В одній старій італійській притчі розповідається про те, як у невеличкому містечку молоді дівчата та жінки вирішили показати свої найкращі вміння та майстерність. Домовились, що у неділю на міську площу кожна принесе щось, на її погляд, неймовірне, але обовʼязково створене її власними руками: наприклад, вишитий рушник або полотно, або, скажімо, скатертину.

І от, нарешті, прийшов день, коли на площі зібралися майже всі дорослі мешканці міста. Учасниці конкурсу принесли безліч прекрасних речей. У членів своєрідного журі, вибраних серед найповажніших старців, аж очі порозбігалися: так багато було тут талановитих дівчат і жінок. Дружини та дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мереживо, скатертини, на яких були вив’язані чарівні квіти та птахи. Твори інших учасниць були, звичайно, набагато скромнішими.

Але диво сталося пізніше. Коли члени журі вирішили оголосити переможницею жінку, яка не принесла ні вишитого рушника, ні мережива, ні скатертин, хоча все це уміла робити пречудово. Вона привела свого п’ятирічного сина. В руках він тримав сопілку у вигляді жайворонка, яку власноруч вирізав із дерева.

Коли хлопчик почав на своїй сопілці грати, вона заспівала наче жива пташка. Всі, хто знаходився на площі, не насмілювалися навіть поворухнулися, настільки їх зачарувала ця мелодія. Аж раптом в блакитному небі, наче у відповідь сопілчиному співу, заспівав справжній, живий жайворонок.

- Той, хто здатен виховати талановиту та добру дитину, очевидно, і є найкращим майстром, — вирішили мудрі старці…

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.