ПОИСК
Україна

«Ми спускались на парашутах і бачили, як наш літак падав у вихорі вогню»: пілоти «сушки» врятувались після того, як їх збили російські окупанти

14:05 9 вересня 2021
Андрій Антонов
Дмитро НІКОЛЕНКО, спеціально для «ФАКТІВ»
У серпні 2014 року на нашу землю сунули цілі орди російських танків та піхоти. Тоді ж на Донеччині та Луганщині українські пілоти завдавали нищівних ударів по ворогу. Інколи наші хлопці просто днювали й ночували у бойових літаках. «20 серпня ми вилетіли на чергове бойове завдання, — розповідає „ФАКТАМ“ колишній пілот бригади тактичної авіації, нині військовий пенсіонер Андрій Антонов. — Йшли на висоті десь п’ять тисяч метрів, аби ворожі засоби ураження не дістали. Наше командування знало, що у ворога дуже багато потужного зенітно-ракетного озброєння. Тож командири завжди акцентували увагу на заходах безпеки під час виконання бойових завдань. Часто на власні очі бачили пуски ворожих ракет з ПЗРК, що вже не могли нас дістати на великій висоті».

«Хвилювалися, аби вітром нас не занесло на окуповану територію»

— Прилади показували, що ціль поруч, — продовжує Андрій Антонов. — Ми приготувались до атаки. На годиннику 17:00. Раптом усі прилади наче збожеволіли. Я зрозумів, що ми потрапили у зону дії ворожих засобів радіоелектронної боротьби. Далі сильний удар — у нас влучила ворожа ракета. Двигуни миттєво захлинулися (звук такий, наче людина вдавилась їжею) і спалахнули. Потім і весь літак зайнявся. У пілотській кабіні — дим та гар.

Врятувати літак вже не було жодної можливості. Я відвів машину якнайдалі від місця ураження. Наказав штурману: «Виходимо!» Слава богу, що катапульти спрацювали. Коли спускалися на парашутах до землі, бачили, як наш літак, обертаючись, падав у вихорі вогню.

Саме цей бомбардувальник із бортовим номером «27» був збитий російськими окупантами 20 серпня 2014 року. За час АТО це єдина втрата літака такого типу

— Прилади не встигли повідомити нам про небезпеку, — розповідає штурман Олександр Карачев. — На наших літаках кустарним способом були встановлені дзеркала заднього огляду, аби вчасно помітити ракети. Але і в них я нічого не побачив, тому не встиг випустити ракети-«пастки».

Вітер зносив нас якнайдалі від місця ураження. Я бачив бої, що точилися на землі, куряву від вибухів. Ми хвилювалися, аби вітром нас не занесло на окуповану територію. На щастя, приземлення відбулось успішно. Хоча тимчасово втратили один одного з поля зору, але, головне, були живі.

Після цього для льотчиків розпочався тривалий шлях прифронтовою Луганщиною…

Читайте також: «Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся»

— Я приземлився серед густих полів кукурудзи неподалік села Новоанівка, — згадує Андрій Антонов. — Відразу прибрав парашут, аби не видав ворогу наше місцезнаходження. Бо ж зрозуміло, що нас шукатимуть. Потім написав SMS командирам, повідомивши, що нас збили. Отримав наказ, у якому напрямку треба йти до наших військових. Далі телефон довелось вимкнути. Тепер треба було знайти штурмана. Я бачив, де він приземлився, тож вирушив на пошуки.

Йшов навприсядки, повз, крався на карачках. Інколи лише пів голови підіймав з заростів, аби подивитись, де перебуваю. У повний зріст не ризикував встати, адже поруч могли бути вороги. Рухатися заважав сильний біль у спині. Він не вщухав, а з кожним кроком лише посилювався (вже у військовому госпіталі я дізнався, що під час катапультування у двох місцях травмував хребет). Але, на щастя, все ж міг пересуватися. Адреналін, бажання знайти Олександра та розуміння, що треба врятуватися, додавали сил.

Вже сутеніло, а штурмана так ніде й не було. Дістався лісосмуги. Наче інтуїція підказувала: Олександр може бути десь тут. І дійсно, чую, як хтось тихо гукає мене на ім’я… Голос ніби Олександра. Точно як у відомій пісні про гетьмана Сагайдачного: «Гей, хто в лісі, озовися?» Це був Сашко. Диво, не інакше. Ось так ми й зустрілися. Це було десь близько 22-ї години.

Штурман Олександр Карачев. Після лікування він повернувся до рідної військової частини

— Я теж приземлився посеред поля, — згадує Олександр Карачев. — Крався заростями кукурудзи та соняха. Неподалік була лісосмуга, дістався туди. Ноги дуже сильно свербіли. Як виявилося згодом, під час катапультування попік їх. Я чув, як у небі гуркотіли літаки, спостерігав їхні сліди у повітрі. Це наші хлопці працювали. Чув й гуркіт артилерії. Далі почав шукати командира у посадці. Удвох ми пішли далі — на захід. Побачили якесь село. Підійшли до крайніх хат. У темряві зустріли двох чоловіків. Спитали, де свої. Ті лише показали кудись у західному напрямку. Хто ці люди, що про нас подумали, яких це «своїх» ми шукаємо, не знаю. Вони теж нас ні про що не розпитували.

І ще одну картину я ніколи не забуду. Біла трикутна табличка з написом «Заміновано» серед чорних дерев та кущів.

Читайте також: «Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Іловайської трагедії

Ми йшли на захід лісопосадками, полями, балками. Дедалі голосніше було чути постріли артилерії та мінометів. Інколи били неподалік нас. Постріл за пострілом, вибух за вибухом. Коротка тиша. І знову обстріл. Це російські війська та терористи обстрілювали Луганський аеропорт та села області, що нещодавно були звільнені від ворога. Наші відповідали вогнем. Ось так, орієнтуючись на гуркіт вибухів, ми майже навмання йшли до своїх.

Згодом вийшли до автошляху Луганськ — Краснодон. Нам потрібно було дістатись Новосвєтлівки, де могли перебувати наші підрозділи. Йшли дорогою, що була наче насипом від колишньої залізниці — досить високо. І тут обабіч насипу починають густо вибухати міни. Лише чутно різкий свист і — бабах… Можливо, вороги нас помітили. Добре, що осколками не дістало. Лише, коли спустились з насипу, обстріли припинились.

«Всього кілька сотень метрів ми не дійшли до українського блокпосту»

Після майже 14 годин «мандрів» екіпажу таки вдалося дістатися до своїх.

— Біль у спині ставав таким нестерпним, що я вже не міг нести й маленьку пляшку води, — розповідає Андрій. — Я старався йти самотужки, але все частіше спирався на плечі Сашка. І близько третьої години ночі ми таки дістались до села Новосвєтлівки.

Андрій Антонов: «Мій батько був льотчиком-винищувачем. За його прикладом я став військовим»

— Йдемо вулицею. Бачимо багато будинків у руїнах, десь вирує пожежа. А ми ж не знаємо, чи наші там, чи ворог, — пояснює Олександр Карачев. — Стукали у ворота. Але нам ніхто не відчиняв. Можливо, господарів не було вдома або вони поховались від обстрілів десь у підвалах. Врешті бачимо ще один будинок. Вирішили: будемо ховатися тут, бо йти далі просто немає сил. На подвір’ї собака гавкає, будинок відчинено. Отже господарі є. Питаємо, чи є хтось? У відповідь тиша… І ми заночували там. Не спали, лише подрімали зі зброєю напоготові. Але все одно трохи відпочили.

Читайте також: «Гіркін — дурень, Росія його кинула»: Олександр Сурков про те, чому ЗСУ не дійшли до кордонів РФ

Вже вранці побачили, що на подвір’ї ходить жінка. Це була господиня. Вона неабияк здивувалась, побачивши двох чорних від бруду чоловіків зі зброєю. Питає нас: «Ви свої?» Кажемо: «Свої, українські пілоти». Жінка здивувалась, що ми відповіли гарною російською мовою. І ця добросердна жінка по-людськи поставилась до нас. Вона розповіла, що у селі зараз знаходяться українські військові. Ми всього кілька сотень метрів не дійшли до українського блокпосту. Це були бійці добробату «Айдар». Як склалася доля цієї жінки після окупації села? Дай боже, щоб вона вижила.

«Медики дивувалися: «Він що, ходить?»

— Наші вояки згодом розповіли, що під час бою бачили, як наш літак збили, — продовжує штурман. — Нас збив сучасний російський зенітно-ракетний комплекс «Панцир». Згодом це підтвердили дані розвідки. А коли ми вже катапультувалися, хлопці пускали сигнальні ракети. На жаль, у небі ми не бачили тих ракет. А ще хлопці розповіли, що на місці нашого приземлення швидко почали працювати ворожі розвідники.

Ми ненадовго затримались у селі. Були у місцевій лікарні та будинку культури, що тимчасово став бомбосховищем для місцевих. Потім з колоною місцевих мешканців у супроводі українських десантників з Луганського аеропорту, які постійно приїжджали до цього села, виїхали звідти у кареті швидкої. Ще й тримали крапельницю комусь з місцевих.

Далі був Луганський аеропорт. Щойно ми прибули туди, як потрапили під обстріл з «Градів». На щастя, обійшлося. У аеропорту познайомилися з командиром львівської 80-ї — тоді ще полковником Андрієм Ковальчуком, який тримав там оборону разом зі своїми хлопцями. Саме з аеропорту нас евакуювали на «Велику землю». А вже за декілька діб росіяни розпочали потужний наступ і таки захопили з великими втратами усі прилеглі села та сам аеропорт.

Читайте також: Генерал Віктор Назаров: «Трагедія з малайзійським „Боїнгом“ сплутала плани ЗСУ»

Олександр Карачев після лікування повернувся до рідної військової частини. А от травма хребта у Андрія Антонова виявилася серйозною.

— Мене госпіталізували до військово-медичного клінічного центру, що у Вінниці, — розповідає Андрій. — Я дуже вдячний військовому хірургу Геннадію Тульчинському, який поставив мене на ноги. Деякі медики навіть у моїй присутності дивувались: «Він що, ходить?» Саме Геннадій Тульчинський зробив так, що я можу не лише ходити, а й бігати. Але не швидко (сміється). Мій хребет у місцях переломів підтримують дві пластини. На жаль, з лав військової авіації мене комісували.

Мій батько теж свого часу служив льотчиком-винищувачем. Саме за його прикладом я став військовим. Любив у дитинстві книги та фільми про подвиги воїнів, особливо періоду Другої світової війни. Тоді не повірив би, що такі випробування випадуть на нашу долю та усіх наших братів по зброї.

Андрій Антонов та Олександр Карачев нагороджені орденом «За мужність» III ступеня. На честь подвигу офіцерів у частині тактичної авіації встановлено пам’ятний знак.

Раніше український пілот Олександр Трошин розповів, як під час боїв на Донбасі зумів посадити підбитий бойовиками літак і врятував екіпаж.

Фото надане пресслужбою бригади тактичної авіації

3844

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів