ПОИСК
Події

«Я за їхнє „мамуля“ тепер готова віддати життя»: на Чернігівщині рашисти розстріляли 17-річних братів-близнюків та їхнього друга

13:31 1 липня 2022
брати Самодії

Одна мати втратила сина, інша — одразу двох… Про трагедію, що сталася у березні у селі Мохнатин на Чернігівщині, стало відомо лише зараз, а фотографії двох мертвих братів у весільних костюмах до сліз вразили мільйони. Бо навіть у страшному сні не можна було уявити, що рашистська орда просто нізащо розстріляє ні в чому не винних студентів — 17-річних братів-близнюків Євгена та Богдана Самодіїв та їхнього друга — 18-річного Валентина Якимчука.

Того дня українські військові атакували колону російських військ, і ворожі машини роз’їхалися найближчими селами. Село Мохнатин окупанти не займали, лише проїжджали вулицями на танках. Саме в цей час хлопці і йшли дорогою. Побачивши ворогів — підняли руки, нікого не чіпали. Проте у відповідь вороги їх розстріляли з надважкої зброї — кулеметів та гармат — впритул, з такої знищують танки противника.

У день народження Євгена та Богдана їхня сестра Тетяна надіслала правозахисниці, яка документує злочини росії проти України, фотографії убитих братів. Бо захотіла аби світ побачив фото її убитих братиків… Ніби сплять…

«ФАКТИ» поспілкувалися із матір'ю жертв — Оксаною Самодій, яка розповіла про найстрашніший день свого життя…

— Відкриті, світлі, добрі, наче ті сонечка — такими були мої діти. Разом прийшли у цей світ, так само і покинули його. Бодя старший за Женю на одну хвилину. Разом хворіли, грались, бешкетували і ділились всіма секретами зі старшою сестрою Тетяною… Попри однакову зовнішність, характери у синів були різними. Бодя домашній, скромний, улюбленець бабусі. Женя більш пробивний, зі всіма міг знайти спільну тему. Одногрупники так плачуть за ним, мовляв, хто ж тепер буде захищати їх перед викладачами, — розповідає Оксана Самодій. — Богдан та Євген закінчували вже третій курс у Чернігівському професійному ліцеї № 5, мали б отримати три спеціальності — гіпсокартонники, електрики та високовольтники. Хлопці так добре проявили себе на практиці, що їх забрали у бригаду, де вони працювали під наглядом старших спеціалістів. Перші свої кошти заробляли і так цим гордились!

Женічка добре готував. Пам'ятаю, як ще у сім років він лишився у бабусі ночувати. Повернувся додому раненько, і поки я ще спала, насмажив млинців, бо хотів зробити мені сюрприз. А як у селі любили моїх дітей. Я працюю в магазині, то вони часто до мене заходили і щось розповідали. Вони ніколи не приходили та не йшли назад, не поцілувавши мене та не обійнявши. Й гордість така була, коли односельчани казали, які в мене виховані діти. А я за їхнє «мамуля» тепер готова віддати весь світ та життя.

— Понад місяць Чернігівщина була в окупації та під обстрілами рашистів. Як розвивалась ситуація у Мохнатині, і що ж сталось того страшного 14 березня?

— Сини приїхали додому, адже всі ми вірили, що тут буде безпечніше ніж у Чернігові. Але обласний центр недалеко, вибухи та обстріли ми добре чули, безпекою не нехтували, ховались у підвалі. А коли стихало, хлопці бігали городами до свого друга і однокласника Валентина. Він мешкав неподалік, був студентом першого курсу університету в Чернігові. Або ж він приходив до нас. Це ж хлопці, їм бракувало спілкування.

Взагалі у Мохнатині бойові дії не велись, втім російські війська проїжджали нашими вулицями транзитом, шукаючи собі зручні маршрути для пересування техніки, аби гатити по мирних містах. Нікого з людей не чіпали. Після того ж для пересування обрали сусіднє з нами село, яке за 4−5 кілометрів. І виходить, що ця колона, яка й вбила моїх синів та їхнього друга, просто заблукала… Й, мабуть, злякавшись, вирішили так жорстоко розправитись з нашими дітьми.

14 березня Богдан та Євген попросили олії, аби віднести односельчанам, бо у них закінчилась. Я налила у банку, адже хотілось допомогти. Разом із ними пішов і Валентин. Дідусь ще сказав, що не варто ризикувати, але хлопці пообіцяли швидко повернутися. Але додому таки не пішли, а рушили до свого четвертого друга. Від повороту потрібно було подолати ще триста метрів. А так як він дуже крутий, хлопці просто не почули звуки військової техніки росіян, яка рухалась досить швидко. Наскільки мені відомо, того березневого ранку по селу їхав конвой армії рф, там були бойові машини, цистерни з пальним, вантажівки з боєприпасами, танки…

Ховатись вже не було як. Валентин вже практично вийшов на дорогу, й став її перебігати, бо злякався. Мої сини залишились на узбіччі, підняли руки, показавши те, що беззбройні і мирні. Втім, рашисти не пожаліли дітей. Вони розстріляли хлопців з потужної 30-міліметрової автоматичної гармати та з кулемету. Валентину знесло півголови, відірвало ногу та руку. Водій БТРу виліз та з автоматної черги поцілив у моїх синів. Усе село чуло вистріли. Хвилин через 15 прибігла моя дочка і сказала, що хлопців розстріляли.

Ми мерщій на місце, Женя лежав мертвий з піднятими руками. Йому три кулі влучили у грудну клітину. Тобто діяли на ураження. Богданчик дихав, йому розтрощило таз. Я його поклала у машину і повезла у Чернігів у лікарню. Я за кермом, поруч із сином його друг, який вчиться на медика. Богданчик ще був у свідомості… Тільки тепер я усвідомлюю, що в той момент і нас могли розстріляли, бо ми просто летіли трасою, а на полях знаходились російські військові. А обабіч — трупи цивільних і спалені та пошкоджені вибухом машини.

У голові одне — аби хоча б одного сина врятувати. Коли ми приїхали у село Новий Білоус, не знали куди далі рухатись. Потрапили до сільради, і там голова та їхній лікар сказали їхати швидко за ними, мовляв, покажуть дорогу. Синочок ще був живим… Але не довезли — дорогою Богдан помер через внутрішню кровотечу. Я була в такому шоці, що всі події далі пам’ятаю погано… На другий день несли дітей на кладовище, а вулицями продовжували їздити рашисти. Поховали Бодю та Женю у спільній могилі. Зроблю один пам’ятник на двох… Ходжу щодня до хлопчиків своїх, наплачусь — і додому. Час для мене навіки спинився.

— Чи давали ви свідчення прокуратурі за звірства, які вчинила військові рф із вашими синами та їхнім другом?

— Так, слідчі допитували як все сталось. Поки вбивць не встановили. Та й сенс, що їх знайдуть. Дітей уже нема. Ну розстріляють тих катів — то дуже легко для них. Я бажаю, щоб у них щороку відбирали найближчих людей. Треба, щоб Бог наказав їх таким самим болем.

Щоб вони жили в такому пеклі, як я наразі, ось тоді вони відчують як це, як пече материнське серце.

Мої чарівні хлопчики тепер приходять уві сні. Часто сняться. А я боюсь заходити у їхню кімнату, де так і лежать на місцях їхні речі, все пахне Женьою та Богданом. Лежать і прострелені кулями та закривавлені речі. Все нагадує про дітей. Куди не глянь — кругом вони. Всі кажуть: «Тримайтесь». А за що триматись, якщо моєю опорою були мої сини?! Не прощайте росію. І не забувайте вбитих, закатованих, скалічених українських дітей.

Читайте також: «Я плюватиму їм у морду! Не пробачимо ніколи!» — про виживання в окупації розповіла мешканка села на Чернігівщині

17488

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів