- 28.09 22:32 Незвичайний грушевий компот: справжня насолода в осінній день
- 28.09 22:01 Присвячена подвигам воїнів у боях за південь: український гурт презентував пісню про героїв
- 28.09 21:30 Як прокидатися рано вранці: хитрощі, які вам точно допоможуть
- 28.09 21:15 Дружина Брюса Вілліса не змогла стримати сліз, розповідаючи про хворобу знаменитого актора
- 28.09 21:00 Окупанти відводять війська: аналітик про прорив українських бійців під Бахмутом
- 28.09 20:30 «Західна частина Чорного моря здебільшого непридатна для використання росіянами», — аналітик
- 28.09 20:15 Незвично та апетитно: мариновані кавуни в банках на зиму
- 28.09 20:00 На війні був менше двох місяців: болюча історія про загибель українського захисника
- 28.09 19:53 Знаменитий футболіст виставив себе дурнем під час пробиття пенальті
- 28.09 19:46 ЄС продовжив термін дії тимчасового захисту для українських біженців: що це означає
- 28.09 19:25 «Чому українців вкотре виставляють терпілами і „фашистами“ на радість кремлю»: журналістка про скандал через ветерана СС «Галичина» в парламенті Канади
- 28.09 19:24 Житлові сертифікати «єВідновлення» вже у «Дії», але скористатися ними не можна
Країна: Україна
Мануфактура: артіль
Час випуску: 1960-
Розмір: 32×18 cm Із експозиції «Shvets Museum»
Наприкінці 1990-х років нам із дружиною та маленьким сином довелося подорожувати Новою Зеландією. У цій казковій країні на самому краю світу дивовижним для нас було все — і величезні стада овець, що пасуться на зелених рівнинах біля підніжжя гір, і гарячі цілющі джерела, над якими завжди стояла пара з характерним запахом, і дерев'яні, немов іграшкові вагончики старовинних поїздів., що перевозили туристів під час екскурсій, та прибиральники, які ретельно чистили узбіччя доріг за допомогою переносних пилососів.
Під час знайомства з господарем ферми, який розводив овець і скрупульозно демонстрував туристам вміння зістригати з них м'яку шерсть, ми тихенько покинули ферму і, познайомившись з пілотом вертольота, що стояв на галявині, вирушили в невелике небесне. Пілот, молодий і балакучий хлопець, на наше прохання описати характер місцевих аборигенів, що славляться своїм разючим спокоєм і неквапливістю (а куди, питається, поспішати, живучи в такому раю?!), розповів нам вичитану в газеті веселу історію.
Один журналіст-початківець, вирішивши взяти інтерв'ю у пастуха, який випасав стадо овець, буквально засинпав того питаннями.
- Які у вас гарні вівці! А чи можна мені запитати вас про них?
- Звичайно, — відповів пастух.
- Скільки щодня вони проходять лугами?
- Які саме, чорні чи білі?
- Білі.
- Білі вівці проходять близько чотирьох кілометрів на день.
- А чорні?
- Стільки ж.
- А скільки вони з'їдають трави на день?
- Які, чорні чи білі?
- Білі.
- Білі вівці за день з'їдають близько п'яти кілограмів трави.
- А чорні?
- Стільки ж.
- А скільки ж вони дають шерсті щороку?
- Які, чорні чи білі?
- Білі.
- Білі вівці дають 5−7 кілограмів вовни на рік, коли ми їх стрижемо.
- А чорні?
- Стільки ж.
- Що ж, зрозуміло, — сказав репортер. — Все, крім одного. Чому ви таким дивним чином ділите своїх овець на білих та чорних, відповідаючи на мої запитання?
- Розумієте, — відповів пастух, — це природно. Адже білі вівці належать мені.
- Ага! А чорні?
- Теж мені…
Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.
