До останнього шукав можливості евакуювати людей: дружина засновника хаба «Халабуда», який зник у Маріуполі рік тому, продовжує його пошуки та проєкт
З того часу про Дмитра ніхто нічого не чув. Людмила не втрачає надії. Вона розшукує чоловіка і на новому місці у Черкасах відновила діяльність «Халабуди». «Халабуда» веде збори коштів на ЗСУ та допомагає розпочати людям нове життя.
«Люди чули, як окупанти казали, що „схопили головного“»
Людмила Чичера розповідає, що Дмитро заснував «Халабуду» у 2015 році й підштовхнула його до цього окупація російськими військами частини Донецької та Луганської областей.
— Тоді до Маріуполя приїжджало багато переселенців з окупованих територій, — розповіла «ФАКТАМ» Людмила. — Більшість змушені були розпочинати життя з нуля на новому місці, і ми зрозуміли, що допомогти лише продуктами чи одягом недостатньо — людям потрібні були можливості для саморозвитку. А це якраз те, що робив Діма. 2015 року чоловікові запропонували навчання в Українській миротворчій школі, де зібралося багато ініціативних людей із креативними ідеями. Тоді ж в Україні почали з'являтись антикафе. У Маріуполі такого не було, а чоловік вирішив створити простір, де люди могли б навчатися, здобувати нові професії, займатися творчістю. Все базувалося в Маріупольській школі фотографії, засновником та викладачем у якій був Діма. На базі школи з'явився великий фотоклуб. А потім, уже у «Халабуді», люди почали здобувати бізнес-освіту.
Наш хаб багатьом допоміг розпочати все спочатку, відкрити власну справу. 2020-го наші плани трохи підкосив ковід, але ми трималися. Якраз перед повномасштабним вторгненням запустили нові курси для жінок-підприємниць…
— Ви вірили, що можлива повномасштабна війна?
— Усі вісім років перед повномасштабним вторгненням і ЗМІ, і наша влада називали Маріуполь форпостом східної України. І мені це завжди не подобалося. Наче було якесь передчуття… Діма, починаючи з 2014 року, активно допомагав фронту. Навіть коли був відносне затишшя і волонтерський рух у країні пішов на спад, чоловік наполегливо продовжував допомагати нашим хлопцям, добував необхідні речі для фронту. Він спілкувався з багатьма військовими й, можливо, ми могли б мати якусь інформацію… Але психіка влаштована так, що ти не можеш весь час жити в страху. І ми навіть подумати не могли, що росіяни будуть знищувати наше місто, а по житлових будинках працюватимуть їхні артилерія та авіація.
Частина команди нашої «Халабуди» — переважно жінки з дітьми та літніми родичами — виїхали з Маріуполя 25 лютого. Але ми були абсолютно впевнені, що їдемо на кілька днів. Хотіли вивезти дітей і батьків у безпечне місце та повернутися. День, коли ми евакуювалися, був останнім, коли в Маріуполі ще можна було щось купити. Нам тоді вдалося домовитись із групою волонтерів та побувати в «Епіцентрі». Наступного дня цього «Епіцентру» вже не було…
Діма залишався в офісі нашої «Халабуди», який став своєрідною фортецею. Люди приходили туди у пошуках їжі та місця, де можна сховатися від обстрілів, де був доступ до хоч якоїсь медичної допомоги. Все це організував Діма із його хлопцями. Вони змогли сформувати резерви продуктів, води, створили мобільну кухню на колесах. Приєдналося багато місцевих підприємців. Кожен робив те, що міг.
Читайте також: Мої собаки тепер на небі. І дідусь теж": 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації
Діма намагався щодня мені дзвонити та повідомляти, що він живий. Іноді за допомогою мобільного зв'язку, іноді супутникового. У тих жахливих обставинах Діма намагався підтримувати всіх, навіть привітав жінок 8 Березня, роздобувши десь жовті тюльпани. Тоді там же, у «Халабуді», була його мати, яка не хотіла виїжджати. Діма потім все ж таки зміг її евакуювати — і це вже була фактично остання можливість кудись виїхати.
10 березня ми з чоловіком змогли поговорити довше, ніж зазвичай. Діма не розповідав страшних деталей того, що їм доводилося переживати. Але я по голосу чула, як сильно він втомився. В офісі «Халабуди» на той час уже були сотні місцевих мешканців — хто з дітьми, хто з тваринами. Як Ноїв ковчег.
Діма до останнього шукав можливості евакуювати людей. Вже було зрозуміло, що стає лише гірше і залишатися у місті неможливо. Востаннє ми розмовляли з Дімою 16 березня. Розмова була дуже короткою. Я плакала, просила його виїхати, доки не пізно. Діма відповів, що він залишиться, бо потрібний людям. Чоловік поспішав завершити розмову — наче боявся, що можу вплинути на його рішення. А вже 17 березня мені повідомили, що він зник.
Читайте також: «Були випадки, коли люди вішалися у укриттях»: страшні хроніки з блокадного Маріуполя
— Як це сталося?
— Він вийшов у пошуках місця, де можна було спіймати зв'язок, і не повернувся. Хлопці докоряють собі за те, що пізно почали його шукати. Але таке було й раніше, коли Діма йшов і повертався лише за кілька годин. Коли через дві з половиною години він не повернувся, хлопці з «Халабуди» вирушили на його пошуки, але не знайшли ні його, ні слідів можливого нападу або того, що він був поранений. Він просто зник.
Росіяни на той час вже підійшли зовсім близько і незабаром захопили «Халабуд». Тоді люди чули, як окупанти казали, що «схопили головного». Можливо, йшлося про Діму, і він потрапив у полон. Але прізвищ вони не називали. І не виключено, що вони мали на увазі хлопців із нашої команди, яких вони тоді схопили та допитували (дякувати Богу, їм вдалося вирватися). Можливо й так, що Діма в полоні, але не під своїм прізвищем. Коли 17 березня він пішов у пошуках зв'язку, у нього не було при собі документів. Якщо окупанти його схопили, він міг і назвати їм свого імені. Я пройшла всі офіційні шляхи розшуку, такі як штаб зниклих безвісти, Червоний Хрест. На жаль, поки що безрезультатно.
«Зараз у „Халабуди“ знову багато проєктів»
Перші місяці після зникнення чоловіка стали для Людмили справжнім жахом:
— З середини березня до, напевно, травня я пережила пекло. Не їла, не пила, довела себе до виснаження. Друзі з «Халабуди», які були поряд, намагалися допомогти. Перші кроки до відносної адекватності я зробила, коли зрозуміла, що потрібна своїм дітям. Нашому старшому синові 21 рік, а молодшому всього 11. І я подумала, що сказав би Діма, побачивши мене такою. Думаю, що наш з ним міцний союз став можливим тому, що я завжди була сильною, ініціативною, впевненою — йому до пари. Я зрозуміла, що не маю права, даруйте, похерити те, що ми разом так довго і наполегливо створювали. Тому взяла себе в руки та почала відновлювати нашу «Халабуду» на новому місці.
— В Запоріжжі?
— Спочатку так. Ми знайшли там гарне приміщення та почали втілювати проєкт реінтеграції ВПО. На той момент до Запоріжжя їхало багато переселенців. Ми сконцентрувалися насамперед на психологічній підтримці цих людей, їхніх дітей. Але основною діяльністю стала допомога ЗСУ. Зараз ми збираємо донати на ремонт дронів. У нас багато замовлень на ремонт і якщо новий дрон коштує дві тисячі доларів, то ремонт — 150 доларів. Різниця колосальна. Дякую всім, хто продовжує донатити.
На жаль, із Запоріжжя нам пізніше довелося виїхати. Літо там було дуже важке — окупанти обстрілювали місто чи не щодня. Діти не виходили з підвалів, і залишатися там далі було надто небезпечно. Тож ми поїхали до Черкас. Тут з того часу і знаходимося. Знову знайшли житло, офіс для «Халабуди». Знову все з нуля, але до цього ми вже звикли.
Наразі у «Халабуди» знову багато проєктів. Попри те, що члени нашої команди тепер розкидані по різних містах, у Черкасах зі мною кістяк — це 9−10 осіб. Частина команди у Львові. Там же знаходиться Галя, Дмитрова права рука, яка представляє нашу «Халабуду» в західних регіонах. Викладачі бізнес-школи зараз теж у різних місцях, але вони читають лекції онлайн. Крім цього, ми відкрили комп'ютерні курси для початківців — виявилося, що багато людей не володіють комп'ютером навіть на елементарному рівні, а для працевлаштування це необхідно. Окремий напрямок — допомога дітям, котрі живуть за умов війни, пережили окупацію. Це арттерапія, робота із психологами. Майстер-класи, які допомагають дітям соціалізуватись. Ми робимо те, що раніше робив Діма — допомагаємо людям не здатися та розпочати життя спочатку. Власне, те саме, що зараз доводиться робити мені самій.
Єдине, за що ми поки що не наважуємося взятися — фотошкола. Це дуже масштабний проєкт, який свого часу допоміг сотням людей здобути нову професію. Але там головним був Діма і як організатор, і як викладач. Я дуже сподіваюся, що Діма сам зможе це відродити, коли повернеться. Я вірю, що він живий. І вдячна всім друзям, які, не ставлячи зайвих запитань, разом зі мною чекають та сподіваються. І синам, які завжди поряд. Як би не було складно, ми намагаємося не забувати про те, що життя продовжується. І про те, що ми потрібні один одному та багатьом людям, яким хочемо і можемо допомогти.
1442
Читайте нас у Facebook
