«Через зливу в пустелі вода піднімалася до вікон спортивної вантажівки»: український екіпаж посів 11-е місце у ралі Дакар-2022
В нашому екіпажі я був пілотом (водієм), Любомир Шумаков — штурманом, а Сергій Мартовенко — механіком. Ми їхали на вантажівці 1999 року випуску Renault Kerax D-50. За 14 днів надзвичайно складного та виснажливого ралі неодноразово були змушені зупинятися через поломки (залізо не витримувало), колесами буквально заривалися в пісок, але ми не викликали гелікоптер і пройшли всю дистанцію (7 тисяч 800 кілометрів) з достойним результатом — 11-те місце в нашому класі спортивних вантажівок. До речі, багато екіпажів зійшли з дистанції, причому не тільки через серйозні проблеми з технікою, але й через фізичне та моральне виснаження. Бо дуже непросто 14 діб поспіль витримувати величезні навантаження. Втома накопичувалася, і дехто відчував, що дійшов до межі своїх психофізичних можливостей.
«Щодня долали по пустелі 500—600 кілометрів. І так два тижні поспіль»
— До участі в Дакар-2022 нашу спортивну вантажівку підготувала команда французьких спеціалістів: поставили форсований двигун, спеціальні посилені амортизатори, вузли і агрегати, — продовжує Сергій Малик. — Все це начиння значно витриваліше за звичайне. З Марселя нашу автівку три тижні везли на паромі до Саудівської Аравії.
— Під час проведення Дакару-2022 в Інтернеті з’являлися повідомлення, що ваша команда ночує в наметах. Як було налагоджено побут?
— Ми ночували не там, де нас заставав вечір, а в бівуаку — таборі, огородженому парканом і забезпеченому всім необхідним, у тому числі надійною охороною (потрапити на територію можна було лише за наявності електронного браслету). Зрозуміло, що там можна було отримати гарячу смачну їжу, випити чаю, кави і навіть безалкогольного пива (в Саудівській Аравії звичайне пиво заборонене), помитися в душі, скористатися вбиральнею, випрати речі. Якщо б наша команда мала більший бюджет, то ми могли б оплатити ночівлю в пересувному кемпінгу. Наші фінансові можливості були не надто великими, тому заради економії спали в наметах. Але це другорядне — головне, що ми змогли взяти участь у Дакарі.
— Скільки годин щодня ви знаходилися за кермом?
— Радше спитати, яку відстань долала наша машина — від 500 до 600 кілометрів на день.
— Який мали розклад?
— Прокидалися о шостій ранку. Після сніданку отримували легенду (завдання) на день, наша вантажівка проходила технічний контроль (несправну машину з бівуаку організатори не випустили б), і — в дорогу! Машини учасників виїздили з табору по черзі з інтервалом в одну хвилину. Спочатку треба було доїхати до певного місця в пустелі, яке організатори визначили як точку сьогоднішнього старту. Діставалися до неї по шосе або грунтовій дорозі. І тільки тоді розпочинали виконували завдання — долали в пустелі від трьох до п’яти спеціальних ділянок.
Як я вже казав, ми мали GPS-трекери, за допомогою яких орієнтувалися в пустелі. Але періодично нам ставили завдання шукати потрібний шлях без його допомоги. В таких випадках штурману слід було показати все, на що він здатний. Не кожного разу вдавалося правильно зорієнтуватися, і це вплинуло на остаточний результат. Організатори вигадували й інші способи, щоб перевірити нашу майстерність. Наприклад, раптом на трекері включався контроль швидкості. Слід було якомога швидше скидати оберти. Якщо не встигав це зробити, наше місце в загальному заліку могло погіршитись.
— На результат впливали й поломки машини?
— Так. Вони змушували зупинятися посеред пустелі і терміново ремонтувати вантажівку власними силами. Виникали проблеми з двигуном (в ньому працювало п’ять циліндрів з шести), траплялися негаразди з коробкою перемикання передач, зчепленням, тягою. Бувало, що доводилось викопувати колеса машини з піску.
— Інші учасники не зупинялися, щоб допомогти вам?
— Декілька разів зупинялися одні й ті самі хлопці з Нормандії (Франція). Коли вони бачили, що наша машина знову застрягла в піску, чіпляли її тросом і витягали. Інші учасники проносилися повз нас, не зупиняючись.
— Бівуак всі два тижні мандрував слідом за вами?
— Поки учасники протягом дня виконували свої завдання, спеціальна команда згортала бівуак і перевозила його на інше місце, до якого увечері ми мали їхати. І так щодня бівуак переміщали в інший район пустелі.
«Виступити на Дакарі було моєю мрією впродовж 30 років»
— Зважте, що після того, як увечері ми діставалися до бівуаку, наш робочий день не закінчувався — треба було ремонтувати машину, готувати її до завтрашнього виїзду, — продовжує Сергій Малик. — Значну частину цієї роботи виконували французькі механіки, які готували нашу вантажівку до ралі. Але все одно ми брали участь в щовечірніх технічних роботах. Тож лягали спати досить пізно, а о шостій вже треба було прокидатися. Як слід не висипалися, накопичувалася втома.
— Погода під час ралі була прийнятною?
— Не зовсім — ми пережили в пустелі потужну зливу, яка призвела до повені. Через це машини тонули по вікна. Грунтові шляхи стали дуже в’язкими і важко прохідними навіть для спортивних машин. Організатори були змушені скасувати один з етапів. Тож ми несподівано отримали вихідний. Скористались цією нагодою, щоб випрати речі і трохи відпочити.
Що ж стосується температури повітря, то вона в січні в Саудівській Аравії цілком прийнятна: 9—16 градусів вдень. Ночі, зрозуміло, прохолодніші.
— Що знаходилося в кузові вашої машини?
— Мінімальний запас запчастин, бо ми намагалися, щоб загальна вага була якомога меншою.
— Кабіна спортивної вантажівки відрізняється від звичайної?
— Так, безумовно. Там встановлені спортивні сидіння, каркас безпеки. Також обов’язково вдягали шолом і спеціальний захисний обладунок, який в разі аварії має уберегти людину, аби вона шию не зламала. На всіх учасниках до того ж були спеціальні костюми.
— Ви мали оберіг?
— Ні. Просто помолився — і поїхав.
— У автогонщиків є прикмети?
— У кожного свої. Я також маю, але які саме, не скажу.
— Яким був бюджет вашої команди?
— Взяти участь в ралі Дакар коштує дуже дорого. Не буду називати конкретну суму. Говорити, хто і скільки надав нам коштів, теж не стану, ніколи не розголошую такого роду інформацію.
Виступити на Дакарі було моєю мрією впродовж 30 років. В 2007-му здавалося, що вона здійсниться. Тоді все було готове для того, щоб українська команда взяла участь в ралі на спеціально підготовленій для цього вантажівці КрАЗ. Але змагання того року взагалі скасували — через терористичну загрозу.
Якщо чесно, на шляху до Дакар-2022 у нас було стільки перешкод, що виникали серйозні сумніви в тому, що зможемо туди поїхати. Зокрема, довелося витримати цілу «баталію» з одним з банків, щоби він перерахував кошти по бездоганному, з точки зору всіх існуючих нормативних актів, контракту. До того ж за місяць до старту ралі я перехворів на ковід, а це досить таки відчутний удар по здоров’ю. Були й інші проблеми, але головне — результат: ми нарешті виступили, причому достойно, на найскладнішому в світі ралі!
Скоро візьмемо участь ще в одних міжнародних змаганнях — на ралі Монте-Карло класік, яке пройде з 31 січня по 2 лютого. Їхатимемо на ретро-автомобілі українського виробництва — «Запорожець» (ЗАЗ-965). В цьому ралі планують взяти участь чотири команди з України: три — на «Запорожцях» і одна — на «Москвичі».
Після повернення з Монте-Карло класік планую привезти в Україну Renault Kerax D-50, на якому ми брали участь в Дакар- 2022. Хочу провести престур — покатаю на спортивній вантажівці журналістів.
Нагадаємо, на днях ветеран АТО з Дніпра виборов перемогу на турнірі з кросфіту у США.
4012Читайте нас у Facebook
