«В лісосмугах біля Бахмуту земля перемішана з тілами загиблих»: після вже третього поранення боєць полку Кастуся Калиновського повертається на фронт
«Я спитав пароль у бійця. Ми кілька секунд дивились один на одного. Збагнули, що ми вороги, і почали стріляти»
— Я з родини білоруських націоналістів, мій прадід — засновник перших білоруських шкіл в Борисовському повіті, — розповів «ФАКТАМ» Денис Урбанович. — Тому я змалечку знаю про червоно-білий білоруський стяг і те, що без рідної мови ми не нація. Коли я вперше взяв участь в мітингу в Куропатах (місце масових розстрілів, передусім білоруської інтелігенції, в 1930-х роках), мені було 13. А молодшому братику — 9 (ми тоді приїхали на мітинг з батьком). В школі я відкрито висловлювався проти режиму лукашенка, тож в 16 років мене поставили на облік.
В Україну я був змушений іммігрувати у 2021 році. Мав плани переїхати в Литву, але росія розв’язала відкриту війну проти України. Зібралися з моїми «молодофронтівцями» (до речі, серед нас був і Ян Зарубейко, який зараз знаходиться в російському полоні), вирішили, що лишаємося, будемо воювати. З іншими білорусам створили батальйон імені Кастуся Калиновського в складі ЗСУ. Нас ставало все більше, і наш підрозділ став полком, який складається з 2 батальйонів — «Волат» і «Литвин». Я входжу в «Волат», в ньому переважно хлопці, які воюють з перших днів нинішньої війни.
— За яких обставин вас було поранено 4 січня в Бахмуті?
— Це сталося на його околиці. Нашим завданням тоді було завадити противнику зайти на територію ферми, на якій знаходилися українські прикордонники. Перший бій з росіянами зав`язався під час проведення нами розвідки. Вийшло так: я спитав пароль у бійця, який опинився на моєму шляху. Ми декілька секунд дивились один на одного. Врешті збагнули, що ми вороги, і почали стріляти. Росіян було декілька. Одного я встиг застрелити, а іншого не вийшло. Потім сталося ще одне бойове зіткнення. Стемніло. За ніч противник надто близько підійшов до ферми, опинився майже впритул до нас. Почався бій. От тоді мене й поранило: куля пробила легені, діафрагму, зламала два ребра, застрягла в печінці. Був змушений відходити.
Через дуже щільний вогонь не було можливості піднятися — просуватися вдавалося хіба що повзком. Поранення тоді отримали й мої побратими. Але ферму ми втримали, групу росіян, яка туди увійшла, ліквідували. Уже, коли я знаходився в шпиталі, українські прикордонники, з якими ми відбивали атаки ворога на ферму, прислали знімки знищених окупантів. Правда, прикордонники протрималися там десь 3−4 дні і були змушені відступити, бо ворог врешті відмовився від штурмів в лоб і вирішив оточити українських бійців.
«Після поранення в машині медиків я трохи злякався, бо пережив клінічну смерть — на цілих 20 секунд у мене зупинилось серце»
— Як зараз себе почуваєте?
— Більш-менш нормально. Хіба що іноді важкувато довго говорити — дається взнаки те, що було пробито легені. Печінку мені зашили, уламки ребер видалили. Увесь живіт порізано. Планую тижні за 2 повернутися на фронт. Власне, все залежить від того, як пройду медичну комісію. На ній можуть виникнути проблеми. В крайньому разі буду займатися навчанням новобранців або допомагати проводити бойове злагодження.
— У вас було передчуття, що отримаєте поранення?
— Начебто, ні. Було інше: після поранення в машині медиків я трохи злякався, бо пережив клінічну смерть — на цілих 20 секунд у мене зупинилось серце. Командир медслужби «Сєвєр» тримала мою руку. Раптом я відключився. Коли прийшов до тями, вона сказала: «З днем народження! В тебе не було пульсу, серце зупинялось».
— Медики врятували вас, провівши реанімаційні заходи?
- Було не так. Вони боялися проводити реанімаційні заходи, бо в мене була прострелена грудина. Медики не знали, де в моєму тілі зупинилась куля. Все, що вони могли в тій ситуації зробити — качали мене з боку в бік. На щастя, серце знову запрацювало.
Довезли мене з ферми до Бахмуту. Що там мені робили, не пам’ятаю. Знаю, що в лікарні в Дружківці прооперували. До тями я прийшов в Дніпрі. Не міг повернутися, було важко дихати. Два перших дні стан був дуже поганий. Мені кололи знеболювальні, можливо навіть й морфій. Нарешті криза почала минати. Через деякий час перевезли в Київ. Дуже важливо, що усіляко підтримують сябри, побратими: відвідують, телефонують, пишуть. Це реально допомагає.
Знаєте, в бою навколо літають кулі, і ти розумієш, що можеш одну або й кілька «спіймати». Пів біди, якщо влучить в бронежилет. Але ж вона може поцілити, скажімо, в око. Кажу це до того, що в Бахмуті в бою в місцевому парку біля мого обличчя вибухнула граната. Добре, що осколки влупили не в саме око, а поруч з ним. На каналі нашого полку є відео, на якому мене знято після того поранення — все обличчя було в крові…
— Маєте оберіг?
— Ношу на грудях іконку Божої Матері. Я католик, але відвідував баптистську церкву. Без Бога нічого не відбувається. Що буде в майбутньому, ми не знаємо, але Він знає.
— Буває таке, що вже після бою, в більш-менш спокійній обстановці навалюється страх через те, що напередодні ледь не загинули?
— Ні, на фронті я не боюсь. Під час бою в тобі повно адреналіну, тому може десь поруч щось вибухнути, а ти особливої уваги на це не звертаєш і йдеш далі. Що ми робимо після бою, так це аналізуємо, як він проходив, робимо висновки. Єдиний випадок, коли я трохи злякався — це коли пережив клінічну смерть (те, що я вам вже розповідав). Бо коли прийшов до тями, спочатку не розумів, що зі мною сталося.
До речі, в білоруській тюрмі я відчував більше страху, ніж на війні. Уявіть, заводять тебе в камеру: чотири стіни і сидять четверо амбалів. Ти розумієш, що вони там знаходяться не просто так. І ти не можеш нічого протипоставити їм. А на війні я маю можливість боротися, бо в моїх руках зброя. Якщо поранило, мучишся від болю, маєш можливість в крайньому разі підірвати себе гранатою — на фронті ти володієш ситуацію, маєш вибір. А в тюрмі тобі не дадуть ані померти, ані жити — будеш роками гнити за ґратами.
«Вночі місцевий чоловік спробував завести російських солдатів в найближчий до нас будинок. Я наказав відкрити вогонь»
— За вашими спостереженнями, місцеве населення на Донбасі за кого?
— Думаю, і там більшість людей адекватно сприймають події. Місцевих зараз лишилося дуже мало (в Бахмуті десь 700) — переважно старі та ті, кому нікуди їхати, і вони не наважились покинути рідну домівку. Ясна річ, хтось серед них чекає росіян. Ось конкретна історія: мені як командиру групи передали по рації, що бачать місцевого мешканця у в`язаній шапці, який заводить в будинок якихось двох людей в військовій формі без зброї. Я потім піднявся на п’ятий поверх будинку. Можливо, пам’ятаєте широко відоме фото, на якому знято декілька розбитих російськими танками п’ятиповерхівок в Бахмуті. Так ми там знаходились — допомагали десантникам утримувати позиції в тих будинках. Отже, дивлюсь з 5 поверху і бачу, що той дядечко у в`язаній шапці заводить до себе 2 російських військових, а потім йде до нас з каністрою води набрати. Вночі він спробував завести тих росіян в найближчий до нас будинок. Я наказав відкрити вогонь.
Розповім інший випадок. На шляху до Соледару, ми проїздили дачний кооператив. Там тоді лишалася жіночка, яка з чоловіком доглядали сина-інваліда і двох сусідських корів. Ми спитали її, чому не евакуюється. Вона розплакалась, крізь сльози сказала, нема куди їхати. Не думаю, що ці люди чекають на «російський мир», бо розмовляють українською. А українська для москалів те саме, що червоний плащ для дурного бика. Ми повідомили керівництву про цих людей, сподіваюсь, вдалося їм допомогти.
— За вашими спостереженнями, в нинішніх боях за Бахмут скільки часу в середньому боєць воює до поранення — день, тиждень, місяць?
— Я статистики не веду. Але на ділянці Бахмут — Соледар може бути так, що з кожних 10 бійців в першому ж бою поранення отримають осіб 7−8. Зараз русня не так сильно, як раніше, використовує артилерію — гонить в наступ маси солдат. Буває, спочатку по нас б’є арта, а вже потім суне ворожа піхота. На кожного вбитого українця доводиться не менше 2−3 загиблих росіянин. Окупанти на ці втрати не зважають, тим більше, що в атаку гонять зеків-вагнерівців. Я особисто перевіряв документи загиблих росіян — це дійсно були в’язні.
Про те, наскільки запеклі в тому районі точаться бої, можна судити з таких фактів: коли ми заходили в лісосмуги, бачили, що земля там буквально перемішана з трупами та уламками дерев (це результат масованих обстрілів артилерії, танків). І не розбереш, хто з цих загиблих росіяни, а хто українці. Словами все це важко передати. Українці тіла своїх за можливості евакуює, а русня своїх — ні. Прийде тепло, над тими лісосмугами буде висіти жахливий запах.
— В Бахмуті для відпочинку між боями ви розміщувалися в підвалах будинків?
— Так, в підвалах або на перших поверхах.
— Ставили «буржуйку»?
— Ні, електрообігрівач, який працює від генератора. Дуже добре рятує від холоду спальний мішок. Спиш в ньому і в окопах, і між кущів. Спав в ньому й на фермі, про яку я вам розповідав. Раптом щось трапляється, миттєво вискакуєш зі спальника, вдягаєш «броню», хапаєш автомат — і в бій. Маємо нічну оптику. Зброя у нас калібру 5.56 — натівська. З таким озброєнням можна нормально воювати.
— Які харчі найпопулярніші на війні?
— Сало, ковбаси, але найзручніше брати з собою тушкованку: банку на двох з’їси — і вже трохи наївся. Також беремо з собою протеїнові батончики — тобто смачна калорійна їжа, яка не займає багато місця. Адже все необхідне тобі має вміститися в бойовий наплічник. Він не великий. В нього кладеш боєкомплект, можливо, додаткову аптечку, воду (без їжі й декілька діб витримаєш, а без води — ні), трохи харчів. Хтось один несе маленький газовий балончик. Є металева кружка, щоб закип’ятити води. До речі, в канадських сухих пайках є спеціальний хімічний нагрівач — закинув у їжу, і через пару хвилин вона тепла. А так в основному їмо тушкованочку — в асортименті не тільки українська, але й польська, литовська…
«В білоруській тюрмі у мене знайшли червоно-чорний прапорець. Після того 7 днів били»
— Ви згадали, що потрапляли в білоруську тюрму. Вам довелося відбувати строки ув’язнення за політичні переконання?
— Так, довелося. Причому двічі. Я став активно займатися політикою у 20 років (у 2009-му). Наступного року почалась виборча компанія по обранню президента країни. Наша родина з однодумцями активно до неї готувалася, приїхали з імміграції знайомі мого батька. Ми прийняли рішення підтримати кандидатуру екскандидат в президенти, колишнього військового Ніколая Вікторовича Статкевича.
А у 2011-му мене вперше арештували і судили. Показово, що вже тоді ФСБешники почувалися в білорусі, як в себе вдома: заходили в камери до арештованих лідерів опозиції, питали: «Как вы относитесь к россии?» Мені тоді присудили 1,5 року ув’язнення в колонії. Під час того арешту та відсидки мене майже не били.
Але коли арештували під час наступної виборчої компанії, пресували дуже жорстко (це було 2015-го). Я мав при собі невеличкий червоно-чорний прапорець. Його в мене знайшли. Сім днів мене били, казали: «Правий сектор тобі заплатив, щоб ти в Мінську робив революцію». Того разу ми з братом отримали по 2 роки позбавлення волі. Коли нас звільнили, був серпень 2017-го. А вже у вересні ми стояли з величезним плакатом на площі в Мінську в знак протесту проти спільних білорусько-російських військових навчань. Згодом почалась тривала акція в пам`ять людей, розстріляних в Куропатах (як я вже казав, в основному це були представники білоруської інтелігенції). До речі, в одну з ночей НКВДисти вбили там приблизно 100 письменників!
Коли у 2019-му лукашенко поїхав до путіна і виникла загроза фактичного поглинання росією нашої країни, ми виходили на акції протестів проти цього. Я того року дуже часто потрапляв до в`язниці — щомісяця по 2 тижні проводив за ґратами. Тож, за рік десь пів року знаходився в тюрмі. На той час мене вже було обрано керівником громадської організації «Молодий фронт».
Як раніше повідомляли «ФАКТИ», звільняти Україну від рашистів допомагає мати легендарного розвідника Павла «Волата», який стояв біля витоків батальйону (а нині — полку) імені Кастуся Калиновського.
4015Читайте також: «Прагнемо, щоб Україна визнала білорусь окупованою»: заступник командира полку Кастуся Калиновського Вадим Кабанчук
Читайте нас у Facebook
