«Шкода, що дітей не було поряд»: у Ворзелі обвінчалися бійці тероборони
Замість сукні — військова форма, а замість тостів — гімн України. Так відсвяткували своє вінчання у храмі Ворзеля бійці місцевої територіальної оборони Тетяна і Віталій Карасенки з Бучі. Це було перше вінчання після того, як місто звільнили окупанти. Тож і присутні, й сам священник не могли стримати сліз…
«Від першого шлюбу у мене є 17-річний син Роман. А з коханим Віталієм ми познайомились зовсім випадково, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна Карасенко. — Він забув документи у таксі й на вулиці звернувся до мене, чи не знаю я службу, яка погодиться допомогти у пошуку. Зав’язалось спілкування. З'ясувалось, що брат Віталія не зміг вступити на військового вишу у Львові, то ж я запропонувала йому спробувати свої сили в іншому закладі, де навчалась сама. Ми обмінялись телефонами, пішли на каву і з того часу не розлучались.
Ми розписались, а чотири роки тому народився наш спільний син Гліб. Чесно кажучи, були в минулому розмови про вінчання, для мене це вкрай важливо, чоловік менше то розумів, тому і не наполягала. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми були у рідній Бучі. Сидіти вдома не хотіли, тому відразу із чоловіком вирушили у військкомат. Проте там мені відмовили, бо досі перебуваю у відпустці по догляду за дитиною. Тому я записалась у територіальну оборону, а коханий Віталій, який раніше воював у зоні АТО, вирішив бути зі мною в одному батальйоні.
Ми несли службу неподалік міста, а діти залишались із нашими рідними. Попри окупацію, старший син встигав ще й волонтерити, він у мене справжній патріот! Але ситуація з кожним днем погіршувалась, тому 10 березня довелось вивезти дітей до безпечного місця, де вони й нині перебувають. Їхній психологічний стан досі складний, менший практично не розмовляє. Наш батальйон одним з перших зайшов у Бучу, то ж довго не стихали сльози після побаченого, турбувало відчуття провини за тих, хто залишився у місті до кінця".
Війна, зізнається співрозмовниця, ще більше зблизила їх з чоловіком. Вони зрозуміли, що кожен день може бути як останній…
«Ми зрозуміли, що ми саме ті люди один для одного й повинні бути разом до кінця, — продовжує Тетяна. - І попереду на нас чекає важкий період, тому ми вирішили зробити це зараз. Хоча, якщо чесно, наш командир у період активний бойових дій не дозволяв проявів емоцій, бо потрібні були чітке злагодження та виконання бойових завдань! Кожен був на своїй лінії відповідальності та виконувати свої обов’язки.
Про наші плани дізнались побратими. І що ви думаєте — вони вирішили нам допомогти. Знайшли храм та священника у Ворзелі, син якого служить із нами. Зазвичай під час посту не вінчаються (церемонія була до Великодня), але оскільки зараз воєнний стан, церква дозволила нам це зробити. Підготовка була досить швидкою, військову форму мені довелось підшивати, адже я маленька та тендітна. Віночок на голову виготовила зі свіжих троянд. Хлопці привезли жовто-сині кульки, букети, прапори України, старовинні рушники передали з місцевого музею. Нашими свідками стали волонтер та побратим, все було настільки щиро, що сльози на очах були у всіх, навіть у отця Миколи.
Шкода, що діти та інші рідні не змогли бути поряд, то ж церемонію вони бачили тільки на фото та відео… Що ж до святкування, то із побратимами ввечері випили шампанського, з'їли торт та посмажили шашлики. Після того знову повернулись на службу".
Як сказав на церемонії отець Микола, це радісна та добра новина у світлі останніх подій в Україні. А вінчання захисників багатостраждальної Бучі — особлива та символічна подія…
«Попри війну, ми вінчаємо людей, адже вони віддані та вірні Богові, хочуть жити за Божими законами. Воїни усвідомлюють, що є під покровом Божим, — каже отець Микола Волосянський. — Нехай Всемилостивий Господь благословляє, оберігає їх, кріпить та обдаровує всіма своїми ласками, а разом із ними все наше військо та нашу Батьківщину!»
1316Читайте також: Весільну церемонію перервав звук сирени: у Калуші пара одружилася у бомбосховищі
Читайте нас у Facebook
