Иван гаврилюк: «усе в життi винагороджується: як добро, так i зло. За п'ять хвиль до смертi твоєї тобi воздасться»
Я завжди був непокiрним
Народився я в галицькому селi Йосипiвцi, неподалiк мiстечка Олеська, де сточть уславлений замок, 25 вересня 1948 року. Родина Гаврилюкiв (по лiнiч Батька) жила там споконвiкiв. З бiльш-менш свiдомих рокiв, як i бiльшiсть мочх однолiткiв, мрiяв стати льотчиком. Про акторство з пелюшок, як це полюбляють розповiдати деякi моч колеги, не думав. Мiй Батько, Ярослав Михайлович, — людина обдарована: гарно малював, розписував церкви,- тож, можливо, любов до мистецтва передалася менi на генетичному рiвнi.
Мама моя, Лiда (з дому вона Бiдюк), все життя була при Батьковi. Вона нiде не працювала, по сутi, присвятила свощ життя Татовi. Завдяки чч пiклуванню i дбайливому ставленнi вiн прожив 88 рокiв.
Цiкавим чоловiком був i мiй дiд Тимко, Мамин батько (Татовi батьки повмирали досить рано). Воював вiн на боцi Симона Петлюри i вже за радянських часiв писав у Верховну Раду листи. Аби йому дали пенсiю за те, що потерпiв вiд червоних… Нiколи не забуду iсторiч, пов'язаноч з мочм дiдом, вона закарбувалася в мочй головi ще з п'ятирiчного вiку.
1953 року на хуторi, де ми жили, свiтла ще не було, а вже провели радiо. Дiд Тимко, вражений дивом совiтськоч технiки, не вiдходив вiд радiоточки три днi. Слухав останнi новини, украчнськi пiснi, рiзнi передачi. Якось ми з Мамою прийшли на подвiр'я (ходили у сусiднщ село) i жахнулися вiд побаченого. Бiля хлiва у нас завжди була купа гною, як звично щ в селi, де люди тримають худобу. Так ось, на гнощвi валялося радiо сталiнськоч доби (чимось воно навiть нагадувало сучасну сателiтарну антену), вирване разом з розеткою i дротами. «Дiду, що ви наробили?!» — галасували ми з Мамою. «Слухай, Лiдо, ти думащш, як я чх чую, то вони, курва, мене не чують?» — якось розгублено розвiв руками дiд Тимко.
Такi були часи, що люди, наляканi енкаведистами i тими страшними подiями, боялися всього навколишнього.
Бiографiя мого Тата дащ багатий матерiал для зйомок кiно чи написання книги. Вiн служив у польськiй армiч, забрали у 1937-му, через два роки потрапив у нiмецький полон. Вiд нiмцiв визволили американцi, у яких дослужився до чину сержанта. Вiд американцiв знову потрапив до нiмцiв у полон. Був у Дахау, звiдки його визволили радянськi вiйська. Тато розмовляв нiмецькою, англiйською, польською. А росiйською не вмiв говорити. Дивна рiч.
Двiчi полонений, Батько повернувся в рiдну Йосипiвку, що в Буському районi Львiвськоч областi, в 1946 роцi. А вже в 1954-му наша сiм'я вимушено перечхала до Львова. У Львовi я навчався у трьох школах: у 51-iй — з першого до п'ятого, в 44-iй — з п'ятого до восьмого, i в 11-iй — з дев'ятого до одинадцятого класу.
Я завжди був непокiрним. З раннього дитинства надзвичайно болiсно переносив несправедливiсть. Характерна iсторiя трапилася зi мною, коли вчився у п'ятому класi. Одного дня останнiм уроком нам поставили росiйську лiтературу. Цей урок вела директор школи — Ганна Павлiвна. Я був добрим учнем i сидiв на першiй партi. Перевтомленi дiти куняли, не могли зосередитися, вчителька нервувала. Тодi я сказав собi пiд нiс: «Просто зайвий урок». Ганна Павлiвна як те вчула, пiдскочила до мене, хапнула за вухо й ударила головою об дверi. Пiсля того директорка ще й влiпила менi «двiйку» i записала у щоденник, аби батьки прийшли до школи. У менi спалахнув шалений протест на таку несправедливiсть. Тож тiльки задзвонив дзвiнок на перерву, я вилiз на пiдвiконня (а це був високий третiй поверх) i стрибнув. На мощ щастя, пiд вiкном рiс розлогий кущ дикоч ружi…
Тодi ж днював i ночував у театрi iменi Марiч Заньковецькоч, де збиралася львiвська елiта. Вони тусувалися в театральному кафе, яке мало назву «Комарик». Ось у ньому на горнятко кави сходився цвiт нацiч. Але найбiльше мене вразив театр i його актори. Театром захворiв з першого разу, коли вiдчув свощрiдний театральний запах. А в мистецькому храмi занькiвчан вiн неповторний, як моя бурхлива юнiсть, i досi. Та дивовижна театральна атмосфера й тi унiкальнi люди, вiдданi мистецтву, викарбували мою долю — актора.
Федiр Стригун i його дружина Тачсiя Литвиненко наполягли вступати в Кичвський театральний iнститут iменi Карпенка-Карого, на кiнофакультет.
