Сьогодні, в Міжнародний день дівчаток, я вирішив розповісти вам, друзі мої, історію, яка, на перший погляд, здається неймовірною. Вона, до речі, дуже схожа на стару притчу про те, як батько з сином добиралися додому на віслюку, викликаючи зауваження і глузування перехожих. Коли на віслюку сидів хлопчик, люди дорікали його, що втомлений батько йде пішки, а він насолоджується поїздкою верхи на тварині. Коли на віслюка сідав батько, йому ставили в провину те, що він зовсім не шкодує дитину, яка плететься позаду. Коли, нарешті, вони вирішили удвох видертися на віслюка, на них тут же посипалися докори в жорстокому поводженні з нещасною твариною. В історії, що з'явилася спочатку в одній з індійських газет, а потім була розказана на сторінках авторитетної «New York Times», все було трохи інакше.

Батько 15-річної Дзьоті Кумарі підробляв рикшею в столиці країни місті Нью-Делі. Всі зароблені гроші відправляв додому, щоб підтримувати багатодітну сім'ю. Собі залишав зовсім небагато — на їжу та ночівлю. Коли в минулому році він потрапив в аварію, грошей у нього при собі не виявилося, а медична страховка діяла лише за місцем проживання, в рідному селі, далеко від столиці. І тут якраз трапилася пандемія. Робота громадського транспорту, в тому числі залізничне сполучення, було припинене у зв'язку з карантином. І тоді на допомогу батькові несподівано прийшла 15-річна дочка, яка в той момент знаходилася в Нью-Делі. На зекономлені «про всяк випадок» 20 доларів вона купила старий велосипед, посадила ззаду хворого батька з сумкою — і вирушила в подорож, на яку не зважилася б, мабуть, жодна розсудлива і добре фізично підготовлена доросла людина. До рідного села їм потрібно було подолати шлях довжиною в 1200 кілометрів!

Дзьоті зробила це. Зробила неможливе. У неї була мета, впоратися з якою, крім неї, не міг більше ніхто. Їй потрібно було доставити батька додому, де він міг отримати медичну допомогу. Зі столиці вони виїхали 8 травня. Протягом тижня, долаючи в середньому до 160 кілометрів на день (!), 15-річна дівчинка крутила педалі старенького велосипеда.

Зупинялися лише на ночівлю. Як правило, на автозаправках, де можна було хоча б вмитися і сходити в туалет. Спали на землі. Харчувалися тим, що подавали жалісливі водії вантажних фур. Картину, яка підтверджує те, що зробити подібне було просто неможливо, завершує довідка про 40-градусну спеку, що весь цей час стояла на шляху їх прямування. Дзьоті потім згадувала, що найважчим в їхній подорожі були не спека і не голод, а глузування безлічі людей, які, побачивши їх, кричали услід: як можна, щоб дівчинка везла такого здоровенного мужика, який сидів ззаду з сумкою?! Адже вони навіть зрозуміти не могли, що батько дівчинки, який отримав серйозні травми під час аварії, ледь тримався на задньому сидінні велосипеда.

Дізнавшись про цю історію, президент Індійської федерації велосипедного спорту Онкар Сінгх запросив Дзьоті у зручний для неї час приїхати в Нью-Делі на пробний тренінг у складі національної збірної, пообіцявши оплатити всі витрати на цю поїздку.

Я не знаю, чи вдалося дівчинці скористатися цим запрошенням чи ні. Я не знаю, вийде з неї в майбутньому класна велосипедистка або, може бути, важкі спогади про вимушену подорож назавжди відіб'ють у неї бажання сідати за кермо велосипеда. Я знаю одне: те, що ця мужня дівчинка зробила для свого батька, стане легендою не тільки для їх сім'ї, але буде викликати захоплення у кожного, хто про цю історію дізнається…

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.