Ми збилися з ніг у пошуках відповіді на запитання, що мучить нас уже котрий день. Ні, не «За що, Господи?» У випадку з віроломним нападом злісного російського царка зі своїм недобитим військом на волелюбну Україну відповідь на це питання лежить на поверхні. Нізащо. Бо причин немає. Питання нас мучить інше. Цілком просте і очевидне: коли весь цей жах уже скінчиться?

Ті, хто розраховував, що путінське поголів'я, завершивши бліцкриг протягом 3−4 днів, захопить всю Україну, зараз пошепки розповідають про те, що тоді могло б не бути всіх цих масштабних руйнувань українських міст, усіх цих мільйонів біженців, зірваних із рідних місць і розпорошених тепер чи не по всьому світу, всіх цих непоправних втрат. Вони не розуміють (або не хочуть розуміти), що поневолення країни дикими завойовниками призвело б до повного і планомірного знищення України. Нехай не до такого стрімкого і болючого, як зараз, але вже точно болісного і незворотного (!) потім.

Героїчна боротьба української армії і всього народу, що несподівано швидко згуртувався в любові до своєї батьківщини, викликала захоплення в усьому світі і перекреслила плани завойовників. Хочеться вірити, що назавжди. Хочеться. Але ця тупа упертість, з якою війська орків, зомбованих кремлівською пропагандою, все продовжують і продовжують підбиратися до нас з усіх боків, так чи інакше повертає до пошуків відповіді на те саме питання, яке мучить зараз усіх нас. Коли? Коли все це закінчиться? Ми навіть не питаємо, чим закінчиться. Тому що відповідь очевидна — лише нашою перемогою. І інакше бути не може. Бо інших варіантів у нас немає. А ось коли…

Одного разу в Єрусалимі я попросив дружину вирушити до Старого міста так рано, коли там ще не можна зустріти нікого. Ані туристів, ані місцевих служителів. Біля старовинних воріт храму Різдва Христового ми були першими. І єдиними. І у храм увійшли першими. І насолодилися своєю самотністю там сповна. Бо, багато разів буваючи в Старому місті, я, як, напевно, і багато хто з вас, друзі мої, завжди опинявся в бурхливому потоці відвідувачів, яких різноголосий натовп то кудись захоплював за собою, то раптом зупинявся незрозуміло чому, то знову несла далі. А тут ми були самі. І, торкаючись священних каменів, могли думати про те, що нас турбує, не відволікаючись постійно на чиїсь голоси та поштовхи в спину. І тоді, пам'ятаю, те саме питання не давало мені спокою: коли закінчаться наші вічні випробування?

Біля безлюдної в такий ранній час Стіни плачу, до якої близько підійти ми не змогли, тому що проходи ще були закриті, стояв старий, який несподівано заговорив зі мною російською. Він приїхав до Ізраїлю з України багато років тому. І, судячи з усього, вже налаштовувався на свій кінець, що невблаганно наближався. Так ось у розмові він раптом зачепив нотку, що так хвилювала мене. Та й його самого, мабуть.

— Якось я запитав у знайомого ребе, коли ж закінчаться наші випробування та чим.

І він відповів: «Зрештою, все буде добре».

— А якщо все ж таки добре не буде? — Запитав його я.

— А якщо поки не так добре, як ти очікував, значить, ти просто ще не дійшов до кінця , — сказав він.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.