Анатолій Поливода: «На орендовані квартири пенсії не вистачає. Тож я — бомж»
З досьє «ФАКТІВ»
Анатолій Поливода народився 29 травня 1947 року в Єнакієвому Донецької області. Олімпійський чемпіон 1972 (Мюнхен), бронзовий призер Олімпіади-1968 (Мехіко). Чемпіон світу 1967 р. Триразовий чемпіон Європи (1967, 1969, 1971 рр.). Чемпіон СРСР 1967 року.
Легендарного радянського баскетболіста Анатолія Поливоду, ім'я якого гриміло у 60—70-ті роки, прозвали Танком, що літає. Двометровий український спортсмен, який по праву носив титул кращого центрового світу, прожив у спорті коротке, але яскраве життя, завершивши кар'єру у 25 років.
Напередодні круглої дати — рівно 45 років тому Полівода у складі радянської збірної завоював на Іграх 1968 року свою першу олімпійську нагороду — «ФАКТИ» поговорили з Анатолієм Івановичем про його славне спортивне минуле.
«Коли я ще грав, стільки серцевих нападів переніс… Пульс доходив до 300 ударів»
Життя неодноразово відчувало Поливоду на міцність. Усіх своїх яскравих перемог у баскетболі він здобув всупереч уродженому захворюванню серця: вже багато років Поливода бореться із синдромом Вольфа-Паркінсона-Уайта. Ця важка недуга, при якій категорично заборонено займатися будь-яким видом спорту, викликає раптові напади тахікардії, при яких пульс досягає 270−300 ударів за хвилину.
Два розлучення, операції, інвалідність, відсутність власного житла — все це не зламало спортсмена. Життєві негаразди він переносить стоїчно і ставиться до них з гумором. 
66-річний Анатолій Іванович був дуже зворушений увагою «ФАКТІВ» і запросив нас до себе у гості.
*Незважаючи на всі життєві негаразди, Анатолій Іванович не втрачає оптимізму (фото Сергія Тушинського, «ФАКТИ»)
— Дякую, що згадали колишні заслуги, — сказав по телефону Анатолій Поливода. — Так, саме 25 жовтня 1968 року у Мехіко ми виграли матч за третє місце, розгромивши з рахунком 70:53 збірну Бразилії. Могли б стати і чемпіонами, але у півфіналі поступилися з перевагою в одне очко (62:63) югославам.
Тож приїжджайте, поговоримо. Я зараз мешкаю у селищі Чубинське під Києвом. Друзі дали притулок, а то на орендовані квартири моєї пенсії не вистачає, а заощадження давно вже закінчилися. Я ж бомж…
На жаль, Анатолій Іванович не перебільшував: у його паспорті вже більше десяти років немає штампу про прописку. Після розлучення з першою дружиною він продав свою квартиру, щоб купити менше житло і заощадити на ремонт. Але вибухнула криза, ціни різко підскочили. Щоб вижити, Поливода вклав усі свої заощадження у бізнес знайомих. А вони виявились аферистами. Ось так знаменитий у минулому спортсмен залишився без колу, без двору.
Наша бесіда з Анатолієм Поліводою розпочалася з сумної ноти. Він щойно повернувся з Москви — проводив в останню путь свого товариша зі збірної СРСР Сергія Бєлова.
— Серьозі було лише 69. Серце не витримало — ішемічна хвороба, — каже Анатолій Іванович. — Тривале перебування у спорті позначається на серцево-судинній системі. Адже серце має свої запаси та ресурси. Я ось у 25 років пішов зі спорту. А скільки нападів у мене було, коли я грав, пульс сягав 280—300 ударів.
Сергія Бєлова поховали на Ваганьківському цвинтарі неподалік могили Олександра Гомельського. От як доля розпорядилася. Адже Бєлов з Гомельським були у дуже натягнутих стосунках. А тепер ось лежать поряд…
Взяв із собою до Києва книгу Бєлова «Рух вгору». Їхав у поїзді додому і читав спогади Сергія про ті три секунди, що вирішили долю «золота» Олімпіади 1972 року в Мюнхені. Справа в тому, що всі по-різному трактують завершення фінального матчу збірної СРСР та США.
Фінальний поєдинок проходив у напруженій боротьбі. До кінця матчу залишалося лише три секунди: «Найдовші три секунди в історії баскетболу», — писали потім журналісти. Американці, які до цього жодного разу не програвали на Олімпіадах, вели в рахунку 50:49. Вони не вірили, що за три секунди можна вразити обручку, але нам це вдалося. Поки м'яч летів у кільце американців, пролунала сирена, але влучення зарахували.
Після гри збірна США опротестувала результат матчу. Ми просиділи у залі три години, але остаточного рішення так і не дочекалися. Лише наступного дня довідалися, що наша збірна — олімпійський чемпіон. Як я тепер розумію, правильнішим рішенням було б перегравання фінального матчу. Але ж за регламентом змагань між іграми має відбутися не менше доби, а Олімпіада вже закривалася. Ніхто не наважився провести баскетбольний фінал після офіційного закриття Ігор. Американці так і не отримали свої срібні медалі. Адже це означало б визнати себе переможеними. На церемонію нагородження вони тоді не прийшли.
«Не замислюючись віддав би свою золоту медаль, аби повернути здоров'я»
— Коли ви вперше відчули проблеми зі здоров'ям?
— Вроджене захворювання серця, яким я страждаю, може, й не давало б знати, якби не колосальні фізичні навантаження. Та й травми нескінченні здоров'я не додавали. За два тижні до вильоту на чемпіонат світу 1967 року в Уругваї на одному з тренувань отримав сильний удар у сонячне сплетіння. 
Знепритомнів і впав на підлогу.
*У 1967 році 20-річного українського баскетболіста Анатолія Поливоду назвали найкращим центровим світу (фото з архіву «ФАКТІВ»)
Згодом сильно травмувався напередодні Олімпіади в Мехіко. Під час товариського матчу із ЦСКА один гравець штовхнув мене в спину. В результаті — затискання міжхребцевих дисків. У літаку та-а-к прихопило! Можете собі уявити, 180 людей летить, а я в проході лежу, напханий знеболюючими.
Головний лікар олімпійської збірної Радянського Союзу Зоя Миронова ставила мене на ноги. Перед кожним матчем робила блокаду довгою голкою. Нерв зачепила. У мене з того часу гомілковостоп «не тримає».
Олімпіада проходила в умовах високогір'я, що грали на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря. У півфіналі поступилися югославам із різницею в одне очко. Нам треба було грати в захисті, купно, не дати забити з-під каблучки, а ми розбрелися по майданчику. Гомельський ще репетував на нас: «Ви ж російські мужики! Вперед! А у нас ноги ватяні, дихати нема чим.
Перед грою за «бронзу» — зі збірною Бразилії — «розібрані» були капітально. Адже їхали за золотом, а можемо опинитися на четвертому місці. Щоб морально налаштувати хлопців, Гомельський вивіз нас на природу. Запевнив, що всю відповідальність за результат, хоч би яким він був, бере на себе. І що ви вважаєте? Тільки приїхали додому — той мерзотник, той негідник… Невміння тренера відповідати за свої слова до результату на майданчику не призведе.
— Призові за «бронзу» Ігор 1968 вам виплатили?
— Ні, преміальні стали платити з 1972 року. Все, що ми мали в ті роки, є добовими. Це 20−50 доларів. Всім іншим спортсмени забезпечували себе за рахунок комерції. Привозили за кордон фотоапарати «Зоркий», «Зеніт». Ще дуже цінувалася чорна зерниста ікра. Пригадую, був такий момент: у номер до Володи Андрєєва (гравець збірної СРСР) прийшов мексиканець за банкою ікри. Завернув делікатес у радянську газету та пішов собі. Це не минуло повз пильних очей кадебістів. Наступного дня на партійних зборах Володю пісочили і так, і так.
А ось уже за олімпійське золото Мюнхена нам виплатили аж по 300 доларів. Валерій Борзов заробив за свої нагороди 800 доларів.
— Але ж радянські спортсмени були на повному забезпеченні, тож на побутові умови харчування гріх було скаржитися.
- Яке там харчування! По три карбованці на день давали на їжу. Олімпійські чемпіони здобували стипендію 300 рублів. Чемпіон світу та Європи — 250. Проста збірка отримувала 200 рублів. Та про що ви кажете!
— Чому так рано завершили кар'єру?
— Приступи доконали: ставали дедалі довшими, відбувалися дедалі частіше. Після Ігор у Мюнхені мені б відпочити, а я поїхав на матч чемпіонату до Донецька. Вийшов на гру — бах, напад цілу годину. Ледве відкачали. Ні про який баскетбол мови не могло бути.
— Чи намагалися серйозно лікуватися?
— 1985 року поїхав до Каунасу, де жив кардіохірург, який першим у Радянському Союзі взявся лікувати хворих із таким, як у мене, захворюванням. Мені сказали, що якщо не зробити операцію, наступний напад виявиться останнім. Як зараз пам'ятаю, 13 грудня мені зробили першу операцію, яка тривала дев'ять годин. Одна бригада розрізала-розсувала грудну клітку, друга заморожувала азотом серцевий м'яз.
Мене товариші лаяли, що я якось сказав в інтерв'ю, що, мовляв, не замислюючись, віддав би свою золоту олімпійську медаль, аби повернути здоров'я. Та всі спортивні нагороди здоров'я втраченого не варті!
«Беру ящик галетного печива і сідаю спортивні передачі дивитися»
— Чи часто дитинство згадуєте?
— Народився я в Єнакієвому післявоєнний час. Виріс у бандитському районі. Батьки добу безперервно працювали. Батько був водієм на заводі, а мама працювала у листопрокатному цеху у три зміни. Телевізор мав одну сім'ю на три-чотири будинки. Всі розваги для нас, місцевих пацанів, футбол та бійки в полі район на район. У нашому районі я був найвищим. Але призвідниками бійок були старші хлопці, хоч і нижчі на зріст. А мене пускали, як гладіатора, у розпал бою.
Щоб хоч якось утихомирити мою невгамовну енергію, батько відвів мене до Будинку піонерів у музичний гурток. Але оскільки я і там був найвищим серед дітей, то мені дістався контрабас. Навіть у донецькому театрі опери та балету музикував.
Якось на новорічній ялинці поставили мене на вході стежити за порядком. Я не пропустив жодної компанії. Так вони потім на зупинці 15 чоловік на мене як налетіли! «Ні, годі, треба музику кидати та йти займатися справою», — вирішив тоді й пішов у секцію боксу. І все — з'ясовувати стосунки зі мною ніхто більше вже не намагався.
— Працювати з яких років почали?
— Коли вже почав серйозно займатися баскетболом, у 16 років. Я грав за донецький «Авангард» і працював вантажником у їдальні політехнічного інституту. Поки йшов із мішками з борошном через кухню, шницеля-котлети «підбирав». Відкривав коробки з цукерками, дірочку у мішках із цукром робив. Отак і харчувався, бо ввечері треба було йти на тренування. Потім слюсарем за 70 рублів працював. Ноги відморозив, бо у дірявих черевиках ходив. З моїм 46-м розміром ноги проблематично взуття знайти, та й нема на що тоді було її купити.
1964 року до Донецька приїхав київський «Будівельник». Ми грали з ними за друге місце у союзному чемпіонаті. Я накидав киянам багато очок, і вони тоді вирішили забрати мене до команди. Запропонували зарплатню 120 рублів. Але для мене головним було бажання рухатися вперед. Тож не роздумуючи перебрався до Києва. Так і пішло-поїхало.
— А що з особистим життям? Ви такий статний чоловік, видний.
— Подружжя — це свята справа. Не нападатиму на них. Із першою дружиною прожив майже 20 років. Коли отримав інвалідність, сімейне життя не склалося. Грошей немає, з лікарень не вилазю. Загалом розійшлися. З другої познайомився, коли їй було 20, а мені 46. У мене пенсія близько 60 рублів, а тут ще донька 1991-го народилася. Розійшлися…
Останні кілька років жив у Миргороді. Познайомився там із гарною жінкою. Але тепер ось, як бачите, я знову неодружений. А мені й так гаразд. Друзі не забувають, житло надали. Кашку собі зварю. Візьму ящик галетного печива (це щоб не одужувати) і сідаю дивитися спортивні передачі…
5196Читайте нас у Facebook
