«Не знав куди бігти, бо ракети літали над головою»: актор Антон Височанський про пережите під час великої війни
Актор столичного Театру на Лівому березі Антон Височанський став одним з головних героїв нового детективного серіалу «Пес Альф» (ICTV2). Його зйомки зараз тривають у Києві. Відбувалися вони й у день чергової ракетної атаки росії на Україну, коли одна з ракет вдарила по дитячій лікарні. Неподалік від неї, у квартирі, знімалася одна зі сцен серіалу.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Антон Височанський згадав найжахливіший день, початок великої війни та свою роботу у ковбасно-рибному цеху.
«З кожним вибухом думав, що наступна ракета прилетить у мене»
— Знаю, що у день масштабної атаки на Київ 8 липня зйомки проходили неподалік «Охматдиту».
— Так. Вся знімальна група тоді перебувала в укритті, підземному переході, разом з іншими людьми. Це було справді неподалік дитячої лікарні. Дехто з нашої знімальної групи бачив навіть, як ракети летіли. Пам'ятаю, в ту мить дуже ясно згадався перший день повномасштабного вторгнення — я тоді перебував у Харкові. Було майже так само голосно. Потім довго довелося збиратися з силами, щоб працювати далі.
— Що вам допомагає у такі моменти?
— Робота. Починаєш про неї думати, обговорювати деталі. Одне за інше чіпляється й налаштовуєш себе на нормальний лад. Коли тривога вщухла, ми знову продовжили знімати. Насправді ця роль для мене дуже важлива. Вона моя перша велика спроба у кіно. Відверто, я навіть деякий час взагалі не вірив, що це насправді (сміється). У мене так було і з театром — ейфорія, хвилювання. Я досі хвилююсь, бо відчуваю велику відповідальність.
— До того ж вам доводиться працювати з одним із найскладніших партнерів — із собакою.
— Ми з Альфом потоваришували ще до зйомок — його приводив до нас, акторів, кінолог. Я взагалі дуже люблю собак і мрію собі завести, щойно зможу дозволити. Але Альф — це собака героїні нашої Тані Малкової — Альф відчуває її прихильність, навіть ревнує. Поводиться, як справжній чоловік.
— Ви згадували, що зустріли початок вторгнення у Харкові. Яким було ваше 24 лютого?
— Я навчався на третьому курсі театрального інституту у Харкові та жив у гуртожитку. Пам'ятаю, того ранку прокинувся невдоволений: було дуже гучно і я подумав, що хтось запускає салюти. Потім переглянув стрічку новин. І, мабуть, минуло 20 хвилин, як я почав вирішувати, що робити далі. Перші дні вторгнення частина нашої групи разом із керівницею провела у гардеробі театру Шевченка — це було нашим укриттям. Зрідка виходили надвір, щоб купити воду та їжу. Навкруги було дуже гучно. Тоді у наш оперний театр влучила ракета. Іноді було страшно, і з кожним вибухом я думав, що наступна ракета прилетить у мене. Коли виходив надвір, то не знав, куди бігти, бо ракети просто літали над головою. Нині, на жаль, ситуація у Харкові не сильно змінилася.
Читайте також: «Боявся, що колону наших автомобілів просто розстріляють з винищувача»: ведучий та продюсер Максим Сухенко про виклики великої війни
«Робили закуски з м'яса, риби — сушили, в'ялили, коптили»
— Думали, що велика війна можлива?
— На 26 лютого 2022 року у нас у театрі «Березіль» була намічена прем'єра. Йшли останні прогони, і ми не вірили, що війна може бути. Були новини, що готуються провокації, ми збиралися у театрі, говорили про це. Але мало хто вірив, що це можливо. 24 лютого наш театр перестав працювати, але деякі актори залишилися у Харкові та грають вистави у різних місцях. Пишаюся їхньою витримкою.
.jpeg "\"Я не вірив, що війна може бути\", - каже Антон Височанський")
— Де були тоді ваші батьки?
— Вони живуть у Полтаві й весь час дуже хвилювалися та говорили мені, щоб я до них їхав. Але зробити це було дуже важко. Залізничний вокзал тоді вже не працював. Ми з другом просто дивом знайшли людину, яка погодилася підвезти нас до першого населеного пункту, звідки ходили евакуаційні автобуси. Так я доїхав до Полтави і до вересня 2022 року жив там з батьками.
— Що запам'яталося з того часу?
— На той час у Полтаві вже була ТрО, куди записався й мій батько. Зброя була вся роздана, я став у резерв і іноді патрулював вулиці. Творча робота тоді зупинилася, я почав думати, як заробляти, та влаштувався до тамтешнього ковбасно-рибного цеху. Насправді за своє життя я встиг у багатьох місцях попрацювати, тож роботи не боюся. Це було приватне підприємство. Ми робили закуски з м'яса, риби — сушили, в'ялили, коптили. Ніхто тоді не розумів, що буде далі. Але просто сидіти був не варіант.
Наприкінці літа 2022 року потроху почала оживати творча середа. Мене запрошували на службу до полтавського театру, але на той час я вже мріяв про Київ. У вересні 2022 року переїхав до столиці і саме в цей час Театр на Лівому березі оголосив про кастинг акторів. Коли мені зателефонували та сказали, що я його пройшов, навіть не повірив.
— У ці важкі роки великої війни бувають і світлі моменти.
— Так, життя продовжується. Ми живемо у такий час сюрреалізму, ніби. Відчуваєш позитивні емоції на фоні жахливих трагедій. Доводиться, щоби якось триматися, шукати оптимізм. Людський організм має здатність адаптуватися до деяких речей. Деякі, на жаль, доводиться сприймати як даність. Зізнаюся, іноді бувають моменти апатії, коли здається, що втратив сенс життя. Особливо такі настрої охоплюють восени.
— Є щось, що пішло назавжди з цією війною?
— Деякі риси характеру загартувалися, стало більше впевненості. Не так сильно картаю себе за непрофесіоналізм — так часто буває у творчих людей. Мабуть, відбулося професійне з дорослішання.
— Думали, що можете потрапити на фронт?
— Як кожен чоловік у нашій країні. Такі думки завжди є. Думати про це не страшно, страшно уявляти собі інші речі. Страшно — це смерть.
— Кажуть, треба уявляти день Перемоги…
— Звісно, це буде день радості, але й розуміння величезних втрат. Я прихильник того, щоб робити все для Перемоги — допомагати, донатити. Але, звісно, Перемога — найбільша мрія мого життя.
Раніше в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» телеведучий Вадим Карпяк розповів про дружину та дітей, які живуть у Великій Британії, свій будинок у Бучі та подорожі в гори.
1150Читайте нас у Facebook
