ПОИСК
Інтерв'ю

«Після окупації Балаклії деякі „колеги“ продовжили працювати поліцейськими»: правоохоронець розповів, що побачив у звільненому від рашистів місті

20:00 16 вересня 2022
Поліцейський Сергій Сало

Уже тиждень місто Балаклія на Харківщині вільне від рашистів, і правоохоронні органи повернулись до виконання своїх обов’язків. Днями начальник слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов повідомив страшну новину: у місцевому поліцейському відділку перебували військові так званої «ЛНР» та Чеченської республіки, а також представники тольяттінського омону та фсб росії. Вони утримували від 8 до 15 бранців, їх катували електричним струмом. Знайдено й цивільні захоронення… Як тепер живе місто і що найбільше вразило після тривалої розлуки із ним, «ФАКТАМ» розповів поліцейський офіцер Балаклійської громади, капітан Сергій Сало.

— 2 березня росіяни окупували Балаклію, до цього часу правоохоронці продовжували виконувати свої обов’язки, патрулюючи вулиці цілодобово й реагуючи на звернення місцевого населення, — говорить Сергій Сало. - Та як тільки ворог створив свій орган, «народну поліцію», довелось покинути місце служби, адже співпрацювати із ворогами навіть думки не виникало. Тиждень ми пробули неподалік Ізюму, бо тоді ніхто не знав, куди переміщатись. Але окупанти стягнули артилерію й били з неї по Ізюму весь тиждень, що навіть не можна було вийти з підвалу. Поруч із Балаклеєю знаходиться Донецька територіальна громада, разом із колегами від середини березня ми несли службу там. Також періодично обслуговували не окуповані села Балаклійської ТГ, допомагали листоношам розносити людям пенсії, а так як регіон постійно обстрілювали окупанти, проводили із цивільним населенням психологічну роботу, заспокоюючи їх. Ми пояснювали, що поліція разом з людьми, що не боїмось ворога, ЗСУ вже близько й зовсім скоро буде перемога. Звісно, виникали моменти відчаю, адже населені пункти були відрізані від світла, зникав газ, через рашистську артилерію гинули мирні.

— Чи всі ваші колеги залишились вірними українській присязі?

— На жаль, були зрадники, але їх небагато. Наскільки я розумію, вони наразі втекли до росії. В деяких ще раніше відчувалась певна симпатія до північного сусіда, в інших такого не спостерігав. Після окупації так звані «колеги» продовжили працювати поліцейськими під режимом окупантів, до них навіть приєднались ветерани правоохоронної системи. Й були випадки, коли ті, хто вирішили співпрацювати з ворогом, телефонували моїм колегам, які залишились вірні Україні, й пропонували перейти на їхній бік. Але відповідь була категоричною. Мені навіть не пропонували, бо, мабуть, розуміли, що марно…

— Можливо, окупанти боялись вам телефонувати, знаючи вашу позицію та й зважаючи на таке гарне українське прізвище — Сало?

- (Сміється.) Сто відсотків. Ба більше, завжди, коли чую гімн України, в мене просто мурахи по всьому тілу. Як я міг зрадити свою рідну країну та людей, які мені довіряли? Щоб потім на мене пальцями показували, що ось він — зрадник! А от деякі колеги таки змогли. І це вони одного дня повели рашистів до квартири, яку я орендував у місті. Речі залишились там, ключі я віддав сусідці. Коли прийшли вороги, вони почали ламати двері. Жінка вийшла до них і пояснила, що сама відкриє. Окупанти заявили, що шукають мою табельну зброю та мисливську рушницю. У сейфі було порожньо. Перерили шафу, шукали мою поліцейську форму. Зрештою, нічого не знайшовши, пішли геть.

"Коли чую гімн України, в мене просто мурахи по всьому тілу", - говорить Сергій Сало

Читайте також: «Правда на нашому боці»: Зеленський в Ізюмі пообіцяв, що життя повернеться на всі деокуповані території

— Чи намагались ви поговорити із колегами, які перейшли на сторону ворога, аби переконати їх, що не варто так робити?

— Скажу так, ми ж того не знали, бо вони до останнього «вмикали дурника». Одна колега з райвідділу почала мені писати й питала, чи я в Балаклії. Після того пояснила, що, мовляв, гуманітарку дають, колапс, поліції нема… Пропонувала йти домовлятись з рашистами, щоб просто далі працювати й типу, аби вони нас не чіпали. Я заявив, що мене така пропозиція зовсім не цікавить. Більше я цю колегу не бачив і не знаю, де вона тепер.

— Чи багато людей у Балаклії залишились жити під гнітом російської федерації?

— Населення у місті до війни становило 25−30 тисяч осіб. Левова частина виїхала, бо до 7 травня цивільних рашисти випускали туди та назад на підконтрольну Україні територію. А потім повністю закрили в'їзд та виїзд. То ж люди шукали шляхи навіть через росію, щоб звідти вже дістатись Європи та заїхати в Україну.

— Пів року ви не бачили місто і лише на початку вересня після його звільнення нашою армією ви потрапили до Балаклії. У соцмережах навіть публікували відео, як ви несете табличку із вашими даними та телефоном, аби знову повісити її на двері робочого кабінету. Як змінилось місто після тривалої окупації?

— Так, коли я залишав Балаклію, то сховав табличку від ворога, й був неймовірно щасливим, коли знайшов. Сам райвідділ поліції, який знаходиться у центрі міста, — це просто жах… Навіть не знаю, як його мають нині відновлювати. Я ж від 2021 року працював в іншому приміщенні на посаді поліцейського офіцера громади. То при вході знайшов навчальну гранату, всередині мого кабінету вціліли меблі, комп’ютер, у вазі стояв букет сухих квітів та дві чашки. Ймовірно, там працювали під час окупації дві жінки. Я навіть знайшов свої вцілілі грамоти. А місцеві вже потім розповідали, що рашисти довго намагались зняти прапори України, які дуже високо висіли на флагштоці біля мого кабінету. Залізти туди не могли, то ламали їх, але нічого не допомагало. Зняли, лише коли знайшли драбину. Вважаю це певним символізмом, який свідчить, що наша країна нескорена та непереможна. А щодо самого міста, то зруйнованих будівель дуже багато. Вікон практично нема у багатоповерхівках, сильно понівечені підприємства, де ворог ховав свою техніку.

— Знаю, що під час окупації Балаклії загарбники у відділі поліції влаштували в’язницю, де катували громадян. Ви були там?

— У підвальних приміщеннях відділу та у будівлі навпроти типографії «БалДруку» рашисти зробили тюрму та катівню для місцевих жителів. Я заходив всередину, це моторошні кадри. Так як поруч знаходився суд, вороги вилучили звідти камери та встановили їх у підвалі. В інших кімнатах стояли стільці, лежали палиці, пакети та шапки, які одягали людям на голови. Знаю, що серед тих, кого катували, — чинний працівник ДСНС. Рашисти звинуватили, що той передає дані про них український воїнам. Зі слів людей, годували кашею без нічого. На одній зі стін український в’язень залишив слова молитви «Отче наш». Чесно кажучи, період страшних зізнань ще попереду, бо люди в шоці. Й вони навіть не зрозуміли, що відбувається. Днями до поліцейської станції підійшов чоловік і сказав, що хоче писати заяву. Мовляв, шість чоловіків винесли хату. Коли ж почав розпитувати його конкретно, аби ідентифікувати якось речі, він мені відповідав загальними фразами. Після того заявив, що у квітні вже писав заяву в окупації. І перепитав, чи рашисти її передали нам. Ви розумієте, про що мова?! В мене око почало сіпатись… Але слід зберігати холодний розум, то ж я попросив громадянина прийти пізніше зі своєю заявою. Певна кількість жителів громади зникла ще навесні, й рідні їх шукають…

Читайте також: Скрізь «маленькі бучі»: військовий розповів жахливу правду про звільнені українські села на Херсонщині

— А як зустрічали вас цивільні люди?

— Коли ми заїхали з колегами на своїй службовій машині з написом «Поліція», то громадяни перебували в шоці та всі плакали від щастя. Це були щирі обійми, попри те, що ті пів року були пекельними. Я попросив людей забути про минуле, бо зараз вже все добре, ворог пішов. Помітив, що більшість сильно постаріли та схудли. На жаль, фіксуємо й багато колаборантів у громаді, на яких у майбутньому чекає справедливий суд.

— Чим зараз займаєтесь після того, як місто звільнене?

— Здебільшого громадяни звертаються щодо питань з документами. Більше часу приділяємо так званій просвітницькій діяльності. Показуємо своїм прикладом людям, що поліція з народом, що Україна — це сила і гордість. Щоб у людей формувалась думка, що набагато краще, аби в їхній громаді працював офіцер Сало, ніж якийсь Іванов з росії. Крім того, фіксуємо знахідки вибухонебезпечних предметів, яких дуже та дуже багато. Відразу ж на місця відправляємо працівників ДСНС України. Відповідні служби відновлюють світло та водопостачання. Та, попри труднощі, оптимізму не втрачаємо й віримо у якнайшвидшу перемогу. Все буде Україна!

Читайте також: «Гидили всюди, де жили, навіть у церкві за вівтарем»: військові показали, що лишилося після «руського міра» на Донеччині

Фото надані героєм публікації

3089

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів