Минулого тижня в полеміці, що зав'язалася під однією з моїх публікацій у «Фейсбуці», незнайома жінка (із закритим профілем) запитала: «А чому ви самі не на фронті, Олександре?». Я тоді їй відповідати не став, бо гарячкувати вже давно відвик. Але сказати, що її питання мене не зачепило, було б неправдою.

Звичайно ж, можна було пояснити тим, що і вік, і військова підготовка, що завершилася рівно 45 років тому службою в будбаті (будівельний батальйон) великих надій на те, що українській армії я буду корисним, не давали. До того ж, вважаю, що кожен має бути на тому місці, де він може бути максимально ефективним. Тим більше у воєнний час. Ось чому, не зупиняючись ні на день, продовжую робити те, що в мене виходить найкраще — разом із колегами по роботі стою на своїй ділянці інформаційного фронту. Не мені судити, наскільки успішною ця робота з боку. У всякому разі, вона у всіх на очах. І полишати її я не збираюсь.

Інша справа, що, не маючи можливості робити більше — ну, наприклад, брати участь у забезпеченні безперебійної роботи якоїсь лікарні, яка рятує постраждалих від війни співгромадян, я день у день продовжую створювати не менш важливу, на мій погляд, клініку, необхідність у якої, певен, виникне відразу після настання мирного часу.

Клініку, здатну повертати до життя скалічені війною душі тих, хто з власної волі або мимоволі пройшов через горнило страшних випробувань, що випали на долю нашої країни з волі злісних російських нелюдів. Створювати практично самотужки. Звичайно, не без допомоги членів моєї сім'ї та кількох помічників. Я маю на увазі підготовку до відкриття першого в Україні музею порцелянових фігур.

За кілька днів, проведених у Берліні, мені вдалося відвідати кілька відомих музеїв та почерпнути чимало корисного для того, щоб зробити наш київський музей зручнішим та раціональнішим для відвідувачів. Я ще раз переконався в тому, що нам не соромно показуватиме свою колекцію не лише простим аматорам українського та західноєвропейського чи, скажімо, японського фарфорового мистецтва. Я ще раз утвердився на думці про те, наскільки важливим є ознайомлення людей з істинними культурними цінностями, із справжнім змістом добра, свободи, унікальності кожного, неповторності геніального.

«Інакше заради чого ми тоді проливаємо на фронтах кров наших солдатів?» — питав членів парламенту британський прем'єр-міністр Уїнстон Черчілль під час відомого звернення до них у роки війни з гітлерівськими загарбниками.

Перебуваючи на центральній площі «острова музеїв» у самому центрі Берліна, я з почуттям подяки спостерігав за тим, як люди з різних країн фотографуються на тлі величезного банеру у жовто-блакитних тонах, на якому були написані слова підтримки українському народу у боротьбі з путінською чумою. Проходячи центральним берлінським бульваром, знаменитим Унтер-ден-Лінден, я з гордістю бачив, як на фасаді найвідомішого в Німеччині університету імені Гумбольдта, поруч із Бранденбурзькою брамою, майорить прапор України.

Зустрічаючи після занять доньку, змушену тимчасово відвідувати берлінську школу, я звернув увагу, що навіть біля входу в старовинний храм, що знаходиться по сусідству, на єдиному флагштоку встановлено прапор нашої країни.

Дякуємо німцям за цю підтримку. Спасибі полякам та британцям. Дякуємо американцям та жителям країн Балтії. Дякуємо всьому цивілізованому світу за те, що не залишив нас віч-на-віч із цим вселенським злом. То хіба ми тепер маємо право не перемогти?!

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.