«Мати ходила в степ, знаходила там нори мишей і забирала звідти зерно»: свідчення людей, які пережили найжахливіший Голодомор
«Вижити допомогло те, що ловили та їли черепах»
— Яка з історій вас найбільше вразила?
— Розповідь 96-літньої Олександри Пилипівни Леонтьєвої з Миколаївської області. Коли почався Голодомор, їй було вісім років, тож вона багато що запам’ятала. Окрім неї, в родині було ще троє дітей. Батько помер від хвороби у 1929 році, мама лишилася з чотирма доньками. Родина була незаможною. Найцінніше — корова. Та й її, як запам’ятала Олександра Пилипівна, взимку не було чим годувати. Радянська пропаганда в другій половині 1920-х агітувала людей ставати колгоспниками. Тоді ще був живий батько, його привабила брехлива більшовицька риторика про те, що в колгоспі все буде твоє, земля належатиме всій громаді. Тож, коли після смерті батька голова сільради оголосив про створення колгоспу, мама Олександри Пилипівни одна з перших записалася до нього.
Багато односельців також вступили в колгосп. Спротиву колективізації в їхньому селі, яке тоді мало ідеологічну назву Леніно, не було. Колгосп назвали ім’ям Тараса Шевченка. Скоро мама Олександри Пилипівни зрозуміла, що воно таке «колгоспне щастя» — за трудодні їй видавали жалюгідний пайок, при визначенні розмірів якого (і це було найгірше) не враховували, скільки в працівниці утриманців. Тож родина недоїдала ще до початку Голодомору. Через злидні мати навіть була змушена віддати одну з дочок на виховання в іншу родину. Там дівчинка лишилася назавжди.
Хоча мешканці Леніно (зараз воно зветься Лук’янка) активно не противилися колективізації, восени 1932 року режим вчинив з ними так, як і з іншими селянами України. В село приїздили спеціальні загони, забирали в людей всі харчі — до зернинки, до картоплинки. Олександра Пилипівна добре запам’ятала тих непроханих гостей в шкіряних куртках. У них в руках були довжелезні металеві шомполи, якими вони тикали в солому, в землю — шукали передусім зерно, борошно. Але забирали будь-яку їжу, яку вдавалося знайти.
Мати була змушена ночами, щоб не бачили сільські активісти, ходити в поле шукати мишині нори, бо там можна було добути трішечки зерна дітям. Адже миші запасали зерно на зиму. Жінка й забирала його, якщо, ясна річ, знаходила.
Хата, в якій жила родина Олександри Пилипівни, знаходилася на самому краю села біля річки Громоклея. Старші сестри заходили у воду й ловили черепах. Вдома розбивали панцирі й діставалися до ніжного м’яса. Олександра Пилипівна казала, що для них то був справжній делікатес.
Вона запам’ятала, як одного разу мама смажила на сковорідці черепашине м’ясо. Воно було не готове, але маленька Олександра не стрималася, схопила ще сируватий шматок й з насолодою з’їла. Вже коли була дорослою і мала власних дітей, попросила доньку наловити черепах — щоб скуштувати м’ясо, яке здавалося їй в дитинстві надзвичайно смачним. Донька виконала прохання, але доросла Олександра особливої насолоди від делікатесу не отримала.
— Родина цієї жінки вижила тоді завдяки черепашиному м’ясу?
— Було ще одне джерело тваринного білку — ховрахи (суслики). Хлопчаки з дівчатками йшли в степ з відрами з водою. Шукали нори ховрахів, заливали туди воду, щоб змусити тваринок вилізти назовні. Як тільки гризун висовував мордочку, хтось із хлопчаків хапав його й з усієї сили бив головою об землю. Закінчивши полювання, ховрахів ділили між собою і несли додому смажити.
Дуже хотілося хліба. Олександра Пилипівна пригадала, що в них у хаті була дерев’яна діжка, в якій раніше місили тісто. Мати вишкребла крихітні залишки тіста зі стінок разом зі стружкою, вийшла маленька жменька продукту. Мама скатала з неї колобочок і віддала найменшій доньці Олександрі. Та з’їла колобочок сирим. І досі пам’ятає, яка то була смакота.
Вона розповіла, що їли дикі трави й бур’яни: паслін, молочай, кульбабу, заячі вушка, калачики… Паслін вживали сирим або варили. Стебло молочаю розривали зубами, і з нього виступала рідина білого кольору. «Вона гірка, але ми не перебирали, їли, — згадувала жінка. — А от у кульбаби стебло смачне». Мати пекла коржі з кінського щавлю.
Читайте також: Великий голод в Україні в 1932−33 роках: оладки пекли з листя липи або кори дерев, їли очерет, цвіт акації
— В її селі багато людей загинули від голоду?
— Вона сказала, що приблизно половина односельців не пережили Голодомор. Переважно старші люди. В багатьох селах в 1932—1933 роках голови колгоспів виділяли підводу з конем, декількох чоловіків, щоб періодично вивозити з хат та вулиць померлих. У Леніно такого не було, тож родичі самі носили небіжчиків на кладовище.
Взагалі ж смертність на півдні України під час Голодомору була особливо високою. У багатьох степових селах єдина можливість мати харчі — це виростити їх на тамтешніх родючих землях. Ані річок, озер, моря, а тим паче лісу поблизу нема. Все, що виростили на землі, забрала держава. Добути якусь іншу їжу можливостей майже не було, тож села вимирали.
Олександра Пилипівна розповіла, що під час Голодомору в їхнє село почали навідуватися незнайомі люди з інших місцин. Вони ходили по дворах і просили хоч би щось поїсти. Жінці закарбувалося в пам’яті, що в багатьох з них ноги були товсті, мов колоди — опухли від голоду. Незнайомці без дозволу господарів нишпорили по підвалах, сподіваючись знайти там залишки якихось овочів. Причому робили це не тільки потайки вночі, але, не криючись, вдень.
Після війни нашій співрозмовниці випало пережити масовий штучний голод 1946—1947 років. Вона каже, що у 1932—1933 роках було набагато гірше. Адже в післявоєнний голод люди отримували картки, по них видавали хоч трошки продуктів. Тому й помирало тоді від нестачі харчів значно менше людей. Ставши дорослою, Олександра Пилипівна (вона людина освічена, працювала вчителькою української мови та літератури) багато думала, навіщо радянська держава влаштувала звірячу розправу над її односельцями у 1932—1933 роках. Дійшла висновку: «Я думаю, вони (більшовицький режим) хотіли, щоб ми всі вимерли, українці».
«Сусідові вдалося вберегти трохи зерна завдяки тому, що закопав його в… могилі на цвинтарі»
— Під час експедиції вам розповідали історії про те, як одні люди рятували інших від голоду?
— Так. Наприклад, одна з жінок, з якою ми поспілкувалися в Миколаївській області, етнічна росіянка, під час Голодомору жила в Росії недалеко від кордону з Україною — в Східній Слобожанщині. Вона розповіла, що в 1932—1933 роках до них в село стали приходити українці з Полтавщини, Харківщини, інших місць, сподіваючись врятуватися від голодної смерті. Одній з українок хтось з місцевих дав бражки, виснажена жінка від того померла. Сиротами лишилися двоє маленьких дочок. Дідусь нашої співрозмовниці прихистив цих діток і ще одного хлопчика, врятувавши їм життя. Вони були приблизно однолітками нашої співрозмовниці, певний час росли разом. Через декілька років батько дівчаток розшукав їх і забрав в Україну. Але сім’ї ще багато років не втрачали зв’язок.
Читайте також: «З'являтися на вулиці з хлібом небезпечно — пограбують»: в Англії знайдено листи з України часів Голодомору
— Радянська держава не опікувалася дітьми селян, які померли під час Голодомору?
— Харчування в дитячих будинках, куди віддавали сиріт, було жахливим — там вмерла величезна кількість дітей. Найвідоміші з цих дитбудинків були в Миргороді та Запоріжжі. За їхніми парканами виривали рови, і там, у братській могилі, ховали маленьких небіжчиків.
Одній зі свідків Голодомору з Миколаївської області пощастило вижити в дитбудинку. Її історія особливо закарбувалася мені в пам’ять. Батько цієї жінки був моряком. Вона показувала його фотографію — кремезний, плечистий чоловік. Голод його дуже сильно виснажив. Певно, відчуваючи, що помирає, батько обняв доню ногами. Вона, маленька, просиділа біля ніг вже неживого тата декілька днів. В хаті, окрім них, нікого не було. Згодом дівчинку забрали родичі, передали в дитячий будинок. Вона казала, що все життя прагнула не лишатися одна на світі, мов та билинка. Підтримувала зв’язки з ріднею. Коли я розмовляв з жінкою, відчував, що це людина з надзвичайно чистою та щирою душею.
— Селяни чинили спротив тотальному грабунку, до якого вдався сталінський режим у 1932 році?
— Були різні форми опору, інформація про які збереглася в архівних документах каральних органів. Свідки Голодомору, з якими ми спілкувалися, були ще досить малими і не запам’ятали активних виявів спротиву. Натомість свідки розповідають, що люди, хто як міг, намагалися сховати хоч трошки зерна від подвірних обшуків. Скажімо, Григорій Іванович Шикирявий з Хмельниччини, якому під час Голодомору було шість років, розповів нам, що одному з його сусідів вдалося вберегти певну кількість зерна завдяки тому, що закопав його в… могилі на цвинтарі. Так звані активісти не додумалися там шукати, і сусід зі своєю родиною вижив.
Григорій Іванович розповів, що на початку 1930-х влада розділила його село Галузинці на шість дільниць. На кожну з них призначили по три активісти. То були і місцеві селяни, і прислані з району або інших місць. Причому чужинці залишилися в селі назавжди, одружилися на місцевих дівчатах. Завдяки такій практиці влада мала в Галузинцях значну кількість відданих їй людей, тримала село під своїм тотальним контролем. Місцеві, ясна річ, не любили активістів. За словами Григорія Івановича, одну активістку, яка відрізнялася особливою жорстокістю й нахабством, люди вбили. Правда, чекісти знайшли тих, хто поквитався з зайдою. До речі, ми маємо й інші свідчення, що під час Голодомору і після нього селяни били і навіть карали на горло найлютіших активістів. Наприклад, тих, хто катував людей, щоб призналися, де сховано зерно. Або хто, користуючись безкарністю, ґвалтував жінок і дівчат.
Нагадаємо, у четверту суботу листопада в Україні відзначають День пам'яті жертв голодоморів, у яких, за оцінками істориків, загинули щонайменше 10 мільйонів людей.
Про Голодомор 1921−1922 років в Україні читайте в публікації «До 80 відсотків дітей, яких влада відправляла зі «смуги голоду» в дитбудинки, померли, бо не було чим їх годувати«
Фото з сайту Національного музею Голодомору-геноциду
2843Читайте нас у Facebook
