ПОИСК
Події

«Військовий взяв мою доньку та заспокоїв її»: жінка з обкладинки Time про те, як сім'я рятувалася з окупованого Ірпеня

6:05 29 березня 2022
Обкладинка журналу

Вражаюче фото молодої мами, що евакуюється з обстрілюваного військами рф Ірпеня, і її новонародженої доньки, яку несе на руках український військовослужбовець, з'явилося на першій шпальті відомого американського щотижневого журналу Time з підписом «Агонія України». «Моє місто, в якому я жив роками, руйнується… Це мій біль. Це моя країна», — сказав виданню автор фото Максим Дондюк. Зображена на знімку молода жінка налякана, вона плаче. У той момент вона не бачила ані журналістів, ані спалахів фотокамер. Думала про одне: як урятувати свою дочку та чи живий її чоловік, з яким вони змушені були розлучитися під час евакуації.

Молоду жінку на фото звати Юлія Павлюк. А її шестимісячну доньку — Емма. Те, що вони опинилися на обкладинці Time, стало для Юлії великою несподіванкою. В інтерв'ю «ФАКТАМ» жінка розповіла, як рятувалася з окупованого армією рф Ірпеня та як познайомилася із сім'єю військовослужбовця, який допоміг їм із дочкою під час евакуації.

«Ми 24/7 чули звуки „Градів“ та ракетних ударів, у будинку тремтіли вікна»

Знімок було зроблено 5 березня. Саме в цей день Юлія з чоловіком Олегом наважилися виїхати з Ірпеня під Києвом, де вже точилися бойові дії. До цього молоде подружжя сподівалося, що у передмісті столиці буде відносно безпечно.

— У перші дні війни ніхто й подумати не міг, що саме Ірпінь та Буча стануть одними з найгарячіших точок у Київській області, — каже «ФАКТАМ» Юлія. — Навпаки, здавалося, що там буде безпечніше, ніж у Києві. Це одна з причин, через яку ми відразу не поїхали. Та й довга дорога з немовлям на руках лякала. Для мене війна почалася з гучних звуків, які почула рано-вранці 24 лютого. Просто над нашим будинком наче щось пролетіло. Розбудила чоловіка… А через деякий час ми побачили заграву за вікном. Десь поряд пролунав вибух.

Після був дзвінок свекра зі словами «Почалася війна». І наші хаотичні збори. Ми почали квапливо збирати речі, хоча ще не знали, чи варто нам кудись їхати. Жодних тривожних валізок заздалегідь не готували.

Юлія із чоловіком вирішили переїхати до приватного будинку до батьків Олега. Будинок також знаходиться в Ірпені.

РЕКЛАМА

— Ми подумали, що у будинку буде безпечніше, ніж у квартирі на останньому, 10-му поверсі, — згадує Юлія. — У нашій багатоповерхівці був підвал, але ми не уявляли, як там сидіти разом із немовлям… До батьків приїхали на таксі. На той момент в Ірпені ще можна було проїхати вулицею, а ось у сусідній Бучі йшли бої, росіяни підривали мости… З того часу — і до 5 березня — ми знаходилися в будинку у батьків. Там теж було страшно, ми 24/7 чули звуки «Градів» та ракетних ударів, у будинку тремтіли вікна.

3 та 4 березня ворожі літаки вже літали прямо над нашим будинком. Погріб там крихітний, у ньому можна було знаходитись тільки стоячи. Тож ми були в домі. Заклеїли вікна, намагалися дотримуватися «правила двох стін». Але ситуація ставала абсолютно нестерпною. Сусідню Бучу вже стирали з лиця землі. Російські війська розстрілювали житлові квартали, мирних жителів… У ніч проти 4 березня ми взагалі не спали, і вирішили евакуюватися. Хоча вже з'являлися повідомлення про те, що росіяни розстрілюють цивільних у машинах, стріляють у дітей… Але залишатися було ще небезпечніше.

РЕКЛАМА

Читайте також: Легенда «Динамо» розповів, як біг без «зеленого коридору» із захопленого російськими окупантами Гостомеля

5 березня Юлія з донькою, чоловіком, а також його молодшим братом та мамою пішки прийшли до церкви в Ірпені, звідки мали евакуювати людей.

РЕКЛАМА

— Поки йшли вулицею, навколо щось вибухало, все було в диму, — згадує Юлія. — У церкві зібралося багато людей. Казали, що мають під'їхати автобуси, які довезуть нас до зруйнованого мосту у Романівці. Автобуси справді під'їхали, але туди брали лише жінок та дітей. А я не хотіла їхати без чоловіка. Мені страшно було уявити, що означає розлучитися за таких обставин. Як він дістанеться? Чи виживе? Сподівалася, що, якщо ми трохи почекаємо, у якомусь із наступних автобусів знайдеться місце і для чоловіків… Чекали довго, але безрезультатно. Потім один волонтер запропонував нам поїхати у легковому авто місцевого жителя. Але чоловік знову-таки туди б не помістився — брали тільки мене з донькою, свекруху та її молодшого сина. Олег наполіг, щоб ми їхали. А сам мав йти пішки лісом. Я плакала, мені було так страшно. Нас, як і обіцяли, довезли до мосту. Там ми стали на узбіччі — чекали на Олега. Поблизу лунали вибухи. Нам сказали йти на міст, бо залишатися на узбіччі було надто небезпечно. Так ми опинилися у Романівці. Емма змерзла й почала плакати. Я ніяк не могла її заспокоїти. А чоловік то був «поза зоною», то не брав слухавку. Я не знала, що й думати. Всі довкола твердили, що треба негайно сідати в автобус, який їде до Києва.

У цей момент до мене підійшов військовий. Він узяв на руки Емму, почав її заспокоювати. А я нарешті змогла додзвонитися до чоловіка. Олег, виявляється, вже був поряд. Теж перейшов міст та шукав нас. Знайшов… У мене відлягло від серця. З Олегом все добре. Ми знову разом. І Емма на руках у військового почала заспокоюватися. Знаєте, я була така йому вдячна. Він раптово з'явився, допоміг — і якось усе налагодилося. Я не знала, як його звуть. Але встигла сказати йому спасибі.

— Ви бачили, як вас фотографували?

— Так, там були фотографи, журналісти. Але мені, якщо чесно, на той момент було однаково. Єдине, чого хотілося, — щоби знайшовся чоловік, щоб ми змогли разом сісти в автобус і поїхати. До мене ще підходив іспанський журналіст, щось питав, а я щось відповідала… Все було так швидко та сумбурно.

«Ми не знаємо, чи буде нам куди вертатися, але це зараз не головне»

— Після цього нас посадили до мікроавтобуса, де я нарешті змогла погодувати доньку, — продовжує Юлія. - Довезли до місця, де закінчується ірпінська траса, там нас забрав уже поліцейський мікроавтобус і довіз до київського залізничного вокзалу, де ми сіли на електричку до Рівного. Попри те, що вагони були переповнені, нам з Еммою навіть знайшли місце.

Наразі Юлія зі своєю родиною на Рівненщині. Чи вціліла їхня квартира в Ірпені, подружжя не знає. Поки що бачили лише фотографію сусіднього будинку, у який прилетів снаряд. Що трапилося з будинком батьків Олега, також невідомо.

— Ми не знаємо, чи буде нам куди вертатися, але це зараз не головне, — каже Юлія. — За місяць усе так змінилося. Я зрозуміла, що квартири, гроші та щось матеріальне не йде ні в яке порівняння з людським життям. Головне — щоб рідні були живі. Декількома днями пізніше з Ірпеня евакуювалася і моя мама. Коли вона покидала місто, бачила, як уздовж дороги лежали трупи місцевих жителів… Слава Богу, їй удалося виїхати. Тут, на Рівненщині, абсолютно незнайомий чоловік дозволив нам безкоштовно пожити у його квартирі. І коли ми були тут, знайомі надіслали мені фотографію обкладинки журналу Time. Я дуже здивувалася. Навіть не одразу повірила, що це я…

У соцмережах мені почали надходити листи зі словами підтримки. Жінки з Іспанії, Італії та багатьох інших країн писали, що хочуть допомогти, що моляться за нас. І ще мені в Instagram написав якийсь хлопець: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?» Пам'ятаю, дивлюся на його фотографію та розумію, що обличчя мені знайоме. А потім побачила у нього на сторінці те саме фото з журналу Time. І зрозуміла: це і є той військовий, який допоміг нам під час евакуації!

Він сказав, що також дуже здивувався, побачивши себе на обкладинці журналу. Запитував про Емму, про те, чи в безпеці наша сім'я. Я сказала, що дуже хотіла б зустрітися і пригостити його кавою. На що він відповів, що із задоволенням, але поки що це неможливо, адже він на службі. Домовилися зустрітись після нашої перемоги.

Читайте також: «Евакуював біженців з Київщини»: рашисти розстріляли волонтера, батька шести дітей з Рівного

З'ясувалась і інша цікава деталь. Виявилося, що сім'я військовослужбовця живе у тій самій Рівненській області, куди приїхали Юля з рідними.

— Світ дуже тісний, — каже Юлія. - Журналісти телеканалу «1+1» організували нам зустріч. У військового чудова сім'я. Молода мама, дві молодші сестрички. Йому самому, до речі, лише 19 років. Він не говорив мамі, що перебуває у гарячій точці. Але вона зізналася, що сама це відчувала. Взяла на руки нашу Емму — так само, як зовсім недавно нашу дівчинку тримав її син. Зачитала нам його листа. Він писав, що точно знає: незабаром ми переможемо і всі разом зустрінемось у вже мирній Україні. Так і буде. Ми дуже чекаємо на цю зустріч.

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як молодій жінці довелося народжувати у Бучі без світла, води та тепла й під постійними обстрілами.

4011

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів