ПОИСК
Суспільство та люди

«У нас був шок. Вдруге втратити дитину»: особиста трагедія відомого пастора зі Слов’янська змінила життя сотень людей

9:20 5 липня 2022
Петро та Тамара Дудники
Вони дуже чекали на третю дитину. Та на п’ятому місяці вона народилася мертвою.

— Це було страшне потрясіння, — пригадує Петро Дудник, пастор протестантської церкви «Добра звістка». — Адже Бог мені казав: «Якщо народите цю дитину, вона спасе тисячі». І сам її забрав… І від болю, від розпачу я вважав, що Господь мене обманув, а я такими словами ніколи не кидаюсь…

Моя дружина Тамара після втрати дитини лежала у палаті, де жінок готували до штучного переривання вагітності, і на пізньому терміні також. Як могла, вона їх умовляла не робити цього. Марно. Одній жінці зробили певні медичні маніпуляції. І вона стрімко почала народжувати. Прямо в палаті.

«Пробачте, та матір передумала»

— Дитину дістали, — продовжує пастор. — Це була дівчинка. Вона не дихала. Та коли бездиханний плід цієї сусідки по палаті раптом закричав, моя дружина зойкнула: «Вона жива!» Немовля доправили до реанімації. Акушерка сказала, що вперше бачить, щоб абортований плід кричав. Дружина зізнавалась, що саме у цю мить вона поклялася, що вдочерить те біднятко, якщо воно виживе. Здавалося, Бог забравши одну дитину, натомість давав другу…

Дружина подзвонила мені: «Петре, давай візьмемо!, «А я якраз терміново виїхав на три дні. В голові — рій думок. Чи зможу я чуже маля полюбити? А як його сприймуть біологічні діти? Чи стане у нас фінансів? Сам нічого Тамарі про свої сумніви не кажу. Лише заспокоюю: «Звісно, люба. Починай збирати документи. Як повернуся, вирішимо остаточно».

Повернувся. Поговорив з дружиною, з дітьми. Всі були за. Ми так чекали на це маля! Пройшли майже всі юридичні процедури. Пішли навідувати доньку. Та лікарі наче обухом по голові: «Пробачте, але матір передумала. Каже: «Я її не віддам!»

У нас був шок. Вдруге втратити дитину. Проте згодом ми з цією мамою навіть потоваришували. Вона мала чотирьох дітей, і боялася, що п’яту не зможе прогодувати. Я, як пастор, благословив її маленьку доньку. Та на душі була страшна пустка. І тут нам повідомили, що в пологовому матір відмовилася від дівчинки, якій усього тиждень. Побігли знайомитись. «Наша!» Так у нас з’явилася перша всиновлена дитина.

Петро та Тамара Дудники з першою всиновленою дитиною - Раміною


Другий хлопчик жив у дитбудинку «Вітрила надії». Цей притулок виник після того, як ми усвідомили, що з півсотні дітей вулиць і вокзалів, яких ми підгодовували, увечері повертаються до своїх барліг, а не в теплий дім.

Ми створили недержавний притулок «Вітрила надії». Там знаходилися діти вулиці, яких ми годували, навчали, відновлювали їхні документи, шукали усиновлювачів або повертали у біологічні сімї, якшо батьки налагоджували життя. У одного такого шестирічного хлопчика померла мама, і ми забрали його в нашу сім’ю за сина.

— Майже всі наші прийомні діти були дужетравмовані, — пригадує Тамара Дудник, дружина пастора. — Двоє моїх діточок мало того, що пережили війну у 2014 році, так ще й біологічна матір «виховувала» їх, тримаючи вниз головою з балкону дев’ятого поверху… Ці зранені душі відігріти було дуже тяжко…

Через рік, наймолодша з тих дівчаток, 8-річна Саша, принесла мені малюнок, де на всьому аркуші формату А-4 було намальовано серце, всередині нього велика дівчинка, праворуч якісь клітинки, що нагадують латку та 9 смайликів. Вона сказала: «Мамо, це зашите серце». Я уважно подивилася на неї і запитала: «А чому воно зашите, доню?» Вона відповіла: «Воно було розірване, а тепер зашите!» «А що то за дівчинка у серці?» — «А це ти, мамо!» Я не могла стримати сліз…

Так, я знаю, що до кінця зцілити цих дітлахів може лише Ісус, але Бог дав здатність «зашивати» розірвані серця саме нам, дорослим!

— Скільки у вас дітей?

— Десятеро. Брали їх у різному віці. Ми щасливі бути батьками наших дітей: Сергія, йому 33 роки, Насті, 32 (Настя вже має двох дітей, це наші онуки), Джоани, їй 26, Павла, 24, Томаса, йому 23, Римми, 21, Діми, 19, Раміни, 18, Ані, 12, Саші, 11 років.

Вся родина разом

— Останніх дівчаток, Аню і Сашу ми встигли познайомити з моїми батьками, що жили в Олександрії Кіровоградської області, — розказує Петро Дудник. — Вони мали відлітати на ПМЖ до Каліфорнії, куди мою маму забирала сестра. «Це ваші внуки, — кажу. — Помоліться за них». Я дуже вдячний батькам, що вони прийняли їх як рідних. На жаль, тато, він був простим водієм і пастором у церкві, торік пішов до Бога…

Іноді думаю, що та гірка втрата нашої третьої дитинки і справді врятувала тисячі життів. Адже це спонукало нас всиновити і взяти під опіку вісьмох дітей… Надихнувшись нашим прикладом, наша паства, дуже багато сімей, поповнились 120 дітьми з притулків і дитячих будинків. І це лише у Слов’янську. Пізніше був створений проект національного усиновлення «Ти будеш знайдений», завдяки якому потрапили у сім’ю близько 1700 дітей.

Ні, Господь не обманював, коли казав, що «ця дитина спасе тисячі»…

«Двомісячного Джоеля намагалися вбити, змивши в унітаз»

Одного разу Петро Дудник приїхав як місіонер до Кенії, що на східному узбережжі Африки. Згодом ЗМІ вибухнули сенсацією: «Український пастор хоче всиновити африканського хлопчика!», при тому, що в Кенії це зробити вкрай важко. З одного боку, дуже жорстка бюрократична система всиновлення, а в 2019 році іноземцям перестали віддавати дітей взагалі. З іншого, як повідомляла Бі-бі-сі Africa Eye, там процвітає торгівля дітьми, яких викрадають у бездомних матерів, але здобутий таким чином малюк обходиться значно дешевше…

— Серед ваших дітей є той самий африканський хлопчик? — задаю питання, яке давно крутилося на язиці.

— На жаль, ні. Саме з-за того, що офіційно це дуже складний і дорогий шлях ціною в 30−50 тисяч доларів. Плюс корупція і бюрократія, яку ніхто не відміняв. З Джоелем я познайомився під час свого місіонерського візиту до Кенії. Раптом дізнався, що у місцевому притулку є п’ятимісячний малюк з трагічною долею. У два місяці матір зрозуміла, що він їй непотрібен. Вирішила позбавити життя, стала штовхати його головою в унітаз, плечі не проходили і вона зламала йому ручку.

Малий так кричав, що прибігли сусіди, відбили дитину і віднесли до місіонерського притулку. Я почав розглядати можливості забрати маля в свою сім’ю. Проте місцеві реалії мене охолодили. Тривалий час надсилав гроші на його утримання. Потім малого забрав у свою сім’ю африканський пастор. Я щасливий, що привернув увагу місцевої спільноти до цього хлопчика, що його життя стало набагато кращим.

Петро Дудник з майже всиновленим Джоелем

Останнім разом був у Кенії у 2017 році. Коли бачив дітей, які стояли обабіч доріг і просили пити (вода там у страшному дефіциті), а деякі й їсти, навіть не здогадувався, що через п’ять років ворог почне захоплювати інші частини України і тисячі українських дітей будуть потребувати води, їжі, притулку, і будуть так само у центрі уваги міжнародних організацій і всього світу, як і африканські діти.

«Я як ромашка, яку кожен може висмикнути і викинути», — написала одна дівчинка

— Відомо, що з початку російського військового вторгнення у 2014 році ви вивезли із зони бойових дій більше 16000 дітей, жінок і літніх людей. Постачали в райони, де мешканці стали заручниками війни, продукти, ліки, одяг. Скільки вивезено біженців цього разу? Навіть сумнівів немає, що ви це робите.

— Нас ціла команда. Це люди з церкви, волонтери. У 2022 році вивезено вже 8500 людей з гарячих точок: Сєвєродонецька, Волновахи, Ізюму, Рубіжного, Лисичанська, Слов'янська та прилеглих селищ. Щодня рятуємо по 130−600 людей. В Слов’янську люди зупиняються, переводять дух, їдять, трохи відсипаються. Далі їдуть до більш безпечних міст потягами або автобусами.

— Власних дітей вивезли?

— Безумовно. На момент початку бойових дій, з десятьох дітей з нами жили шестеро. Спочатку ми евакуювали їх до Молдови, далі — до Польщі. Потім до Італії. Зараз вони в Америці. Там є спільнота, яка їх підтримує. Але всі діти мріють повернутися додому.

"Всі наші діти хочуть повернутися в Україну," - каже пастор

— Що турбує людей після порятунку, коли життю вже нічого не загрожує?

- Перше питання: «Де заробити у напівзруйнованій країні?» Друге, про розірвані родинні зв’язки, коли мама з дітьми знаходиться за кордоном, тата туди не пускають, а мамі в Україну у відпустку ніяк виїхати. Або документи тієї країни, що прийняла, ще не готові, або немає грошей на таку подорож, адже з’їздити з двома дітьми туди-назад потягне мінімум на 500 євро. Безплатних евакуаційних потягів, наскільки мені відомо, майже не залишилось.

Думаю, дозвіл чоловікам перетинати кордон для побачення з сім’єю, треба вирішувати на державному рівні. Це питання на зустрічах, коли нещодавно проїхався по багатьох містах України, звучало дуже часто. Дніпро, Кропивницький, Сміла, Західна Україна…

— І який був меседж цих зустрічей?

— Я хотів вислухати травматичний досвід людей. Прагнув поділитися своїм досвідом втрат, щоб відшукати разом орієнтири, за які можна триматися.

— А який у вас досвід втрат, отче?

— Я втратив дім, в якому не можу зараз жити. Я втратив церкву, як храм, як місце, де проводив найбільше часу, і коли у церкві було 700 людей і вони евакуювалися, для мене втрата цих людей, мого оточення, а я знаю, що багато з них не повернеться, найболючіша.

Я служу в церкві як пастор. Але я не отримую за це служіння грошей. Я втратив бізнес, який мене годував: я займався встановленням сонячних панелей, також, за франшизою від мережі кав’ярень Lviv Croissants, «Львівські Круасани», які мають пекарні в 44 містах України, у мене працювали заклади в Краматорську. Зараз вони, звісно, зачинені.

Я втратив мрію про те, що Донбас, і над цим я весь час працював, зміниться на кращий бік — і ментально, і економічно. Все, що робили, що відбудовували, ворог розбив. Тобто я відчуваю те, що відчувають й інші. Я фаховий психолог. Коли на зустрічах просив описати свій душевний стан, люди зізнавалися: «Я, як дерево, вирване з коренем», «Я, як розсада, не посаджена у землю».

Читайте також: «Всі співробітники служби у справах дітей втекли першого дня війни, схопивши рідних дітей і забувши про сиріт»: історія евакуації сімейного дитячого дому з Донбасу"

Особливо зашкалює рівень болю у підлітків. Одна дівчинка сказала: «Я як ромашка, у котрої спочатку відірвали всі пелюстки, по одній, а потім висмикнули обшматовану стеблину і викинули…». Наскільки можу, під час зустрічей у інших містах консультую цих зневірених людей, рекомендуючи продовжувати у інших психологів. Адже відновлення зруйнованої війною психіки справа не одного дня.

— Поставлю дивне питання. Чи є якась користь у цих жорстоких випробуваннях, що випали на кожного з нас?

— Гадаю, що є. Вона полягає у тому, що люди починають блискавично змінюватись, так само як змінюються блискавично події в країні. Ті, хто вважав себе нездатним воювати, раптом відчуває в собі силу і йде на фронт. Хто був зациклений на бізнесі і надприбутках, продає свій «лендровер» і закуповує за власний кошт броніки. Хто тягнув з одруженням, одружуються. Хто мріяв про усиновлення, та не знав, з якого боку підступитися, боявся, починають брати під тимчасову опіку дітей. І таких, що хочуть взяти дітей, на щастя, багато.

Два місяці тому у Севєродонецьку жінка кинула двотижневе немовля. Під обстрілами вивезли дитину в Слов’янськ, де залишати його теж було небезпечно. Маля треба було везти у Дніпро. Попросив одну сімейну пару прихистити дитину на ніч. Вранці вони запитують: «А можна його не везти у Дніпро? Ми відчуваємо, що він такий рідний, такий наш…» Зараз ця сім’я на Західній Україні. Оскільки під час воєнного стану всиновлення заборонено, батьки оформили спочатку тимчасову, а згодом постійну опіку над малям.

— Яка прекрасна історія! Це щось із розряду, що б ти зробив, якщо залишилося б жити три дні, отче?

- Так. І це неймовірно відвертий час. Бо саме зараз всі люди роблять те, чого беззастережно прагне їх душа. Саме зараз вони — справжні.

З досьє «ФАКТІВ»

Петро Дудник. Пастор церкви «Добра Звістка» м. Слов’янськ. Батько 10 дітей, двоє з яких біологічні. Співзасновник Альянсу «Україна без сиріт». Керівник проекту Національного усиновлення «Ти будеш знайдений». Освіта вища. Професійний психолог. Сімейний тренер. Підприємець.

Один із засновників створення Великого місіонерського руху у прифронтовій зоні на Сході України. В результаті відкрито 26 місіонерських центрів уздовж лінії фронту та кілька центрів на окупованій території.

Кредо: цитата Авраама Лінкольна: «Я вчитимуся, я готуватимуся, а можливості прийдуть».

Довідка

«ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» — це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги.

Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки „Українська мережа за права дитини“ в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».

Архів матеріалів медіакампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» тут.

Фото з сімейного альбому

На фото у заголовку: Петро і Тамара Дудники

2916

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів