«Без України росія перестає бути імперією. От вони й бісяться»: Руслан Шаріпов про причини ненависті росіян до українців
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Руслан розповів про рідних на окупованих територіях, батька в росії та росіян, які століттями крали в українців не тільки скарби, але й історію.
«У 2014 році мій дядько пішов в так званій „ДНР“ працювати водієм військової вантажівки»
— Руслане, у вас татарське прізвище…
— Ні, я не татарин. Думав, що у мене коріння узбецьке, а виявилось, таджицьке. Мій дідусь по батьковій лінії із Самарканда, а батько вже наполовину узбек, наполовину україно-поляк, тому що його мама має польське коріння. По татовій лінії вийшов якийсь неймовірний мікс, а по маминій — чисто українська історія. Діда я свого ніколи не бачив, бо у бабусі на нього, мабуть, була якась образа. Вона не надсилала мені його фото, хоча я просив неодноразово.
— А бабусю ви знали?
— Знав, хоча бачились дуже давно — бабуся зі своїм молодшим сином переїхали жити в Донецьку область. Мої батьки розлучились, коли я ще був маленьким. Мама нас з сестрою виховувала сама з середини 90-х. Вона працівник бюджетної сфери, і я досі дивуюся, як вона витягувала двох дітей, коли зарплату не платили по сім місяців. Мама — моя героїня на все життя. Про родину батька знаю небагато. У бабусі двоє синів — мій батько Закір та його брат Бакір. Але коли вони пішли до школи, то бабуся вирішила змінити їхні імена на більш звичні для нашого регіону — Олександр і Борис. І всім вчителям наказувала називати тільки так, аби їм не докучали тим, що вони східної національності, бо в Радянському Союзі був шовінізм. До речі, бабусю насправді звали Розалія, але вона собі також змінила ім’я на Євгенія.
Пізніше я відчув цю фобію і на собі, коли у студентські роки прийшов здавати сорочку в одну з київських хімчисток. Там стоїть літня жінка і звертається одразу на «ти»: «Як твоє повне ім’я?» Я відповідаю: «Шаріпов Руслан Закірович». Їй треба було там якісь папери заповнити. Вона піднімає голову і каже: «Нацмен?» Я навіть не зрозумів на той час, що вона мені сказала. Виходить, бабуся робила правильно, коли перейменовувала синів. Мені дуже подобається ім’я мого батька, і я пишаюся своїм корінням.
— Ваша бабуся досі живе в окупованій частині Донецької області?
— Так, біля Макеєвки. Вона жила у Полтавській області, але вирішила переїхати ближче до молодшого сина у Донецьк. Бабуся з дядьком живуть вдвох. Зараз я не знаю, кого саме вони підтримують, у 2014 році він пішов в так званій «ДНР» працювати водієм військової вантажівки, тому мені не цікаво абсолютно, як у нього справи.
Останній раз я був у бабусі у 2013-му році, якраз перед Майданом. Пам’ятаю, як приїхав і розмовляв усюди виключно українською мовою, а бабуся підходить на другий день і каже: «Ти можеш тут говорити російською?» Це мене сильно вразило. Бо навіть коли після школи я переїхав з рідного містечка на Житомирщині до Києва, говорив тільки українською, хоча багато моїх однокласників переходили на російську. Але для мене то було принциповою позицією. В Києві у 2005 році, коли я заводив нові знайомства, люди, почувши мою українську, чомусь завжди перепитували, чи я раптом не з Івано-Франківська.
Ще у 2008 році був випадок, пов’язаний з мовою, коли я поїхав у Євпаторію (то була моя перша поїздка в Крим). Заходжу в магазин, і жіночка із-за прилавка каже: «Рєбята, а ви аткуда?» Відповідаю: «Ми з Києва», а вона: «А, с Украіни». Коли я це згадую, дуже абсурдно виглядають усі звинувачення, ніби російськомовних притискали. Бо мій мовний досвід показує, що було навпаки.
— Де зараз живе ваш батько?
— В росії, в Забайкальському краї. Ми інколи спілкуємось телефоном, але політичних тем не торкаємось. І про війну не говоримо. Іноді він каже, щоб я приїздив до нього, ніби там краще, але ж я там був, і там точно не краще. Однак через сильну пропаганду вони вірять, що у них краще.
— Ви спілкуєтесь і досі?!
— У нас відбулась розмова в перші дні великої війни, коли полетіли російські ракети і пішла техніка. Батько сказав, що чув про це, але має зараз піти по справах, тож від нього не було жодного співчуття. Не знаю, з чим це пов’язано, але відсутність навіть мінімальної реакції мене тоді трохи засмутила.
Одного разу він мені телефонує і каже: «Ти не повіриш, стою на кухні, готую і чую твій голос із телевізора». А це була прем’єра документального фільму «Скарби нації», з циклу «Україна. Повернення своєї історії». Там у фільмі був один епізод про Гоголя, який я розслідував. Виявляється, що на російському телебаченні вийшла ціла передача про наш з Акімом Галімовим фільм, де росіяни повирізали найболючіші для них моменти, які ми висвітлили у фільмі.
«Козаки точно не були голотою, як їх зображували в книжках»
— Наскільки спотворена наша історія росіянами?
— Це наш третій з Акімом фільм «Скарби нації. Україна. Повернення своєї історії». Фальсифікація історії зі сторони росіян — глобальна проблема. Спочатку нам здавалась ця тема доволі маргінальною. Ми звертались до різних істориків за консультаціями, і вони не робили акцент на тому, що росіяни якимось чином вкрали у нас історію. Кожна країна інтерпретує історію по-своєму. Наприклад, у першій частині був епізод про дружину Ярослава Мудрого Інгігерду, доньку шведського короля. Я поїхав у Швецію, щоб дослідити цю історію. Росіяни кажуть, що її останки лежать в Новгороді, наші вчені доводять, що вона лежить у Києві — і шведи це підтвердили. Інгігерда похована у Києві, це доведено. Це лише один з тисячі прикладів, як росіяни крадуть нашу історію, наших героїв та культуру.
— До цього фільму увійшов і епізод про Каховське водосховище. Що найбільше вразило, коли ви їздили туди на дослідження?
— Що справжні факти про козаків не сходилися з тим, чому нас вчили у школі. Було уявлення, що існувала лише одна Запорізька Січ, на якій жили козаки. Виявилось, що цих Січей було багато. І дві з них пішли під воду, коли будували водосховище. Усі ці Січі несуть й матеріальну культуру. Наприклад, коли розкопували поле Берестейської битви (доба Богдана Хмельницького), знайшли шкіряні чоботи на козаках. Це говорить про їхній статус — вони точно не були голотою, як їх зображували в книжках. Та Січ, яку зараз показують нам у Запоріжжі — це все муляж, вона і близько не стоїть з тим, що може виявитись під час розкопок справжніх Січей. Тому було б круто, якби їх не затопили знову.
— Звідки у росіян така злоба до українців?
— Тому, що ми кращі за них. Якщо подивитись на історію 16−17 століття, у нас кожне село було багатшим, ніж російські міста, і я не перебільшую. Але головна причина — дуже банальна. Про неї говорять всі історики та політологи. Без України росія перестає бути імперією. От вони й бісяться від цього.
— Після нашої Перемоги, ми маємо якось з ними спілкуватись…
— Ні, це неможливо. Я взагалі вважаю, що у програму репарації ми також маємо включити реституцію культурних цінностей. Навіть Ермітаж зберігає чимало награбованого з України. Зараз усі країни цивілізованого світу повертають одна одній багато культурних цінностей, які були незаконно переміщені. Ми маємо вимагати цього, щоб таке більше не повторювалось.
Читайте також: Московити сприймали українську політичну культуру як незвичну і незрозумілу їм: відкрилась виставка «Європейська Україна. Доба Мазепи»
Фото надані Русланом Шаріповим
2241Читайте нас у Facebook
