Як продовжувати жити, коли весь світ злетів з котушок: розмова з психологом Світланою Чуніхіною

— Світлано, на превеликий жаль, ми всі тепер перебуваємо у постійному стресі. Реакції на те, що відбувається, різні: страх і розпач, надмірна балакучість і замикання в собі, проблеми із запам'ятовуванням елементарної інформації й безсоння, загальмованість і збудженість. Як ви висловилися, «навколо ожив підручник з психології». Наш світ тут і зараз розлітається на атоми — поруч горе, зламані долі, поранені душі. Як прожити цей період і не зійти з розуму? Як перейти від безвиході до стану «я обов'язково з цим справлюся»?

— Передусім треба чітко розуміти, що ми вкладаємо в поняття «не зійти з розуму». Якщо йдеться про те, щоб не реагувати на жахіття, які відбуваються у зв’язку з цією війною, не відчувати біль, розпач, страх, ненависть, апатію, втому та інше, це нереалістична мета. Насправді здорова реакція на те, що відбувається, — залишатися живим і відчувати всі ці емоції.

Скоріше, йдеться про те, щоб навіть в таких екстремальних, страшних, обтяжливих, емоційно дуже важких обставинах зберігати продуктивність, здатність виконувати свої функції дорослої людини й робити повсякденну роботу. Мова про професійну діяльність, родинні та дружні обов’язки тощо.

Тобто ми маємо сфокусуватися на тому, як продовжувати жити, в тому числі повсякденним життям, коли весь світ злетів з котушок: зберігати дієздатність, робити те, що від нас залежить, що є у сфері нашої відповідальності й наповнює наше повсякденне життя сенсом.

Так, у важких умовах. Так, коли все, що відбувається навколо (це високий стрес, дуже важкі переживання і випробування), нас втомлює. При цьому ми маємо розуміти, що зараз вимоги до продуктивності можуть бути дещо скореговані, оскільки ми не можемо бути продуктивними, як у мирні часи, бо віддаємо багато енергії на іншу діяльність та інші переживання.

Читайте також: Як пережити війну: корисні поради

— Де й у чому черпати сили, адже ми біжимо марафон, причому не знаючи, яка дистанція ще попереду?

— Ви кажете, що ми біжимо марафон. Але чи наше життя не є марафон? Чи знаємо ми своє майбутнє, навіть коли є мир? Не знаємо. Зараз просто небезпека значно збільшилася і ми можемо померти. Але це не означає, що раніше ми жили в безпеці й були безсмертні. В принципі, ми біжимо той самий життєвий марафон, але просто в надзвичайних обставинах, які значно складніші, ніж за мирного життя. І завдання наше те саме — залишатися живими, берегти своїх близьких і себе для того, щоб виконувати свої обов’язки, які нікуди не поділися, і для того, щоб потім відновлювати Україну.

— За вашими словами, жахи війни для нас стали рутинними і більше не викликають такого гострого відчуття небезпеки, як у перші тижні вторгнення: «Україна героїчно чинить опір. І зазнає страшних втрат. І звикає до непоправного». Чим загрожує для нашого психічного здоров'я звикання до того, що, здається, людина не може витримати?

— Знову ж таки це залежить від того, якої якості це звикання. Що це психологічно означає, що ми звикаємо?

Тут, скоріше, критично значущим є поняття, чи продовжуємо ми чинити спротив. Зрозуміло, що на наше життя зараз діють обставини непереборної сили. От ми не можемо нічого протиставити ракеті, яка летить в бік нашого міста або району. Ми розуміємо, що може статися найгірше, і звикли до цієї думки. Це нормально. Так, можна постійно кричати: «Ні, цього не може бути, це неправильно». Це неправильно. Цього не може бути. Але так є. І ми мусимо прийняти цю реальність.

Але тут я хочу акцентувати на двох широковідомих концептах, які можуть стати для нас помічними.

Читайте також: «Не потрібно ізолювати себе від інших людей. Накривайте стіл»: психолог пояснив, чому святкування корисне

Перший концепт виріс з осмислення науковцями Голокосту, зокрема феномену покірності, з якою багато людей сприймали те, що їх хочуть знищити лише за приналежність до певної національної групи. Перед лицем смертельної небезпеки людина дійсно може втратити здатність чинити опір, втратити життєстійкість. Радянські психологи Ротенберг і Аршавський (їхні доробки є цінними і зараз) висунули концепцію пошукової активності. Йдеться про здатність людини так чи інакше зберігати активність навіть в скрутних обставинах або в обставинах, які здаються безвихідними. Навіть якщо у тебе є камера розміром два на два метри, це не означає, що там зовсім немає простору для активності. Цей простір дуже звужений, але він є.

Вчені пов’язували здатність зберігати стійкість і ментальне здоров’я саме зі здатністю обіймати проактивну позицію в ситуації, яка непорівнянна з людським життям. Що навіть на невеликому клаптику реальності людина може щось змінювати й чинити спротив обставинам. Ми не в змозі закінчити війну силою своєї думки, але можемо продовжувати бути активними й сприймати обставини, які тобі зараз дані, як ще один контекст, в якому ти будуєш своє життя.

Це ключовий момент спротиву. Це не означає, що ти заплющуєш очі на те, що ці обставини скрутні, на щільність або масштаб небезпек, які тебе оточують, але продовжуєш бути проактивною людиною.

— А другий концепт?

— Це так звана і всім добре відома навчена безпорадність. Основоположник позитивної психології Мартин Селігман ще в 1960-х роках проводив експерименти з тваринами й показав, що жива істота при зустрічі з якоюсь надмірною болісною стимуляцією може здатися і перестати чинити спротив. І навіть, коли ці нестерпні обставини закінчуються, патерн поведінки безпорадності транслюється і на більш безпечні обставини.

Потім ми, виходячи з цих концептів, що обставини нас можуть привчити бути безпорадними (до речі, часто застосовували таку пояснювальну схему і до сучасних росіян, до їх ставлення до війни), оцінювали багато інших подій та історичних періодів. І наче звиклися з цією думкою.

Але пізніше Селігман, коли отримав змогу опертися на досягнення нейронауки, переосмислив свою теорію. Зараз він дійшов висновку, що безпорадність, скоріше, це природний стан живої істоти. І те, чому ми дійсно маємо вчитися, — це опанувальна поведінка. Це з ніг на голову перевертає весь цей концепт, в тому числі уявлення про те, як нам впоратися з цими обставинами.

От якщо ми вважаємо, що ми були якісь нормальні, а зараз прийшла війна і ми так чи інакше мусимо вдаватися в апатію, звертатися в клубочок, втрачати здатність щось робити, тому що у нас же ж є навчена безпорадність, то чому б не подивитися на це інакше? Що нам дані такі обставини, в яких ми маємо навчитися бути активними.

Який є антонім до слова «безпорадність»? Як варіант — наполегливість. Нам дані складні обставини. Чому ми маємо навчитися? Зберігати дієздатність, авторську позицію у власному житті, налаштованість на спротив, на дію, на активність, розуміючи всі небезпеки, всю нашу вразливість як живих істот і всю крихкість нашого життя.

Читайте також: «Ослаблений імунітет, проблеми зі шлунком — це може бути прихований стрес»: як із цим боротись

— Від постійної напруги втомились усі — від солдатів на фронті до школярів. Ця наша втома гірша за фізичну. І вона лише накопичується. Однак, як вважає письменник і блогер Мартін Брест, «найбільше людина втомлюється тому, що не розуміє, що їй робити». Ми розгублені, живемо одним днем, у нас забрали можливість планувати майбутнє.

— Як підтримати себе та інших у цих нових реаліях тотальної невизначеності?

— Знову скажу про те, що написано в підручниках. Є відомий австрійський психолог Віктор Франкл, який під час Другої світової війни пройшов концтабір, вижив і, більш того, зміг потім прожити дуже продуктивне довге життя. Він залишив спадок, який і нам може бути помічним. Раджу прочитати його книгу «Людина в пошуках справжнього сенсу».

У концтаборі він постійно міркував про те, як вижити в умовах, коли твоє життя повністю залежить від того, хто має щодо тебе переважну силу, налаштований до тебе вкрай вороже і хоче тебе знищити. От як впоратися з цим фактом і з тим, що ти взагалі не знаєш, коли це скінчитися? Звичайно, ти хочеш, щоб це скінчилося якомога скоріше, але не маєш жодної гадки, коли це станеться, на що спиратися, щоб якось планувати своє майбутнє, щоб хоча б за щось зачепитися.

Звісно, що, коли твоє сьогодення жахливе, ти так чи інакше маєш думати про майбутнє. А як думати про нього, коли від тебе взагалі нічого не залежить? В таких обставинах жив Франкл. Він спостерігав за собою, за іншими людьми. І зрозумів, що найбільш вразливими були ті, хто намагався рятуватися надією на швидке закінчення цього жаху. Вони себе підживлювали тим, що треба ще трохи потерпіти, що ось-ось все закінчиться. І мали менше шансів вижити саме тому, що їхні надії не були реалістичними. Їхній ресурс швидко вичерпався, вони згорали найшвидше. Але, забігаючи наперед, скажу, що це не означає, що оптимізм — це хибна стратегія.

— У тих людей були завищені очікування. Як і у багатьох зараз. Ілюзії, якими дехто тішиться, обертаються страшними розчаруваннями, зривами та депресіями.

— Так. Невиправдані сподівання можуть бути дійсно руйнівними.

Франкл спостерігав, що дуже помагає виживати розширення життєвого контексту. Це може бути через віру, коли ти маєш змогу доєднатися до якогось надлюдського досвіду і через це осмислювати все, що з тобою відбувається. Розуміння, що твоє життя є частиною якогось більшого процесу, допомагає не залишатися замкнутим у жахливому сьогоденні, а мати змогу подумки виходити в інші світи. Тут не йдеться, звісно, про психотичний вихід (хоча психоз це теж свого роду порятунок). Лише про спосіб, який дає змогу залишатися у контакті з актуальним досвідом.

До речі, я стикалася з тим, що історики й взагалі люди, які обізнані з широким історичним контентом, легше проживають цю війну. Вони мають змогу побачити цю війну в перспективі інших воєн. Так, те, що відбувається, є жахливим. Але, по-перше, це не є чимось винятковим, бо війни — це частина людської історії, а по-друге, війни колись закінчуються. Думаю, що це теж може бути стратегією.

Читайте також: «Напиши список усього, що тобі допомагає почуватися краще»: як пережити розлуку з коханим, який на війні

Порятунком Франкла стала його професія. Він обіймав одразу дві позиції: людини, яка страждає і безпосередньо проходить через цей екстремальний досвід, і дослідника, який може аналізувати цей досвід з опертям на доробок, який був накопичений мислителями минулого. Вони також, до речі, проходили через різні обставини. Зокрема, Франкл наводить цитату з Фрідріха Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як».

Франкл писав ще й про втрату контролю. В концтаборі ти зовсім ніяк не можеш контролювати те, що відбувається у твоєму житті за великим рахунком, але все одно можеш контролювати за малим рахунком. Ти вирішуєш — чи чистити зуби, чи зробити фізичні вправи, як будувати відносини з тими, хто поруч, що відповісти на репліку людини, яка в розпачі, як реагувати на агресивний випад, на чийсь відчай.

Є в житті безліч речей, які залишаються у сфері нашого контролю і відповідальності. Ми можемо сказати: «Я схибився у концтаборі. Але це не моя вина, що я фокусувався на тому, щоб вижити, а не підтримувати інших. Це такі обставини». А можна сказати інакше: «Навіть у тих обставинах, які поставили мені фашисти, я сам вирішував, як себе поводити і якою людиною залишатися. Це я вирішував — не вони». І це друга велика порада Франкла.

— У людей зараз явне емоційне вигоряння — вичерпуються сили та душевне тепло. Все частіше чую: «Та мені вже все по фіг». Ми ризикуємо стати черствими та байдужими?

— Звичайно, такий ризик є. Але емоційне вигоряння трапляється з якоюсь часткою людей, не зо всіма, і це не значить, що інші не страждають. Тобто на надмірне стресове навантаження людина може зреагувати в тому числі вигорянням, а може емоційно оглухнути, стати черствою. Така реакція самозбереження теж може бути.

Вигоряння ближче до стану, який потребує клінічної допомоги. І тут немає кращої рекомендації, ніж звернутися до фахівців. Але в принципі всі ми час від часу можемо потребувати допомоги. І не обов’язково психологів. Можна допомагати один одному.

Наші емоційні стани нагадують гойдалку. Один день ми можемо надмірно реагувати на все, а на другий, навпаки, бути спокійними. На щастя, ми гойдаємося не синхронно, а кожний за своєю траєкторією. Тому можна звертатися в якісь важкі періоди до того, хто зараз більш спокійний. Це просто елементарна побутова порада.

Нема ніякого сорому в тому, щоб звертатися до психологів або інших фахівців з ментального та фізичного здоров’я. Треба розуміти, що це нормально, бо зараз ми дійсно дуже сильно ризикуємо ментальним здоров’ям. Ці обставини є обставинами підвищеного ризику. Це велике стресове навантаження. Але це не означає, що воно обов’язково стане, і не означає, що, якщо це сталося, це незворотний процес.

Все залежить від того, чого ми хочемо. Бути черствими й прожити цю війну в стані емоційного заморожування — це теж стратегія. Не факт, що з неї потім можна буде швидко вийти. Але людина її може сприйняти як оптимальну для себе. Тобто тут все залежить від того, що ми для себе хочемо, якими бачимо себе на виході з війни.

Читайте також: Як підтримати дитину під час повітряної тривоги, коли виють сирени та чутно вибухи

— І якими ми вийдемо з неї, на вашу думку фахівця?

— Найбільший ризик полягає в тому, що цей травматичний вплив зруйнує соціальні зв’язки. Людина, яка прожила травму, схильна соціально ізолюватися, закапсулюватися у своєму приватному просторі й оберігати себе від надмірного болю.

Наше соціальне життя емоційне насичене. Ми обмінюємося з іншими позитивними емоціями, але частіше болісними. Травмована людина не має достатнього ресурсу, щоб витримувати весь емоційний спектр. Тому найгірше, що може статися, це руйнація соціальних зв’язків.

Друга небезпека наступна. Якщо ми все ж таки збережемо хоч якусь міру відкритості до соціальних контактів, ці контакти будуть, скоріше за все, деструктивними. В тому сенсі, що ми будемо один до одного звертатися не з метою досягнути якогось спільно цінного результату або конструктивної дії, а з метою відреагування важких емоцій. Ненависть та горе дуже отруюють. І ми, отруєні, почнемо відбудовувати країну. А що будемо робити з цією отрутою? Передавати її один одному? Я оцінюю вірогідність цієї небезпеки як дуже високу.

При цьому ці всі ризики є не тільки небезпечними, але й такими, які можуть бути опановані. Можна опрацьовувати наслідки цих руйнівних подій. Війна не має стати вироком нормальному соціальному життю.

Якщо нічого не робити, то ми будемо, як дерево, яке могло зростати вільно вгору, а росте вниз, убік — куди завгодно. Українське суспільство ризикує залишитися таким деформованим деревом. Всі страшні історичні події, які ми проживали, нас так сформували.

Але зараз ми отримуємо новий досвід. І, до речі, вперше маємо інструменти демократії, які можуть нам забезпечити перспективу зростати вгору. Так, можна фокусуватися на тому, що ми не можемо зараз усунути ризики, з якими стикаємося. А можна, навпаки, шукати засоби, щоб ці ризики опрацьовувати. І перед усім — розуміти, для чого це все. А це все для того, щоб Україна жила й стала простором для щасливого життя людини.

Читайте також: «Виділіть 1−2 достовірні джерела новин. Всі інші приберіть зі свого інфопростору»: як пережити страх загрози ракетної атаки та ядерного удару

— Процитую вас. «Можливість раптової загибелі тепер стала частиною української повсякденності. Від неї не відвернутися, її не забути. У філософії принцип „пам'ятай про смерть“ вважається найповнішим у плані прозрінь. У психотерапії невиліковних хворих прийняття неминучої та швидкої смерті часто буває каталізатором стрімкого особистісного зростання. Тепер це наш принцип та наш заклик до зростання». Невже в таких жахливих умовах можливий реальний серйозний поштовх до саморозвитку? На мій погляд, парадоксальна думка.

— Це досліджений феномен. Що травматична подія або важкий період в житті — смертельна хвороба, насильство, війна — дійсно можуть спричинити як руйнівні наслідки для психологічного стану, так і стати поштовхом до особистісного зростання. Не можу сказати, що ці два наслідки є рівно вірогідними.

Але це опція, з якою ми можемо сприймати цей жахливий досвід як такий, який нас чомусь вчить і робить сильнішими.

Що таке взагалі посттравматичне зростання, через що воно проявляється, на що звертати увагу? Перше і головне. Людина, яка пройшла через екстремальний досвід або екзистенційну небезпеку, починає більше цінувати життя. Не сприймати його як належне (от народилася і народилася, або «я вас не просила мене народжувати», є ще така чудова формула), а відчувати життя як дарунок, як диво, який трапляється з тобою і з усіма іншими. Мені здається, що людина, яка зросла через травму, вже ніколи не зможе ставитися до іншого життя як до витратного матеріалу. Це ознака дуже зрілого ставлення.

По-друге, людина переосмислює стосунки з іншими. В тому сенсі, що їй простіше фокусуватися на сутнісних аспектах цих стосунків, цінувати близьких і не витрачати час на удаваність, на нещирість в стосунках, які є важливими, або на якісь необов’язкові відносини. Ми часто не даємо собі раду, наскільки деякі стосунки є важливими для нас. І ставимося до них, ніби то лише чернетка справжнього життя.

Читайте також: «Уникайте виразу «Думай про своє майбутнє»: як допомогти дитині адаптуватися в новій країні

— Так і є, на жаль.

— Це розповсюджено. Принаймні я у своїй консультаційній практиці часто з цим стикаюся. Люди, які пройшли через травму, часто розуміють, що немає жодних чернеток. Що те, що з ними відбувається, і є справжнє, і треба його проживати як справжнє. З’являється розуміння, хто для тебе цінний насправді. Якщо для тебе ця людина цінна, то ти хочеш докладати всі зусилля, щоб зберегти цю цінність для себе, вкладатися в ці стосунки.

Взагалі розуміння, що в житті немає чернеток, мені здається центральним. Часто людина відкладає життя на потім. Не наважується щось робити. Сподівається, що десь колись з’явиться шанс, або простір — і тоді я заживу, скористаюся можливістю, кину виклик обставинам. Але зустріч зі смертельною небезпекою дає відчути, що інших шансів може і не буде, що треба жити, бачити і використовувати можливості в кожному дні. В цьому є повноцінне життя, яке ми пишемо начисто від самого народження.

— Багато знайомих цей рік практично безвилазно сидять удома, не хочуть заважати іншим, навантажувати їх своїми проблемами. Це нормально?

— Якщо йдеться про відлюдника, який замикається в собі, ховається в якусь мушлю, це може бути в тому числі ознакою посттравматичного стресового розладу. На це треба звернути увагу. Може, людині потрібна професійна допомога.

— Ще момент. Сьогодні тисячі людей не дозволяють собі купити якийсь коштовний шампунь, посидіти в кафе, тому що всі їхні гроші мають йти на допомогу ЗСУ. Але є інша точка зору — не можна себе настільки обмежувати. Хто правий?

— До цього теж можна ставитися як до осмисленої стратегії виживання в цій війні. От я не бачу сенсу в шампуні, а бачу сенс в донатах на ЗСУ, тому відмовляюся від шопінгу. Це вибір людини. Це те, про що казав Франкл. За що ти можеш взяти відповідальність, за те й бери. Йдеться про особистісні пріоритети. Якщо для мене шампунь знаходиться далеко внизу у списку пріоритетів, це нормально. Це життя в умовах війни з урахуванням зміненої системи пріоритетів.

Читайте також: «Спробуйте знизити рівень вимог до себе»: психологіня розповіла, як боротись із апатією під час війни

— У багатьох тепер життя на паузі, як тепер кажуть. Кінотеатри, театри, відпустка — табу.

— Це може бути таким проявом ангедонізму, відмови від задоволень. Я ніби накладаю на себе закляття, не даю собі дозволу на позитивні враження, не буду нічим себе балувати, нічим насолоджуватися. Бо немає морального права жити повним життям, коли десь є люди, які дуже страждають.

З одного боку, це теж стратегія впоратися з жахливим досвідом війни. Якщо навколо біда, треба зануритися в неї і повністю викреслити з життя позитивну частину. Це спосіб осмислити неосмислене. Дійсно дуже складно осягнути, як у світі одночасно можуть бути кіно і Бахмут. Як це може в одному житті поєднуватися? Тому люди можуть вдаватися до такої стратегії.

Інша частина цієї ситуації не ментальна, а емоційна. Люди відчувають провину за те, що вони знаходяться у більшій безпеці, ніж ті, хто зараз під обстрілами або на фронті. Це разючий дисбаланс. У когось безпека є, а у когось її немає. У когось надміру страждань, а у когось наче все більш-менш в порядку.

— До речі, про провину. Величезна кількість українців відчувають провину за те, що в такий складний період, коли на кону стоїть доля країни, роблять недостатньо. Людина їсть себе поїдом, її мучить совість, їй соромно. Це також руйнує психіку. Фахівці кажуть, що це стало масовим явищем. Як з цією провиною бути?

— Це дійсно масове явище. Можу сказати, що до цього варто ставитися без оцінювання, тим більше засуджування або якогось моралізаторства «так не роби, робити треба от так». Просто потрібно розуміти, що таке почуття провини — це ознака людини в біді. Зараз ми всі в біді.

В принципі, почуття провини може бути способом збалансувати жахливу реальність. Болісним, але певною мірою психологічно прийнятним.

Сказати, що він безневинний, не можу. Але якщо на шальках терезів лежить відсутність жодної прийнятної стратегії прожити цю війну або така, то хай буде така. Якщо відчуття стали надміру сильними або якщо ця провина дійсно з’їдає людину і вона не може скористатися порадою, наприклад, Франкла або Ротенберга та Аршавського, тобто знаходити спосіб бути проактивною, брати відповідальність за щось, продовжувати виконувати свої особисті обов’язки, бачити у своєму житті сенс, то чому б не звернутися до фахівців?

Але відчуття, що ви замало робите, одночасно є мотивуючим робити більше. А якщо ви робите більше, то ви наче вже зберігаєте проактивність. Тут дуже важливо не підходити до всіх цих станів з позиції моралізаторства. Це не моральна категорія. Це категорія спротиву, виживання і самозбереження себе як особистості й нас як спільноти. І все.

— Дуже сподобалося ваше висловлювання: «Кожен з нас — піщинка на березі безкрайнього океану великої історії, але разом ми — твердь, яка стримує хвилю». Чи вистачить у нас сил не зламатися, витримати те, що відбувається, і прийняти факт, що колишнього життя вже не буде ніколи?

— Не впевнена, що того життя, яке у нас було, більше не буде. Наше життя багатогранне. Не буде чогось, що було, але це не означає, що не буде нічого.

Життя тягле. Ми проходимо через різні випробування. Щось втрачаємо, щось здобуваємо, щось знаходимо, щось переосмислюємо, щось перетворюємо, щось перероблюємо. Я категорично проти карбованих узагальнених формулювань, які залишають мало простору для осмислення, а тільки для суцільного відчаю або для якогось тотального дурного оптимізму.

Для мене жахливо знати, що у нас вже немає якихось міст і сіл. Так, у більшості них я не була ніколи, але проживаю це як особисту втрату. Людей, які загинули, вже не буде. Не буде можливості когось обійняти, до когось звернутися, комусь зателефонувати. Це глибока рана.

Але це не означає, що не буде життя. Щось ми втрачаємо. Щось зберігаємо і збережемо. Попри все.

Це і є оптимізм. Він не полягає тому, що ти постійно очікуєш, що завтра все погане скінчиться, а все хороше настане. Це марні сподівання. Оптимізм — це здатність зберігати віру в те, що тебе попереду очікує щось, що матиме для тебе цінність. Навіть попри все, що ми вже віддали, і ще будемо змушені віддати цій війні, попереду нас чекає багато відкриттів, багато цінного, нового, багато того, що дасть нам змогу святкувати життя кожен день. В цьому і вбачаю оптимізм. І не бачу поки жодних підстав для того, щоб від нього відмовитися.

Читайте також: За час війни українці постаріють на 10−15 років: голова МОЗ назвав головні загрози для здоров’я

2617

Читайте нас у Facebook