повідомлення синок писав, що в нього все добре. Тепер ненавиджу це слово. Заміняю на інше. Бо добре нам вже ніколи не буде…

Раніше «ФАКТИ» писали про загибель бойового медика, який ціною власного життя зберіг життя побратиму.

Фото надала мати Анатолія Григораша

2269

Читайте нас у Facebook