«Син не розмовляє і майже не чує, але головне, що живий»: медики ведуть боротьбу за життя поранених внаслідок подвійного ракетного удару в Полтаві

Немає корпусу. Інституту більше немає. 3 вересня російські терористи двома «Іскандерами» вдарили по військово-навчальному центру зв’язку (колишньому Інституту зв’язку). Загинули 55 чоловік і більше трьохсот зазнали поранень.

— У Саші це вже третій день народження, — очікуючи на лікаря під дверима реанімації нейрохірургічного відділення, погоджується на коротку розмову зі мною полтавка Тамара Наливайко. Але одразу просить її не фотографувати. — Він у дитинстві впав у окріп — 46 відсотків опіків тіла отримав. Через це його і в армію не взяли. Визнали обмежено придатним до служби. А цього літа отримав повістку від ТЦК. Не намагався викручуватись. «Мій час прийшов», — сказав. Якраз сьогодні, шостого вересня, у нього мали б закінчитись двомісячні курси навчання в центрі підготовки. Син не знав, на який напрямок фронту його відправлять, але напередодні ввечері подзвонив мені в гарному настрої. Сказав жартома: «Може, придивлюсь собі якусь дачу на Курщині…».

Тамара Михайлівна говорить, що в неї досі у вухах стоїть свист ракет, які покалічили її сина та багатьох інших курсантів, а десятки вбили.

— Ми живемо у Яківцях (околиця Полтави — Авт.), і ці ракети прямо над нашим будинком пролетіли, — розповідає жінка. — Я тільки вхідні двері відчинила, щоб вийти на подвір’я, як завила сирена. Це було одразу після дев’ятої години. А за пару хвилин щось як засвистить над головою… Я бачила ці ракети. Долі секунди… А потім два вибухи підряд.

Донька Тамари Михайлівни у той ранковий час 3-го вересня вже була на роботі. Її підприємство знаходиться, може, в трьохстах метрах від військово-навчального центру. Вона першою й повідомила матері: «Попало в Інститут зв’язку — там чорний дим стовпом піднімається».

— Ми з чоловіком швидко вскочили в машину, забрали по дорозі доньку й поїхали до інституту. Але знайти його там було нереально… Невдовзі зателефонувала невістка й сказала, що отримала від Саші есемеску: «Я поранений, відібрало мову. Мене везуть у госпіталь». Ми, звісно, кинулись туди. А його вже й там немає. У шпиталі пораненим обробляли рани й направляли в інші лікарні, де є профільні відділення. У лікарів не було прізвищ потерпілих, бо багато з них знаходились без свідомості й не могли повідомити про себе ніяких даних. До того ж, курсанти носили цивільний одяг (військовий їм не дозволяли надівати), тому не мали нагрудних знаків з прізвищами. Не кажу вже про металеві жетони, які полегшили б ідентифікацію.

Сортувальникам поранених ми описували зовнішність Саші, але вони не могли пригадати його. Тоді я кажу: «У нього мову відняло, він не може говорити». На щастя, якийсь лікар пригадав: «Такого чоловіка ми відправили в обласну лікарню».

38-річний Олександр Наливайко отримав серйозну травму голови. У відділенні нейрохірургії йому вже зробили три операції, видалили уламок будівельного матеріалу, що застряв у черепі. Тепер його заберуть у відділення щелепно-лицевої хірургії, де проведуть ще одну операцію, на перебитій щелепі.

— Слава Богу, живий, — стримує сльози жінка. — Я дуже вдячна лікарям, які роблять усе від них залежне: завідуючому відділення реанімації Валентину Петровичу Білому, завідуючому відділення нейрохірургії Михайлу Дмитровичу Тончеву. Які вони молодці! Це ж не тільки мій син тут такий. Їх тут багато, і стан у всіх вкрай важкий. За лікування ніхто й копійки з нас не попросив.

— А як ви спілкуєтесь із сином?

— Принесла йому зошит і ручку, то він пише. Головне, що все розуміє, що не втратив пам’яті. Щоправда, після контузії чує погано. Письмово просить: «Говори голосніше». А я тоді беру ручку й пишу йому: «Ти ж не один у палаті, не будемо заважати іншим».

Сьогодні питав: «А корпус цілий?» Написала у відповідь: «Немає корпусу. Інституту немає більше».

Я ні про що не розпитую сина. Коли до нього поступово повернеться мова, у чому я не сумніваюсь, сам розкаже, як йому вдалося вижити. А жити сину є для кого. В нього підростають дві донечки: Аня у п’ятий клас ходить, а менша, Катруся, ще у дитсадок.

Медсестри плакали, бо не бачили раніше стільки тяжких пацієнтів одночасно

Наразі в Полтавській обласній клінічній лікарні знаходиться понад пів сотні потерпілих, які зазнали травм внаслідок подвійного ракетного удару, завданого російською федерацією 3 вересня по військовому навчальному центру зв’язку. За словами головного лікаря медзакладу Григорія Оксака, це переважно молоді чоловіки й 3−4 відсотка жінок. 80 відсотків із них — тяжкі та надтяжкі. Десять осіб на сьогодні перебувають у реанімаційному відділенні. Питання про переведення їх до інших медичних закладів не стоїть.

Загалом до лікарні, де зосереджені вузькопрофільні фахівці і яка має сучасну матеріальну базу, спрямовували найважчих пацієнтів: з ізольованими нейротравмами (тобто, ураженнями лише голови чи спинного мозку- Авт.) та політравмами (пошкодженнями головного та спинного мозку, грудної клітини, черевної порожнини, травматичними ампутаціями кінцівок- Авт.). Більшість була без свідомості. На жаль, частина постраждалих померла по дорозі до лікарні. Серця чотирьох зупинилися в лікарні. Двоє з них не перенесли операцій.

— Для порятунку потерпілих ми задіяли всі дев’ять операційних залів одночасно, — зазначив Григорій Оксак. — До них направили додаткові команди лікарів, молодший і середній медичний персонал. До полтавських нейрохірургів, до речі, долучилися їхні колеги з Черкас, Вінниці, Тернополя, Миколаєва, Стрия Львівської області — вони якраз проходили курси на базі лікарні й асистували хірургам. Допомагали рятувати людей також інтерни Полтавського державного медуніверситету. Загальна чисельність операційних бригад сягала сотні осіб.

Медичні операційні сестри, яким доводилося всяке бачити, просто плакали. Така кількість тяжких поранень навіть для них виявилась величезним шоком.

Стан тих, хто лікується у травматології, судинній хірургії, нейрохірургії, більш-менш стабільний і прогнози, на думку головного лікаря, в них сприятливі.

— Я роблю обходи по палатах, і під вечір третього вересня уже після операції спілкувався з молодим хлопцем, який отримав черепно-мозкову травму і поступив до нас без свідомості, — розповідає Григорій Оксак. — Він пам’ятає, як усе сталося. Каже, після сигналу тривоги всі, як завжди, почали спускатися по евакуаційних виходах в укриття. Зазвичай на це у них іде сім хвилин. Але того разу перша ракета перша прилетіла через дві. Почувся шум і свист. Каже, розумів, що треба упасти, заховатися, аби зменшити травмування, але не встиг, не зреагував.

Біля хлопця в реанімації була дівчина. Я її запам’ятав, бо вона дуже активно його розшукувала. «Бережи її», — дав дружню пораду хлопцеві. У нього все буде добре. У них все буде добре!

Я уточнила у Григорія Андрійовича, чи якісні турнікети були на постраждалих, оскільки, за словами медика добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ігоря Ткачова, який одним з перших опинився на місці події, у медиків «швидких» та волонтерів було китайське лайно, а не турнікети.

— Думаю, вони були різні, в тому числі, напевне, й китайські. Але головне, що вони працювали. Якщо турнікет не працює, значить, продовжується кровотеча. А кровотеч у поранених не було. Як судинний хірург, авторитетно заявляю, що всі кровоспинні засоби виконали свою функцію. Я був при сортуванні й на власні очі бачив, що турнікети були накладені правильно, — відповів він.

P. S. На жаль, цифра загиблих щодня збільшується. На 5 вересня вона сягнула 55. Найбільше смертей серед вивезених з пекла — 14 — зафіксовано у першу добу після трагедії. А кількість потерпілих зросла до 328 осіб. Число зниклих безвісти офіційно не названо. Наразі триває ідентифікація решток людських тіл, знайдених під завалами. Учора ввечері рятувальники ДСНС припинили пошуки.

Раніше «ФАКТИ» писали про те, що рідні потерпілих від ракетного удару в Полтаві розшукують своїх по лікарнях і моргах: «Виклик іде, ніхто не відповідає».

Фото автора та видання «Полтавська хвиля»

2003

Читайте нас у Facebook