ПОИСК
Інтерв'ю

«По 1000 трун для росармії роблять щомісяця наші полонені в Довжанську»: захисник Маріуполя про 10 місяців полону

12:19 15 червня 2023
здача азовців у полон

— Можна сказати, що життя мені врятувала застібка бронежилета — ворожий осколок влучив прямісінько у ту застібку, і хоча все одно я отримав серйозне поранення, але життєво важливі органи лишилися цілими, — розповів «ФАКТАМ» колишній боєць територіальної оборони Маріуполя 64-річний Анатолій Волошин. — Поранило мене в Маріуполі під час оборони міста. Тут слід казати, що, як тільки рано вранці 24 лютого 2022 року стали лунати вибухи, я подумав, що, певно, ворог прорвав оборону і наступає на Маріуполь. Сину Євгену (він на той час був викладачем співу в Маріупольському коледжі мистецтв) я сказав: «Піду подивлюся, що відбувається». Насправді помчав у військкомат, щоб дізнатися, чи приймуть в солдати, бо мені тоді вже було 62 роки. Записали в тероборону. Я повернувся додому, щоб взяти деякі речі. Євген ще спав. Я його розбудив, сказав, що йду захищати Маріуполь. Але, як потім виявилось, він зі сну не зрозумів моїх слів. Коли через рік я повернувся з полону, Євген пояснив: «Я не збагнув, що ти мені тоді сказав. І знову заснув». Через ворожі обстріли мобільний зв’язок в Маріуполі зник, тому ми з сином не мали можливості здзвонитися. Тож я не знав, що з Євгеном, а він та інші мої діти не знали, що зі мною. Маю трьох синів і доньку. Майже рік їм не було відомо, чи я живий.

«Довелося йти босоніж по підлозі, всіяній битим склом»

— Тепер я знаю, що в перші дні великої війни Євген пішов в нашу євангельську церкву, переживав жахи облоги Маріуполя разом з іншими вірянами, — продовжує Анатолій Волошин. — Вирватись з міста, яке безжалісно знищували російські окупанти, Євгену вдалося 15 березня. А мене поранило осколком за день до цього.

Після здачі в полон захисників «Азовсталі» Анатолій Волошин (ліворуч) передав представникам Червоного Хреста телефон сина Євгена (праворуч). Але, на жаль, переплутав декілька цифр, тому син не знав, що батько вижив і знаходиться в полоні (фото надано Анатолієм Волошиним)

— Як це сталося?

РЕКЛАМА

— Над капотом машини, в якій я їхав з водієм, вибухнув якийсь боєприпас (снаряд або міна).

— Ви втратили свідомість?

РЕКЛАМА

— Ні, не втратив. Відчував дуже сильний біль збоку в грудях, бо було зламано ребра. Рука не боліла, напевно, через те, що осколок перебив нерв. Після вибуху я вивалився через вікно автівки, сповз на землю. Попри стресову ситуацію, намагався думати раціонально: «Якщо дихаю, відчуваю біль, значить, серце в порядку, аорта та інші судини не розірвало. Значить, Господь дає мені час ще пожити на цьому світі».

— Певно, на вас був хрестик. Він вцілів?

РЕКЛАМА

— Так, вцілів. Але головне навіть не це, а те, що Бог у мене в серці, — у 1994 році я прийшов до віри. Став пастором.

Мене, пораненого, хлопці доставили в лікарню, яка знаходилася біля басейну «Нептун». Разом із застібкою від бронежилета та одягом осколок увійшов в підребер’я. В той же день мене прооперували. А наступного дня біля вікна нашої палати (вона була на першому поверсі) прилетів чи то снаряд, чи то ракета. Вибуховою хвилею вибило вікна, мене (я лежав в ліжку) засипало склом. В палату забігла медсестра: «Хлопці, перенести ми вас не зможемо. Маєте якось самі спуститися у підвал, бо йде інтенсивний обстріл». На мені були катетери, якісь трубки, але довелося підніматися та йти, не зважаючи на біль. Я був лише у спідній білизні, тож накинув на себе ковдру. Взуття не мав. Довелося йти босоніж по підлозі, всіяній склом. В підвалі ми просиділи до ранку. Потім нас відвезли на «Азовсталь», в підземний госпіталь, який ми називали «Залізяка».

Шпиталь «Залізяка» (фото з особистого архіву лікаря-анестезіолога Олександра Демченка, опубліковані на сайті gazeta.ua)

«На Пасху ми ласували святковою їжею: кожному дали по ложці цукру та по маленькому шматочку хліба»

— Ворог скидав на «Азовсталь» величезну кількість дуже потужних авіаційних бомб, запускав по нас ракети з моря, з кораблів, стріляв з гармат, мінометів, танків. Через потужні вибухи наш бункер «Залізяка» ходив ходуном — його наче на хвилях підкидало. Не тільки на вулиці, але й в нашому підземеллі висіли хмари пилу.

Харчів і води мали мінімум. Коли мене привезли на «Азовсталь», там було десь 100 поранених. Щодня нас ставало дедалі більше. З часом вже не було, де усіх розміщати, тож клали на підлозі. Мені довелося поступитися місцем пораненому, якому воно було потрібніше. Я тоді дві доби спав, сидячи на стільці.

— Чим освітлювали підземелля?

— Працював генератор. Росіяни, напевно, виявили його місцезнаходження за допомогою тепловізорів (під час роботи генератор нагрівався). Принаймні вони декілька разів влучали саме туди, де він розміщувався в підвалі. Бомба пробила плиту над ним, але генератор все ж вцілів, тож світло у нас було.

В підземному шпиталі лікарі проводили операції. Операційну облаштували поруч з їдальнею (їх розділяла стінка). Ця стінка впала, коли авіаційна бомба влучила в їдальню. Після того операції довелося робити безпосередньо в приміщенні, в якому знаходились поранені. Під час проведення операцій електроплити, чайники не включали, щоб вистачило електроенергії для медичного обладнання. Згодом ми навчилися кип’ятити воду для чаю, підпалюючи рідкий антисептик для рук. Можливість заварити чай ми дуже цінували, адже постійно хотілось попити гарячого.

— В тому підвалі було дуже холодно?

— Ні, часом навіть душно, бо там знаходилося багато людей, а вентиляція не працювала.

Після того як росіяни розбомбили їдальню, харчування ще більше погіршилося: на п’ятьох людей видавали дві консервні банки сайри на день. А в травні вже й того не мали, отримували по половинці пластикового стаканчика тої чи іншої їжі. Хліба майже не було. На Пасху ми ласували святковою їжею: кожен отримав по ложці цукру та по маленькому шматочку хліба. За два місяці я втратив 22 кілограми. І до того був струнким — важив 78 кілограмів. А під час епопеї на «Азовсталі» став дуже струнким (посміхається).

— Росіяни штурмували «Азовсталь»?

— Вони весь час штурмували. Але безпосередньо на «Азовсталь» заходити боялися.

— Якій настрій панував серед поранених?

— Уявіть, великий підвал, в ньому сотні людей і майже всі вони переживають біль. Якою в таких умовах може бути психологічна атмосфера? Якщо чесно, чужий біль нікого майже не зачіпав, вся увага — власному болю.

— Сил на співчуття не лишалося?

— Можна й так сказати. Але я був ходячим хворим, тому допомагав лежачим, готував для них чай. На щастя, рана в мене не гнила (попри те, що в приміщенні було багато пилу), загоювалась добре. Перев’язки робили через 3−4 дні, а іноді — 6 днів, бо бинтів не вистачало.

— Де в підземному шпиталі було облаштовано туалет?

— Слово «туалет» там було недоречно, бо його заміняли відра. Якщо по великій потребі, туалет — це відро за дверима (металевими, масивними). А по малій — це відра вздовж стіни. Адже піднятися сходами нагору багатьом з нас було дуже складно. Хлопцям, які виконували роботу санітарів, доводилося виносити відра на вулицю, ризикуючи життям. Вони, без перебільшення, герої.

— Як хлопці поставились до наказу про здачу в полон?

— Більшість сприйняла це як вихід для всіх, хто знаходився на «Азовсталі». Але дехто з хлопців казав: «Я краще себе вб’ю, ніж здамся». Я пояснював: полон дає шанс вижити, шанс на те, що нас обміняють.

Читайте також: До останнього шукав можливості евакуювати людей: дружина засновника хаба «Халабуда», який зник у Маріуполі рік тому, продовжує його пошуки та проєкт

«Один із зеків сидів в колонії за кримінальною статтею за те, що розтоптав російський прапор»

— Як поводилися окупанти одразу після вашої здачі в полон?

— Нас виводили через позиції донецьких сепаратистів. Вони волали: «Вы пошли воевать против своих!» Що у тих зомбованих в головах? Я їм не свій.

На автобусах нас привезли в сумнозвісну колонію в Оленівці. Там нам наказали роздягнутися догола, провели обшук. Хлопців, у яких були татуювання, дуже сильно били. В Оленівці я вперше за два з половиною місяці помив голову: почався дощ, з даху барака текла вода і я з величезним задоволенням скористався цим. В нашому бараці розмістилося 450 полонених. Місця не вистачало, тому спали на підлозі, під ліжками.

Щодо бійців полку «Азов» (їх було приблизно 900 чоловік), то їх тримали окремо від решти полонених захисників Маріуполя.

Читайте також: «Били струмом, підвішували за руки, обливали окропом»: моторошна історія бойової медички, яка пів року перебувала в полоні у росіян

— До вас тоді приходили представники Міжнародного комітету Червоного Хреста?

— Ще як тільки ми здалися в полон, вони пройшли по автобусах, попросили написати на папері номери телефонів родичів. Я написав номер сина Євгена, але, як потім виявилось, помилився в трьох цифрах — тих, що посередині номеру. До речі, в Оленівці я мав можливість сам зателефонувати Євгену — дехто з хлопців якимось дивом зуміли непомітно від тюремників пронести в колонію телефони. Один раз я подзвонив, почув в трубці голос, вирішив, що то відповів син. Вважав, що він знає, де я, тому я нічого не сказав — заради безпеки, адже росіяни могли прослуховувати ефір.

— Коли 29 липня вони підірвали барак з полоненими азовцями, ви ще були в Оленівці?

— Ні, на той час мене вже перевели в колонію на Луганщині, в місті Довжанську (окупанти називають його Свердловськом).

— Там умови були кращі?

— Так, кращі, хоча нас і розмістили в одному корпусі з засудженими за кримінальними статтями. Вони жили на першому поверсі, ми — на другому. Ми з ними майже не перетиналися. Дехто з них ставився до нас з ненавистю, але були й проукраїнськи зеки. Один з них взагалі був засуджений за те, що потоптав російський прапор. Саме від українських патріотів серед цих людей ми дізнавалися про новини з фронту. Ці зеки були нашим єдиним джерелом інформації, поки нам не встановили телевізор. Ясна річ, включали самі російські телеканали, зокрема шоу Скабєєвої. З її спічів ми розуміли, що у рашистів нічого не виходить на фронті, а цивілізовані країни дають України зброю. Вертухаї (вони себе називають інспекторами) раділи з того, що ми зі щирою цікавістю дивимося шоу Скабєєвої. Чомусь їм було невтямки, яка причина нашого інтересу.

— Свій день народження ви відзначили в колонії?

— Ні, через три дні після звільнення — 11 березня. В неволі я знаходився 10 місяців. До речі, в колонії для більшості хлопців найбажаніший подарунок на день народження — це сигарети: там тютюн, а також чай — свого роду валюта. Заради можливості отримати курево наші полонені працюють в майстернях — виготовляють ліжка для в’язнів та… труни для російської армії. Регулярно виконують план — 1000 гробів на місяць. Роблять їх з ящиків, скоріше за все, від ракет для «Градів». Адже у тих ящиків дошки підходящої довжини — 2 метри.

Полковник (мабуть, керівник зони в Довжанську) десь на другий чи третій день після нашого приїзду в колонію зайшов до нас й каже: «Всех вас обменяют, потому что нам нужно своих менять». А потім спитав: «Как вам питание, условия?» Нас здивувало, що коли ми приїхали, то нас чекали 200 ліжок з білими наволочками, простирадлами, підодіяльниками. В їдальні був новий посуд з нержавіючої сталі. Тож хлопці щиро відповіли полковнику: «Спасибо, хорошо». А він нам: «Спасибо, что вы приехали».

— Чого це він таке сказав?

— Бо до того колонія була зачиненою, відповідно, персонал — безробітним і його могли погнати на війну. А завдяки нам зоні виділили фінансування, вона знову запрацювала, почала заробляти на виготовленні трун. До того ж там поставили млин. Там є підсобне господарство — свині, кури.

Табірна бирка Анатолія Волошина (фото надано Анатолієм Волошиним)

— Як вам повідомили, що обміняють?

— Почалося з того, що в лютому в колонію приїхала комісія. В штаб викликали певну кількість полонених. Якісь дівчата сфотографували нас. Ці знімки виклали в Інтернет, і тільки тоді мої діти дізналися, що я живий. До нас вийшов російський омбудсмен й повідомив, що нас готують на обмін. Нам сказали, щоб ми були готові залишити колонію вже наступного дня. Але вийшло не так скоро:78 полонених, в тому числі мене, повезли на обмін через два тижні.

Я залишав зону зі змішаними почуттями: радувався й шкодував одночасно. Чому шкодував? Бо хлопці лишалися без моєї підтримки. Я в бараці був найстаршим за віком.

— Як 10 місяців полону відбилися на вашому здоров’ї?

— Завдяки Богу та імунітету почуваюсь добре. Нещодавно хірург з Інституту травматології та ортопедії Курінний Ігор Миколайович вдало зробив мені операцію. До нього ніхто з лікарів не брався її робити. А Ігор Миколайович зразу сказав, що впорається.

Після операції до мене приїхав друг, з яким я разом сиділи в Оленівці. Ми з ним дійшли спільної думки, що полон був — як страшний сон. Пережити його допомогли передусім Господь та гумор.

Нагадаємо, що днями Україна в рамках обміну полоненими з рф повернула додому ще 95 своїх захисників. Серед них — полонені з Маріуполя, ЧАЕС, острову Зміїний, з-під Бахмута, а також захисники «Азовсталі».

На фото у заголовку полонені захисники Маріуполя (фото з відкритих джерел)

2269

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів