Міжнародний день білої тростини (International White Cane Safety Day), який відзначається сьогодні у багатьох країнах світу, назвати святом якось, знаєте, язик не повертається.

Це не свято, це зовсім інше. Це день, коли всі ми і кожен з нас повинен хоча б на мить заплющити очі, щоб уявити собі відчуття людини, яка втратив зір. Відчути, задуматися — і зрозуміти: ми за деякий час зможемо відкрити очі і знову насолоджуватися красою осіннього саду, посипаного опалим різнокольоровим листям, і птахами, які пролітають високо у небі, і читанням книг, і неповторністю живопису, і спостерігати за милими серцю рухами коханих людей.

А ті, хто такої можливості позбавлений, вже ніколи не побачить ані тільки це, але й елементарні речі, без яких життя часом перетворюється на справжнісіньке пекло. Безжальне, образливе, безпросвітне.

Історія білої тростини, як символу сліпоти, бере початок у 1921 році. Тоді, рівно 100 років тому, молодий професійний англійський фотограф Джеймс Біггс, який проживав у місті Брістолі, в результаті нещасного випадку втратив зір. Потрібно було вчитися самостійно житти заново. І він почав ходити міськими вулицями, постукуючи перед собою тонкою тростиною чорного кольору. У якийсь момент Джеймс зрозумів, що на його тростину не реагують ані перехожі, ані водії машин. І тоді він вирішив перефарбувати тростину у білий колір.

Його нову тростину стали помічати практично всі! Це нововведення швидко підхопили не лише в Англії, а й в інших європейських країнах, а також в Америці та Австралії. У 1964 році Конгрес США ухвалив рішення вважати 15 жовтня кожного року Днем білої тростини. І невдовзі цю ініціативу підхопили у Міжнародній федерації сліпих.

Біла тростина почала сприйматися, як своєрідний інструмент незрячих людей, що дозволяє їм визначати безпечний простір перед собою, намацуючи різні перешкоди. Звук постукувати тростини по тротуару став все частіше звертати на себе увагу сторонніх людей, викликаючи у них не тільки співчуття, а й бажання хоч чимось бути корисним для тих, хто може потребувати їхньої допомоги.

Я вже одного разу розповідав про те, що у нашому музеї фарфорових фігур, підготовка до відкриття якого йде повним ходом, буде «куточок Христини» — місце, де відвідувачі, які втратили зір, зможуть торкатися руками прекрасних тендітних творів, не стільки для того, щоб зрозуміти, як вони виглядають (що теж важливо), а більше для того, щоб відчути дивовижну енергетику, закладену у виріб його творцями, яка немов передається при кожному дотику до цих робіт.

Один з експонатів «куточка Христини» (названого так на честь киянки, яка виїхала з мамою до Німеччини на лікування і саме там остаточно втратила зір, але не зневірилася, освоїла професію масажиста і зараз заробляє на життя повноцінною працею) представлений сьогодні вашій увазі.

Ціє голови оленя з незвичайно виразними очима зможе торкатися будь-який бажаючий. І мені навіть важко передати, наскільки живою і приємною здається на дотик поверхня цієї великої і красивої роботи. Втім, кожен потім зможе порівняти мій опис з особистими відчуттями.

«Найкраще, що таке світло, розуміє не електрик і не художник, а людина, яка втратила зір у зрілому віці», — сказав чудовий японський письменник Кобо Абе. Коли ж ми вже навчимося по-справжньому цінувати те, чим володіємо з самого свого народження?..

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.