«Ухилянтом, щоб потім все життя труситися, бути не хочу»: зірка детективу про виклики під час великої війни
Відомий актор Національного театру імені Лесі Українки, зірка нового іронічного детективу «Пес Альф» (ICTV2) Андрій Пономаренко зізнається, що за часів великої війни почав жити одним днем. Він зустрів повномасштабне вторгнення вдома, за містом, де у перші часи було дуже гучно. Ніколи не розмірковував над тим, чи варто поїхати з країни, й готовий до того, що його можуть призвати до лав ЗСУ.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Андрій Пономаренко розказав про вихід з депресії, відчуття страху та складні стосунки з головним героєм нового серіалу.
«Процес звикання у сина пройшов досить швидко»
— Андрію, зараз ви знаходитесь у знімальному процесі серіалу «Пес Альф»…
— Так, зйомки йдуть від ранку до пізнього вечора. У такому графіку живу приблизно вже пʼять місяців. Працюємо у Києві, виїжджаємо на зйомки у Бучу, Ворзель. Зрозуміло, що зараз все створюється в умовах повномасштабного вторгнення й багато чого сприймається по-іншому. Під час тривоги всі відразу дивляться, що й куди летить. Звичайно, всі переживають, у разі прямої загрози йдемо до укриття. Але до всього призвичаюєшся.
— Буває страшно?
— Мені здається, страшно не тут. А там, далі, де воюють наші хлопці. На багато речей ми стали дивитися зовсім по-іншому. Моя бабуня казала раніше: «Головне, щоб не було війни». Вона була 1938 року народження, знала, про що говорила, а ми все це сприймали набагато легше. А от тепер ми самі та наші діти перший тост завжди будемо підіймати за те, щоб «тільки не було війни».
— Як ваш син реагує на те, що у країні йде війна?
— Єгору вже п'ятнадцять років. Він та його однолітки інші, сучасні, ті, для кого українська мова стала у тренді. Він також пристосувався до тривог та вибухів. Процес звикання у нього пройшов досить швидко. Хоча, пам'ятаю, перші місяці великої війни було важко та страшно. Весь час казав, що було дуже гучно, вони ховалися в укритті.
— Єгор нікуди не поїхав з мамою?
— Ні. Вона відразу сказала, що нікуди не збирається їхати, бо там ніхто її не чекає і вона не знає, чим буде займатися. До того ж потрібні були фінанси, щоб там жити. Тому вони залишилися у Києві, і ми постійно були на зв'язку.
Читайте також: «Найбільше боявся за дітей, що з ними щось може статися»: актор та військовий Геннадій Попенко про виклики під час великої війни
«Війна поламала людей зсередини»
— Яким було ваше 24 лютого?
— Я прокинувся від вибухів. Відразу стало зрозуміло, що почалася війна. Всі очікували, але все ж таки вважали, що треба бути ідіотом, щоб таке вчинити. Ми помилилися. Я живу за містом, і у нас з першої хвилини повномасштабного вторгнення «лупили» дуже сильно. Всі почали один одному дзвонити, я зв'язався з батьками — вони живуть недалеко від мене. Деякі люди з театру приїхали та жили у мене якийсь час: вважалося, за містом спокійніше. Ніхто не знав, що робити. Пам'ятаю, я зібрав речі у валізу, але так нею й не скористався. Згодом подивився, що зібрав… це було просто смішно. Мені здається, у тій ситуації всі були не зовсім адекватні.
— Деякий час ваш театр був закритий.
— 24-го ввечері у мене була вистава, звичайно, все скасували. На моєму холодильнику досі висить афіша нашого театру за лютий 2022 року. Звісно, війна все поламала. Плани, людей, країну. Вона поламала людей зсередини.
Всі репетиції були скасовані. Тоді просто доїхати до Києва було складно. Пам'ятаю, як сказали, що у місто завезли батони (хліб був у дефіциті), і моя сестра витратила чотири години, щоб доїхати до Києва. Вона купила десять батонів, ми насушили сухарів, бо ніхто не знав, що буде далі.
— На початку повномасштабного вторгнення ваш театр ще мав назву «російської драми».
— У перші ж дні ми, працівники театру, у закритому чаті проголосували за те, щоб прибрати назву «російська драма», й відразу почали перекладати вистави українською мовою. З середини весни стало легше добиратися до міста, і ми почали репетиції, а потім відновили й вистави. Пам'ятаю, перші місяці я навіть не залишався на «поклони», бо всі розуміли тих, кому далеко їхати.
— Серед театрів саме Лесі Українки першим почав працювати у Києві.
— Так, ми ділили сцену з «франківцями», бо у них ще не можна було тоді працювати. І це було так класно! Відчувалося єднання, навіть, гордість розпирала від того, що один одному допомагали. А от кіно тоді не було. Заробляли хто чим… У кого була машина, підробляли на ній. Я живу за містом, мені було легше. Своя консервація, кури, яйця. У магазинах тоді все розгрібали — борошно, сіль.
«З депресії мене витягли друзі»
— Були моменти депресії?
— Все було. Слава Богу, мене з неї витягували друзі. А потім — я їх. Війна показала обличчя багатьох людей — хто ким є насправді. Відволікала робота — зміна «картинки» приносила полегшення.
— Коли вже стало легше?
— На початку 2023 року, коли повернулися зйомки. Першим для мене був серіал «Коли ми вдома. Вперед до перемоги». Він знімався у мене вдома. Пам'ятаю, батько прийшов, наварив борщу літрів дванадцять, салату накришив — всі були раді. Багато акторів тоді було за кордоном, і вони надсилали свої відео, які потім вставляли в серіал. Це був такий перший «продих». А от у серіал «Пес Альф» я взагалі думав, що не попаду.
— У чому ж була причина?
— У мене була дуже складна вистава у театрі, ще зйомки у кіно, і я розумів, що просто «не попадаю» в «Альфа». Але все розрулилося, і я туди такі потрапив. Дякую моєму агенту, яка все зробила для того, щоб цей серіал у мене таки стався.
Читайте також: «Тягав мішки з піском, будував барикади»: зірка «Дільничного з ДВРЗ» та «Розтин покаже» про життя під час великої війни
— Які у вас відносини з вівчаркою на ім'я Альф?
— Пес мене недолюблює, постійно хоче вкусити. Я за сценарієм емоційний, весь час жестикулюю, і пес мене хоче вкусити. Я його вже й гладжу поза кадром, хочу якось подружитися. Але, щойно звучить команда «мотор», він мене не любить. Я відверто побоююсь його, щоб штани не порвав. Кажу, що недолюблюю Альфа за сценарієм, а він мене — у житті.
— Що змінилося у вашому житті за ці роки війни?
— Нічого вже не повернеться назад, ми звикаємо до нових реалій. Інакше вже не буде, скільки разів ти не прокидайся. Як було, вже не буде. Всі, звичайно, жалкували за тим, як було, але зміни відбулися остаточні.
— Багато хто з ваших колег-акторів вже на війні.
— Розумію, що й мене можуть призвати. Я оновив данні. Якщо так станеться, так і буде. Ховатися не буду, піду. Ухилянтом, щоб потім все життя труситися, бути не хочу. Знаєте, здається, багато хто останнім часом живе одним днем: прокинувся зранку, не прилетіло — і добре. Так що поки живемо так, а далі буде видно. Головне — мати гарний настрій, незважаючи ні на що, жити та допомагати тим, хто на фронті.
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» зірка «Козаків» та «Батя» Олександр Мельник розповів про життя під час великої війни.
11592Читайте нас у Facebook
