ПОИСК
Історія сучасності

«Вдячний Богу, що дав можливість дружити з неймовірними людьми»: про Володимира Івасюка розповідає Ігор Поклад, якому сьогодні — 80 років

15:10 10 грудня 2021
Володимир Івасюк
Видатний український композитор, автор легендарної «Червоної рути», «Водограю» та ще понад ста популярних пісень, музики до кількох вистав та понад півсотні інструментальних творів Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в невеликому містечку Кіцмань Чернівецької області в сім'ї письменника та вчительки. 1966 року родина переїхала до Чернівців. Там юнак вступив до медичного інституту, проте незабаром його виключили за участь у «політичному інциденті» (пізніше продовжив навчання у Львівському медінституті, який закінчив у 1973 році, через рік після цього вступив до композиторського відділення Львівської консерваторії). Влаштувався працювати на завод «Легмаш», де керував заводським хором.

13 вересня 1970 року вперше виконав разом з Оленою Кузнєцовою пісні «Червона рута» та «Водограй» у телепередачі «Камертон гарного настрою». Проте справжню путівку у життя цим пісням дав ансамбль «Смерічка» (солісти — Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та інші). 1971 року в Яремчі зняли музичний фільм «Червона рута», де головні ролі виконали Софія Ротару та Василь Зінкевич. Пісня «Червона рута» перемогла на 1 Всесоюзному фестивалі «Пісня-71», а «Водограй» — наступного року. З цією піснею Софія Ротару перемогла у міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74», а за три роки на цьому ж фестивалі посіла перше місце з піснею Івасюка «У долі своя весна…»

24 квітня 1979 року Івасюк, якому незадовго до цього виповнилося 30 років, повернувся із Хмельницького додому до Львова. Вдень його хтось викликав телефоном нібито в консерваторію. Він одягнувся, вийшов із квартири. Більше рідні його не бачили.

Батьки одразу ж заявили про зникнення сина до міліції. Тіло Володимира в Брюховицькому лісі знайшов 18 травня солдат, який випадково наткнувся на напіввисячий-напівстоячий труп. Офіційною версією смерті названо самогубство. Лише через тридцять років, 13 червня 2019 року, судова експертиза встановила, що це було вбивство. Згідно з неофіційною версією, до смерті Івасюка міг мати відношення КДБ.

Провести Івасюка в останню путь прийшли тисячі людей. Труну, прикрашену гілками калини та вишитим рушником, несли на руках до самого Личаківського цвинтаря. Це була небачена у ті роки акція непокори владі, адже у вишах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов'язковою явкою. Усюди давали вказівки не йти на похорон, а про місце та час похорону ніде не повідомлялося. Некролог з'явився лише в одній газеті, що виходила малим тиражем. Але того дня у Львові неможливо було купити квіти…

А потім почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Могилу тричі підпалювали… Проте вона цілий рік потопає у квітах.

Про свою дружбу з Володимиром Івасюком згадує відомий український композитор Ігор Поклад.

«Прочитай. Я маю тобі це показати»

Якось ми з дружиною проїжджали повз «Жуляни». Я глянув на будівлю аеровокзалу і тихо сказав: Скільки разів я підвозив сюди Володю Івасюка!" Таксист стрепенувся: «О, то ми з вами колеги, виявляється?» — «У якому сенсі колеги? — здивувався я. — «Ну, коли Івасюка підвозили, таксували, значить? Шабашили?» — «А, ну так… У цьому сенсі, певно, колеги».

У столиці Володя бував часто. Коли зараз читаю інтерв'ю різних діячів, дивуюсь: кожен був його другом. Але справжніх друзів у нього було небагато. Принаймні у Києві. Сім'я Рибчинських, Юра та Сашенька, з якими у Володі були найтепліші стосунки, Коля Мозговий та я.

За своє коротке життя Володимир Івасюк написав понад сотню пісень. Серед них улюблені всіма «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «У долі своя весна»...

Не можна сказати, що Володя був товариським, швидше інтровертом. Мав одну особливість — він працював ночами і не любив ніч за те, що взагалі не міг спати. Не хотів. Тому часто перед відльотом додому він приїжджав до мене. Ми сиділи, розмовляли, випивали, розбирали нові пісні, сперечалися та раділи свіжим ідеям. Саме так, надвечір, він одного разу з'явився в моєму будинку.

На той час ми обидва були вже досить відомими композиторами, наші пісні звучали на радіо та телебаченні. Звичайно, ми не могли не знати один про одного. Тоді ми розташувалися в моїй однушці, мама нас нагодувала, і раптом Володя вийняв з-за пазухи газету:

— Ігорю, тримай. Прочитай. Я маю тобі це показати.

Я взяв сторінку і серед усього іншого побачив фразу: «Не знаю, чи змогла б з'явитися моя „Червона рута“, якби не з'явилася трохи раніше пісня Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського „Зелений клен“. Вона дуже вплинула на мене. І саме під цим впливом я працював над своєю піснею».

Тієї ночі ми, звичайно, проговорили до ранку, ніби хотіли наговоритися на все життя. І саме тієї ночі я вперше запропонував відвезти його до аеропорту, що стало нашою традицією на довгі роки. Та й зловити таксі під ранок у Києві у 1970-х — це щось із галузі фантастики.

Пісні Володимира Івасюка принесли популярність молодій співачці Софії Ротару

Ту неймовірну зимову ніч я запам'ятав на все життя. Десь на околиці Києва в занесеній снігом по самий дах машині спали два композитори.

Кілька днів поспіль у столиці вирувала хуртовина. Місто поступово засипало снігом, кущі давно зникли під товстими кучугурами, двірники вже не справлялися зі своєю роботою. Аеропорти скасовували рейси, але квитки все ж таки були у продажу. Один із них лежав у кишені у Володі.

Ми сподівалися, що до ранку все вщухне, згідно з прогнозом Гідрометцентру. Головним завданням було дістатися аеропорту. Як завжди, досидівши майже до ранку, ми стали збиратися, насилу відкопали мій автомобіль з величезної кучугури, сіли та поїхали. Цією дорогою ми їздили десятки разів, але тієї ночі мені здавалося, що ми десь у сніговій пустелі: будинки, зупинки, магазини, навіть вуличні ліхтарі були заліплені товстим шаром снігу. Ось уже воістину «такого снегопада давно не знали здешние места».

Читайте також: «Якби я набрав Мішу Ткача з пекла і попросив про допомогу, він би відповів: «Тримайся. Я спускаюся», — Ігор Поклад

Чим далі ми їхали, тим більше занепокоєння охоплювало мене. Ми петляли якимись вуличками, озиралися на всі боки і не розуміли, де знаходимося. Мабуть, у повній темряві під час хуртовини я просто звернув у якийсь момент не туди. Я припаркував автомобіль, виїхавши на тротуар, щоб ніхто не врізався в нас ззаду, і сказав:

— Все, Володю. Приїхали ми з тобою, мабуть. Уявлення не маю, куди нам рухатися далі. До літака ще кілька годин, давай ми зараз перекімаримо, дочекаємося світанку і поїдемо. Я не розумію, де ми є.

— Згоден. Виходу все одно немає.

Ми вимкнули пічку, щоб не вчадіти, укуталися щільніше у свої дублянки, натягли на лоб шапки, трохи відкинули сидіння і постаралися заснути.

Якоїсь миті, почувши зовсім близько ревіння двигуна літака, ми мало не вистрибнули з салону. Я ривком відчинив двері автомобіля, вискочив у кучугуру, якою майже занесло наш тимчасовий притулок, і обомлів. На відстані витягнутої руки, метрів за сто від нас, був аеропорт «Жуляни». На будівлі аеровокзалу світилися чотири величезні літери «Київ». Не доїхали лише трохи…

Ми обнялися на прощання, побажали один одному удачі та успіху, і він відлетів до Львова. Я дивився на лайнер, що злітав у небо, і ще не знав, що відпускаю його туди, в небо, назавжди. Більше ми не зустрілися. Ніколи. Весною того ж року його не стало.

«Це золотий фонд української пісні. Це скарб, якому немає ціни»

Через кілька років у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок:

— Ігорю Дмитровичу, у нас до вас прохання. Ми готуємо до випуску збірку пісень Володимира Івасюка та хотіли б попросити вас написати рецензію до неї.

- Про що ви? Яка рецензія? Я ніколи цього не робив. І зараз не візьмуся. Я не вмію.

— А якщо ми вам скажемо, що вас просить його батько? Саме він попросив вас розшукати.

Я зам'явся. З одного боку, справа для мене нова, я справді не уявляв, як до неї підступитися, з іншого боку — прохання батька, який втратив сина. І я погодився.

Читайте також: «Завдяки Магомаєву у мене в Москві завжди був номер у найсучаснішому тоді готелі «Росія», — Ігор Поклад

Ми познайомились із батьком Володі Михайлом Григоровичем. Теплим літнім днем він приїхав до мене у Київ. Неймовірна людина. Здивувало, що він здавався набагато старшим за свої роки. Втрата сина позначилася на його здоров'ї. Приїхав він до мене з величезним стосом нот Володі — від перших, нікому не відомих пісень, до шлягерів, що заполонили всі радіостанції Союзу. Він тихо розповідав мені про сина, я йому про дружбу з ним. І тоді він сказав:

— Якби сьогодні Володя був живий, нікому, крім вас, він не показав би ці ноти. І цю відповідальну роботу нікому не довірив би. Я це точно знаю. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пишіть усе як є. Він не образиться. І я теж. Спасибі.

Я сів розбирати записи. Ось Володя зовсім молодий: кожна нота виписана каліграфічним почерком учня музичної школи. А ось вони вже «стрибають» — він поспішає записати, щоб не забути. А ось вони мчать, я не встигаю за ними. Якою ж правильною виявилася теорія мого викладача. За нотами я реально бачив дорослішання композитора Івасюка.

Але моє завдання було оцінити його творчий багаж. Від пісні до пісні він ставав все яскравішим і яскравішим. Що гріха таїти, є композитори «однієї пісні» — написав і спочиває на лаврах. Є такі, які мають мільйон пісень, але всі вони «одна пісня довжиною в життя» — нічого нового, одна гармонія та практично одна мелодія. Володя не повторився жодного разу! Від пісні до пісні він ставав усе вищим у своїй майстерності. Його пісні були зовсім різні, і кожна унікальна по-своєму. І, безперечно, всі вони зрілі, професійні, глибокі. Я написав: «Це золотий фонд української пісні. Це скарб, якому немає ціни…»

Читайте також: Ігор Поклад: «Я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд з Олексієм Петренком»

Мені й сьогодні дуже складно говорити про Володю у минулому часі. Просто дозволю собі припустити, що ми втратили величезний діамант із дорогоцінної корони під назвою «українська пісня». Його нікому замінити. Івасюк неповторний та унікальний. Подібні до нього народжуються рідко. Тільки якщо Господь хоче обдарувати народ, він спускає на Землю душу, вклавши в неї талант.

«Івасюк неповторний та унікальний. Подібні до нього народжуються рідко», — каже Ігор Поклад

Минає та епоха. Що лишається? Пам'ять. Я вдячний Богові, що він дав можливість дружити з неймовірними людьми. Самобутній, неповторний, скромний, нескінченно талановитий Володя, що назавжди залишився молодим, у цьому ряду стоїть трохи особняком. Попри невелику різницю у віці, він ставився до мене як до наставника. Я цього не помічав, поки мені не розповів про це його батько.

А ще Володя був трудягою. Медінститут, незакінчена консерваторія, сотні пісень. Якщо врахувати, що це багатство він накопичив до 30 років, можна уявити, як він працював.

…Я вже багато разів писав про те, що там, нагорі, компанія набагато цікавіша, ніж на Землі. Знаю, що Володі там не нудно.

Ти пішов у небо. Несподівано та несправедливо. Але нічого не виправити. Знаєш, а твоя «Червона рута» й досі звучить із грузинським, литовським чи казахським акцентом? Що вже про українців говорити? «Червона рута» жива, Володю. І житиме, доки жива пам'ять. І так, твоя «пісня буде поміж нас». Бережи тебе Господь, друже. Світла тобі пам'ять та величезна подяка від усіх, хто тебе знав і любив.

Читайте також: Композитор Ігор Поклад: «Моя нова книга — про епоху, про людей, про творчість»

P.S. 10 грудня Ігореві Покладу виповнилося 80 років. Три колишні президенти держави — Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко — звернулися до президента Зеленського з проханням відзначити композитора найвищою нагородою країни — званням Героя України.

7517

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів