- 15:02 Тимчасовий захист українських біженців у Чехії: що станеться після 31 березня
- 14:49 Легендарній Ліні Костенко виповнюється 94 роки: творчий шлях письменниці та її крилаті рядки
- 14:46 Готуємо в піст котлети з перловки: вся сім’я буде в захваті
- 14:29 Хоче примирення: Меган Маркл намагається давати поради Кейт Міддлтон
- 13:46 Тариф на газ: скільки потрібно буде платити з 1 квітня
- 13:13 Місячне затемнення 25 березня: кому варто бути обережними з грошима, а на кого чекають потужні доходи
- 12:45 «Почув вибух у Києві, а у голові лише одне слово «діти»: зірка українських серіалів про випробування під час великої війни
- 12:43 Підпорядковані міністру Галущенку державні шахти провалили план з видобутку вугілля, — Волинець
- 12:35 Де дивитись онлайн Боснія та Герцеговина — Україна: розклад трансляцій та прогноз на півфінал плей-оф за путівку на Євро-2024
- 12:25 Справедлива мобілізація, підтримка зброярів і зважена зовнішня політика: Юлія Тимошенко назвала складові перемоги України
- 12:04 Землю накриє потужна магнітна буря, яка триватиме три дні: коли це станеться
- 11:44 Прощального туру не буде: Валерій Леонтьєв оголосив про завершення кар’єри
Із експозиції «Shvets Museum»
Расскажу-ка я вам, друзья мои, одну забавную историю, связанную с рикшой. Происходило это все во Вьетнаме много лет назад. Во время одного очень важного визита в эту страну были мы с моим давним товарищем Александром Мартыненко из «Интерфакса» приглашены на торжественный прием в президентский дворец. Поскольку времени до приема оставалось еще часа полтора, а наша гостиница находилась всего лишь метрах в 200 — прямо через большую площадь — от этого дворца, решили мы впервые в своей жизни (!) прокатиться на рикше. Правда, рикша то был не пеший, а на велосипеде. Узнав о том, что короткая ознакомительная, так сказать, поездка обойдется нам всего в один доллар, мы заранее рассчитались с велорикшей и отправились в путь… И заблудились! Прошел час, полтора часа, два, а наш изможденный поисками «всадник» все никак не мог найти дорогу ни к нашему отелю, ни к президентскому дворцу. О торжественном приеме пришлось забыть. Хотелось просто куда-нибудь вернуться. На нашу беду, ни один человек, к которому мы обращались, не знал английского языка, а с вьетнамским у нас были большие проблемы… Часа через два с половиной, проезжая в наступившей темноте по притихшему городу, мы вдруг практически одновременно узнали ту самую площадь. Слава Богу, слово «стоп» на всех языках звучит почти одинаково… Больше я никогда не решался прокатиться на рикше.