ПОИСК
Інтерв'ю

«Я не хотів заходити на „Азовсталь“, розумів, що це мишоловка»: історія офіцера, який в полоні зберіг свою обручку

12:20 5 лютого 2024
Олег Ворона

Нещодавно в Києві відбулася презентація фотопроєкту «Біль», героями якого стали прикордонники та цивільна медсестра. Їм випало в перший період повномасштабного вторгнення рф пережити дуже важкі випробування. Ці люди дивом лишилися живими. Частина з них пройшла жахливий російський полон. Кореспондент «ФАКТІВ» взяв інтерв’ю у героя фотопроєкту — підполковника Олега Ворони, якому завдяки кмітливості та удачі вдалося зберегти в полоні свою золоту обручку.

«Ніколи не забуду лице першого російського солдата, якого я вбив особисто»

— Я сам з Маріуполя — народився й виріс в цьому місті, — розповів «ФАКТАМ» підполковник Олег Ворона. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, жив там з родиною т вже був на пенсії. До того служив у 23-му загоні морської охорони. В перші години великої війни я поїхав на власній машині у свою частину. Вона знаходилася на околиці Маріуполя з боку Бердянська. З тієї сторони стали заходити перші колони противника вже через декілька днів після початку повномасштабного вторгнення.

— Тобто ви з побратимами мали декілька днів, щоб підготувати позиції?

— Так, але ж країна мала перед цим декілька років, щоб, як слід, підготуватися до війни. На жаль, підготовка була явно недостатньою. Але який сенс казати про це зараз? Так, ми терміново готувалися дати відсіч ворогу. Там була добротна будівля. Проте, почавши штурми, ворог швидко розніс її артилерійським вогнем. Ми облаштовували позиції в підвалах і звідти відбивали атаки. Виходили й зустрічали противника вогнем.

РЕКЛАМА

Спочатку у нас було чим зупиняти бронетехніку, і ми підбили чимало БМП і танків. Але потім протитанкової зброї майже не лишилося. Тож бронетехніку доводилось пропускати. Врешті ми мусили відступити в місто. Влаштовували противнику засідки, нищили живу силу. Проте врешті довелося відійти на територію заводу «Азовсталь». Дорогою туди наш БТР, на жаль, підбили. Ми разом з цієї бойовою машиною впали в річку Кальміус. Вода ще була дуже холодною, але я цього не відчував, зумів вибратись у бронежилеті.

— Певно, запам’ятався перший бій?

РЕКЛАМА

— Звісно (тільки ми тоді ще мало що вміли — вчилися воювати на ходу). Запам’ятався й перший наш загиблий. Я взагалі ніколи не забуду всіх полеглих товаришів. Царство їм Небесне.

Не забуду й обличчя першого росіянина, якого я вбив особисто (психологічно це було дуже непросто). Я вийшов на нього та встиг вистрелити першим, розстріляв фактично впритул. Якби не я його, то він би мене. З часом до смертей на війні звикаєш — наче черствієш душею. Розумів, що й сам міг загинути кожної хвилини. Прощався з життям стільки разів, що зараз вже й порахувати важко. Сприйняття дійсності у нас тоді було таке: прожив день — і задоволений цим. Що буде завтра, ніхто з нас не загадував.

РЕКЛАМА

— Траплялося таке, що ви знаходились на якомусь місці, та тільки пішли звідти, як туди прилітало?

— Таких випадків було безліч. Адже противник приблизно знав, де ми, й гатив туди з усього, що мав, або підганяв танк, і той стріляв прямим наведенням. Декілька разів ми через який час поверталися на свої попередні позиції, бо ворог такого ходу не очікував, — так ми його водили за ніс.

Мені було тяжко на душі через те, що не знав, що з моїми дружиною й мамою, які знаходилися тоді в Маріуполі. Зв’язку з ними не було. Але я бачив, що росіяни безжалісно обстрілюють наш будинок, що багатоповерхівки в тому районі палають. Коли ми перебралися на «Азовсталь», там була можливість зателефонувати по мобільному. Я подзвонив дружині. Від серця відлягло, коли дізнався: мама й дружина зуміли вибратися з Маріуполя, вже знаходилися в Чернівцях. А донька давно жила в Києві.

Українські військові в Маріуполі до останньої можливості чинили спротив (Фото: Євген Малолєтка / АР)

— Як мамі та дружині вдалося виїхати з Маріуполя?

— Це було дуже важко. До Запоріжжя добиралися майже чотири доби, хоча відстань не надто велика — десь 100−120 кілометрів. На шляху була неймовірна кількість орківських блокпостів. На кожному перевіряли. Доводилося ночувати в полі.

— Вони їхали з кимось зі знайомих?

— З кумами. Вони не одразу вирішили вибиратися з міста. Вже два поверхи в будинку, де ми жили, було знищено. Люди перебралися у підвал. Разом організовували виїзд. У кумів була повна машина людей. Їхні батьки взяли моїх дружину й маму у свою автівку. Двома машинами вони поїхали.

— Врешті ваш підрозділ разом з іншими захисниками Маріуполя відступив на «Азовсталь». Яка там була обстановка?

— Чесно кажучи, я не хотів туди заходити. Бо розумів, що це фактично мишоловка — ворог нас там оточив з усіх боків. Нам лишалося або загинути, або опинитися в полоні. Але був наказ перейти на «Азовсталь» і я мусив його виконувати разом з усіма.

Ми знаходились у бункерах, а противник обстрілював і бомбив нас цілодобово. Ледь не кожні 10−15 хвилин прилітали ворожі літаки та скидали бомби, наче на полігоні, адже збивати їх у нас не було чим. Там також багато наших загинуло, відбиваючи спроби росіян прорватися на територію. Майже місяць ми тримали оборону.

Ворог скидав на територію «Азовсталі» авіабомби й гатив по заводу з артилерії (Фото: Телеграм/"Азов")

«Ті, хто робив обшук, мали металошукачі, але у випадку зі мною їм це не допомогло»

— На що покладали надії бійці, які знаходилися на «Азовсталі»?

— Попервах сподівалися, що від лінії фронту до нас прорвуться українські війська та ми зможемо вийти з ними. Але час збігав, і ці надії танули. Врешті надійшов наказ здатися в полон. «Редис» (командир бригади «Азов». — Авт.) нас тоді зібрав, повідомив про це.

— З чого починався полон? З побиття?

— Я не дуже хочу про це детально розповідати, щоб не нашкодити хлопцям, які досі в полоні. Спочатку ми три місяці знаходились в Оленівці. Сильно там над нами не знущалися, але і їжі майже не давали: могли раз на день дати щось поїсти, могли й зовсім не годувати. А потім розвезли по місцях позбавлення волі в росії. Мене відправили в Білгородську область, у Старий Оскіл. Отам знущалися сильно — і морально, й фізично. Причому щодня. Але не хотів би про це говорити.

Читайте також: «Чоловік приходить у снах і благає про допомогу»: батько 3 дітей та військовий медик 20 місяців в полоні, дружина відважилась на крок відчаю

— Скільки ви знаходились у полоні?

— Вісім місяців.

— Напередодні обміну були якісь ознаки, що вас скоро відправлять в Україну?

— Ніяких ознак. В один з днів нас кудись повезли. Я думав, що в якусь іншу тюрму. До останнього ми не знали, куди їдемо.

— Рідні зустрічали вас в тому місці, де відбувався обмін?

— Ні, бо вони також не знали. Дружині зателефонували та повідомили радісну новину, коли обмін вже був проведений. Побачилися ми з нею вже у Києві.

Дружина Олега Ворони Ольга змогла разом зі свекрухою виїхати з оточеного Маріуполя

— Скільки ви важили після повернення?

— Сорок вісім кілограмів — схуднув на 30 кілограмів. На сьогодні відновив свою нормальну вагу.

Читайте також: «Мій друг схуд у російському полоні на 55 кг»: Леся Цуренко захопила легендарного Беккера потужним постом у мережі

— Під вашим фотопортретом у проєкті «Біль» написано, що вам вдалося зберегти в полоні обручку. Ви, певно, ховали її від наглядачів?

— Ясна річ, ховав — і в колонії в Оленівці, і згодом в російській в’язниці. Адже в полоні у нас забирали все більш-менш цінне.

— Де саме ховали?

— Спочатку в куртці. В Оленівці, коли починався черговий обшук, а ми були на вулиці, я заривав обручку під деревом. Якщо не встигав, вішав на гілку. Було таке, що й під підлогу клав. Ті, хто робили обшук, мали металошукачі, але у випадку зі мною їм це не допомогло.

— Тобто обручка була з вами, а під час обшуку ви її ховали?

— Саме так. Наглядачі не попереджають про обшуки — роблять їх раптово. Щоразу, коли це траплялося, я встигав швиденько заховати. В Оленівці обшукували приблизно кожні два дні.

Коли нас перевезли звідти в росію, військову форму у нас забрали. Але я встиг сунути обручку під підкладку військової куртки. Нам видали тоді тюремні роби й фуфайки, а наші речі зберігалися на складі. Це просто диво, що перед обміном полоненими мені повернули саме мою куртку. Адже декому з наших, яких тоді також обміняли, їхню військову форму не віддали — видали казна-що. Вже в Україні, у шпиталі, я розрізав підкладку й витягну обручку.

Фото Олега Ворони зроблено так, щоб була видна обручка (Фото з фотопроєкту «Біль». Автор Оксана Шевченко)

— У в’язниці ви мали нитку з голкою, щоб зашити її під підкладкою?

— Ні, я просто надірвав невеличку дірочку й просунув через неї обручку під підкладку. На щастя, тюремники не знайшли її. В грошовому вимірі ціна обручки не надто висока. Але ж це дуже дорога для мене особисто річ. Ми з дружиною разом вже 30 років, і весь цей час у мене на руці була обручка.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію пораненого українського воїна Олексія Гордєєва, якого окупанти утримували 42 дні без їжі в підвалі під Бахмутом.

На фото у заголовку: Олег Ворона: «Прощався з життям стільки разів, що зараз вже й порахувати важко» (Фото ТРК «Київ»)

2663

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів