«Ненавиджу відверту вульгарність і матюки на сцені», — актор та продюсер Євген Олійник

— Євгене, останнім часом ти зазвичай говориш про себе як про театрального продюсера. Акторська професія для тебе відійшла на другий план?

— Мене зараз запрошують на зйомки в якісь проєкти, але я не погоджуюсь, бо поки що психологічно це дуже важко для мене. Я розумію, що не можу вийти на знімальний майданчик, посміхатися, потискати руки людям, жартувати, працювати в кадрі. Війна таки залишила якийсь відбиток у моїй свідомості та внутрішньо мене змінила. Тому я під різними пристойними приводами поки що чемно відмовляюся. Але працюю над цією психологічною проблемою і сподіваюся, що зможу з нею розібратися. А ще треба розуміти, що продюсерська діяльність забирає дуже багато часу, сил та енергії. Це мій бізнес, який у мене зараз на першому місці, тому коли я відмовляюся від пропозицій, посилаючись на брак часу, то кажу правду.

— Ти якось говорив, що після повномасштабного вторгнення змушений був стати театральним продюсером, бо не було жодних зйомок і мусив шукати способи заробітку, щоб самому якось жити та хлопцям на фронті допомагати.

— Все одно згодом зайнявся б цим. Десь за півтора-два роки до вторгнення я знімався практично щодня одночасно в кількох проєктах і працював у такому напруженому графіку майже до 24 лютого. Проте, не дивлячись на таку популярність у той період, все одно розумів особливість акторської професії. Так, сьогодні ти на хвилі, тебе запрошують, але завтра все може змінитися. Популярним, наприклад, стає інший типаж, і ти залишаєшся без діла, про тебе поступово починають забувати. Або, як у нас, — почалася велика війна й кіновиробництво одразу ж зупинилося.

Втім, все, що завгодно, може статися. Розумію, що я вже немолодий хлопець і будь-якої миті може «посипатися» моє здоров'я. Ця певна невизначеність, з якою стикається кожний актор, змушує замислюватися про майбутнє. Я думав про те, щоб спробувати зайнятися театральним продюсуванням. Тим більше, що вже мав невеликий досвід створення та прокату вистав, щоправда, без участі зірок. Коли ми закінчували знімати серіал «Дитячий охоронець» і всі довкола говорили, що другий сезон обов'язково буде, я вже тоді почав планувати, як поєднати зйомки у другому сезоні зі створенням якоїсь вистави, кого з акторів можна запросити у цей проєкт. Я точно хотів зробити одну-дві вистави й зайнятися їх гастролями.

Читайте також: «Ми зараз робимо росії велику послугу — вичищаємо її генетичний непотріб», — актор Яків Ткаченко

— Існує стереотипна думка, що жінки можуть отримати роль через ліжко продюсера. Ти користуєшся цим привілеєм, відбираючи актрис для своїх вистав?

— Ніколи, навіть таких думок немає. Я намагаюся взагалі не заводити жодних романів на роботі. Навіть якщо відчувається симпатія і є якісь ознаки уваги з боку жінок, для мене романтичні стосунки з колегами — це табу. Знаю кілька історій і в кіно, і в театрі, коли гарні проєкти отримали проблеми лише тому, що люди переспали, потім пересварилися та їм було важко працювати разом. І це у підсумку відбилося на якості цих проєктів. В Україні достатньо гарних дівчат та жінок, тому, якщо ти дружиш із головою, то знайдеш, де познайомитися зі своєю обраницею. Хоча водночас знаю чимало міцних акторських сімей, які виросли саме з романів на знімальному майданчику. Щиро за них радий та бажаю їм щастя. Але для себе вирішив, що це не мій шлях.

— Чому ти досі не одружений?

— Це складне запитання. Навіть не впевнений, що знаю на нього точну відповідь. Я дуже серйозно ставлюся до одруження та впевнений, що створювати сім'ю потрібно через взаємне велике кохання.

Ще для мене вкрай важливо залишатися чоловіком: забезпечувати стабільність, захист та фінансовий добробут сім'ї. В останній до вторгнення рік я вже почав замислюватися про те, що треба потихеньку придивлятися до гарних дівчат, причому з огляду на можливе створення сім'ї або хоча б тривалих стосунків. У мене все було стабільно: були зйомки, були гроші. Але з початком великої війни в мене увімкнувся біологічний режим виживання.

Зараз я повністю сконцентрований на досягненні поставлених цілей. Тому на цьому етапі важко уявляю, що можу створити сім'ю, точно знаючи, що не зможу її убезпечити, захистити від ракет, від якихось випадковостей. А з'явиться дитина, що робити далі? Діяльність театрального продюсера в країні, яка веде війну, дуже хитка. Що я скажу дружині та дитині, якщо, умовно, щось станеться й нам буквально нічого буде їсти?

— Чи поширюєш ти про себе якісь чутки, щоб в такий спосіб привернути увагу та прорекламувати свої вистави?

— Ні. Навіть з початком продюсерської діяльності значно знизив активність у соцмережах. Раніше, коли знімався в кіно, постійно виставляв на своїх сторінках фото та відео зі зйомок та різних заходів, постійно підтримував до себе інтерес як до актора й поета. А зараз пишу максимум один-два особисті пости на місяць. Не намагаюся ніде хайпувати. Моє головне завдання зараз — спокійно та врівноважено просувати вистави, продавати їх, щоб усі були задоволені й могли заробити, а я мав можливість допомагати ЗСУ.

— У твоїх виставах залучений дійсно зірковий склад акторів. Чи траплялися випадки, щоб зірки вередували або качали права?

— Ні. У нас зібрався досить згуртований колектив, де всі розуміють один одного, тому у нас немає сварок та якихось великих конфліктів. Чесно, не пам'ятаю жодного капризу або чогось подібного. У нас є основний кістяк, який створює дуже доброзичливу та веселу атмосферу. А нові люди, які приходять до нас, автоматично поринають в неї. Усі професійно роблять свою роботу.

— Назва твоєї другої вистави — «Основний інстинкт». Обираючи її тему, ти орієнтувався на природні інстинкти публіки?

— Звичайно. Секс належить до основних людських потреб та інстинктів. У людині є дуже багато різних сильних поривів та почуттів. Про одні у нас заведено говорити без обмежень, наприклад, про кохання. Тому наші серіали та вистави про платонічне та чисте кохання. А от тема сексу вважається непристойною.

Але тисячі років людство якось розмножувалося. Я не розумію, коли люди засуджують секс та сексуальність. Тому намагаюся показати у виставі, що в сексі немає нічого поганого, що це все природно. Насправді наша вистава про кохання, хоча теми сексу ми там теж торкаємося. Основна ідея п’єси в тому, що головний герой переосмислює своє життя й поведінку, вирішує, що для нього важливіше, та у фіналі вибирає не пристрасть і сексуальні пригоди, а кохання.

Читайте також: «Ми зараз воюємо з біомусором», — киянин Костянтин Хімчак

— Як не скотитися до відвертої вульгарності, торкаючись теми сексу?

— Це залежить від майстерності режисера та акторів. Це те ж саме, як у комедії не скотитися до відвертої дурості, у драмі — до інфантилізму, коли всі актори постійно плачуть, а глядачі взагалі не розуміють, що відбувається. Це питання професіоналізму. Безперечно, тема сексуальності дуже тонка. Тому всі актори дуже обережно ставляться до будь-яких моїх пропозицій та пропозицій нашого режисера Сергія Саніна. А ще ми перевіряємо все на реакції глядачів. Я сиджу в залі й дивлюся, як реагують на виставу, сам дивлюся на те, що відбувається на сцені. Чесно, не бачу якоїсь вульгарності у нашій виставі. Я взагалі ненавиджу відверту вульгарність і матюки на сцені.

— До акторського складу вистави «Основний інстинкт» ти запросив чудову співачку Злату Огнєвіч, яка не мала до цього жодного театрального досвіду. Напевно, ти дуже ризикував, випускаючи на сцену непрофесійну актрису?

— Щодо професіоналізму Злати Огнєвіч, у мене немає жодного сумніву. Злата постійно виступає з концертами на різних майданчиках, збирає стадіони, має величезний досвід роботи на сцені й не боїться публіки. Вона розуміє, що таке театр. Я планував велику кількість репетицій з нею, але вона виявилася настільки харизматичною, настільки точним було її попадання в образ головної героїні, що ми з режисером останні дві репетиції просто скасували. Якоїсь миті ми зрозуміли, що навантажуємо її завданнями, саме як професійну актрису, а вона з усім справляється. Було відчуття, що вона у цій виставі працює з самого початку. Я вважаю, що це великий успіх для всіх нас, що Злата приєдналася до нашого колективу.

— На сцені їй за сюжетом треба пристрасно поцілуватися з Тарасом Цимбалюком. Вона одразу погодилася на це?

— Так, без проблем. Це робота. Усі це розуміють, і Злата також.

— Через які свої принципи тобі доводилося переступати під час продюсерської діяльності?

— Поки що не доводилося, і сподіваюся, що й не доведеться. Ба більше, робота продюсера дає мені зараз можливість дотримуватися якихось своїх принципів та поглядів на професію.

Коли ти працюєш актором, тобі доводиться йти на компроміси та поступатись. Скажімо чесно, наше кіно ніколи не було достатньо високого рівня, окрім кількох проєктів. Тобто актор у будь-якому випадку має зніматися там, куди його запрошують. Тобі розповідають, як і що ти маєш робити. А навіть якщо тобі щось не подобається і ти розумієш, що так не має бути, ти все одно з цим погоджуєшся.

Зараз, наприклад, у нас перекладають українською мовою російськомовні серіали, зняті раніше в нашій країні. Кілька моїх робіт переклали без моєї участі. Мені навіть ніхто не зателефонував і не запропонував самому дублювати моїх героїв. А я насправді досить добре дублюю українською мовою. Коли запитав, чому так вийшло, відповіли: «Та ми найняли студентів, бо так дешевше». А потім слухати діалоги героїв в цьому серіалі просто неможливо. А коли ти продюсер, ти робиш те, що вважаєш за правильне.

— Кумедні випадки під час гастролей траплялися?

— Звісно. Але краще б їх не було, бо кожен такий випадок — це купа спалених нервових клітин.

Наприклад, коли ми з Тарасом Цимбалюком були на гастролях з виставою «Емігранти», то склали весь реквізит у приміщенні, поряд з яким проходили збори прихильників якоїсь церкви. Подумали, що «божі люди» мають шанувати заповідь «не вкради», і не зачинили кімнату на замок. Але коли повернулися, з'ясувалося, що вони винесли все, що там було. Проте ми виставу вирішили не скасовувати. У палаці культури знайшли щось та відпрацювали. Але було досить важко користуватися незнайомими тобі предметами.

Кумедна історія сталася, коли ми грали виставу «Основний інстинкт» у Жовтневому палаці. Злата Огнєвич допомагала Ганні Саліванчук зашнурувати корсет та так сильно потягнула за шнурки, що просто порвала їх. До початку вистави 20 хвилин. Все в паніці. Десь знайшли нитки та голку, та Злата встигла за цей час зашити корсет.

Якщо чесно, то у нас на кожному третьому майданчику обов'язково щось кумедне відбувається. Більшість випадків пов'язана з монтувальниками сцени. Я дуже нечасто бачив їх тверезими, тому щоразу, коли ми вирушали на гастролі, думав: «Хоч би не були зовсім п'яні».

Читайте також: Один батюшка нам сказав: «Хлопці, якщо ви принесете по парочці москалів, Господь вас благословить», — актор Роман Мацюта

— За півтора року волонтерської діяльності ти, мабуть, навчився розбиратися у військовому спорядженні та амуніції. Який, на твою думку, найкращий бронежилет у польових умовах?

— Дивлячись для кого він призначений. У бійців, які тримають оборону в окопах, має бути максимальний клас захисту, скажімо, четвертий. Не кераміка, а однозначно сталь. Так, вони доволі важкі, але разом з тим дешевші. Тобто, враховуючи, що бійці в окопах мало рухаються, ми можемо надати їм важкі броніки. Але оскільки вони коштують дешевше за кевларові, то можемо придбати їх більше.

Якщо ми говоримо про групи, які заходять на територію ворога, то тут найкращі полегшені керамічні «четвірки» та «п'ятірки». Але вони дуже дорогі. Знову ж таки треба розуміти, що кераміка, яка візьме на себе кулю або уламок, може зламатися, і тоді пластини потрібно міняти. Це дорого. Тому придбати багато таких жилетів проблематично.

Керамічні бронежилети доречні для екіпірування розвідки та спецпідрозділів. У будь-якому випадку необхідно знаходити оптимальний баланс між завданнями, які повинні виконувати бійці, та можливостями й вагою бронежилета. Якщо в обороні ще можна, умовно, не думати про вагу захисту, то в штурмових бригадах мають бути максимально полегшені жилети.

Я просто слухаю те, що кажуть ті, хто воює. Нещодавно в інформаційному полі пішла хвиля матеріалів про те, що таке культурний фронт, інформаційний фронт, про їхню важливість та значення. Потрібно розуміти, що справжній фронт у нас один — там, де пацани в окопах сидять. А ми всі зобов’язані їм допомагати.

— Повернемось до твоєї продюсерської діяльності. У першій виставі ти граєш разом із Тарасом Цимбалюком, у другій зібрав справжній зірковий склад. Не можу не запитати про плани на майбутнє.

— Хочу зробити ще хоча б дві вистави з зірковими складами. Мені подобається те, чим я займаюсь. Хоча бути театральним продюсером у країні, де триває війна, дуже складно. Я не знаю, де й коли пролунає тривога, де буде загроза чергового «прильоту» та чи люди купуватимуть квитки. Я не впевнений, що ми не матимемо непередбачених змін у складі, що хтось із дівчат, наприклад, не поїде за кордон.

Зараз випадковостей стільки, що робота продюсера нагадує прогулянку тонким льодом. Тому мене зараз насамперед турбує не те, як ми донесемо матеріал глядачам у сенсі драматургії, а чи я зможу взагалі зібрати акторів і щось зробити. Тому, коли мене запитують про плани, відповідаю, що хотілося б вижити та якнайшвидше відсвяткувати нашу Перемогу.

Читайте також: «Під час війни діти страждають більше, ніж дорослі», — Віктор Андрієнко

7410

Читайте нас у Facebook