Протягом тривалого часу готував мене до вступу вiдомий актор театру iменi Заньковецькоч Святослав Максимчук. Тепер молодь навiть не повiрить, але жодноч копiйки за репетиторство (тодi й слова такого не було) Святослав з мене не взяв.
Я дуже ретельно готувався до кожного iспиту. Конкурс був шалений — 21 абiтурiщнт на мiсце! Але пройшов. Найпарадоксальнiше — коли прийшов у свою рiдну 11 школу, щоб похвалитися i повiдомити про вступ на кiнофакультет Кичвського театрального iнституту, одна з вчительок вiдкликала мене i запитала: «Скажи, Iване, чесно: скiльки батько дав грошей за твiй вступ?» Я був вражений i розгублений вiд такого цинiчного запитання.
Менi пощастило навчатися у другому наборi на кiноакторському факультетi. Лишень вiдбувся випуск першого: Iван Миколайчук, Борислав Брондуков, Валерiй Бесараб, Вiталiй Дорошенко, Олексiй Кондратенко, Рачса Недашкiвська… У групi разом зi мною навчалися 14 чоловiк. Як не парадоксально, але майже нiхто з них так i не став актором кiно, хоча це були обдарованi люди. Бо акторська професiя — суцiльна лотерея. Вчився я на об'щднаному курсi кiноакторiв i кiнорежисерiв. А керував нами Артур Йосипович Войтецький. Вiн був чудовою людиною. Хоч зняв лише кiлька фiльмiв, але всi вони знаковi.
Менi дуже поталанило, бо кiнофакультет знаходився в Кищво-Печерськiй лаврi. Навчальний корпус розташовувався у Верхнiх Печерах, а гуртожиток — у Нижнiх. Ми днювали й ночували у святих вимолених мiсцях упродовж усiх рокiв навчання.
Iван Миколайчук
До Кищва причхав вiсiмнадцятирiчним юнаком. Iван Миколайчук був першим актором кiно, якого я бачив зблизька. Вiдтодi й назавжди закарбувався менi його лик з великими i сумними очима. Ми були зовсiм чужими людьми, але Iван мене прийняв як рiдного. З першоч зустрiчi здавалося, що знайомi усе життя. Так я i поселився у нього надовго. Тепер думаю, який це феномен! Чужа людина, чужа родина. Я, наприклад, у своч роки i в становищi свощму не дозволю собi прийняти чужу людину. Та ще й аби вона жила в мене, щоб я чч виховував… Але Iван був такоч щедроч i широкоч натури чоловiк. Усе крутилося навколо нього…
Згодом в однокiмнатнiй квартирi-»рукавичцi» жили три молодi сiм'ч: Миколайчукiв, Гаврилюкiв i Брондукових. Та ще й час вiд часу хтось залишався переночувати. Хоч спали на матрацах, але були веселi та життщрадiснi. Молодiсть — найкращi роки! Iванова оселя мала надзвичайну енергетику — тут був мiкросвiт i макросвiт для душi й серця. Кажуть, пiвжиття минащ за столом. За родинним столом Миколайчукiв завжди спiвали. Це були старовиннi украчнськi пiснi, з дивовижними сюжетами. Пiснi — як кiно. На превеликий жаль, тепер такоч традицiч не iснущ. Як писав великий Микола Вiнграновський в однiй зi свочх поем, «… Днiпра нема, Днiпро утiк, лишилася вода… »
З Iваном Миколайчуком менi пощастило разом зiграти в шести-семи фiльмах. Чесно кажу, нiколи не рахував. Це «Анничка», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Спокута чужих грiхiв», «Повернення Баттерфляй», «Канал»… i, може, ще щось.
Iван як досвiдчений i старший актор мiг щось менi пiдказати, порадити. Робив-то весь час, але якось ненав'язливо, тепло, по-дружньому. Я прислухався до сказаного.
Вiн завжди любив повторювати: «Малий (так називав мене), серце розумного у сумному домi, а дурного — у веселому домi». Час вiд часу цитував генiального Григорiя Сковороду: «Свiт мене ловив, але не спiймав».
1998 рiк. Я готувався до свого 50-лiття у батькiв на Львiвщинi. Був гарний осiннiй ранок. Несподiвано почув дивний незнайомий клекiт. Вискочив на подвiр'я i побачив великого бiлого лебедя, який летiв прямо на мене. Я закричав: «Мамо! Мирославо!… » Лебiдь летiв просто в моч очi. Промайнув надi мною, вигнув шию i довго-довго дивився. Мирослава вiдразу ж сказала: «Це Iван прилiтав тебе поздоровити… » Найдивовижнiше те, що лебедiв у наших краях нiколи не водилося, принаймнi за свощ життя чх нiколи не бачив.
Борислав Брондуков
Коли в 1966-му прийшов до помешкання Миколайчукiв, дверi вiдчинив менi Iван. А позаду господаря ходив якийсь чоловiк невеличкого зросту у сiмейних трусах. I перше, що я почув: «Хлопцi, ви хочете картоплi?» Як потiм виявилося, запропонована картопля була … позавчорашньою. Я не знав ще тодi сiмейного стану Миколайчука: сам вiн чи мащ дружину. Виявилося, що його Марiчка кудись почхала, а в цей час декiлька акторiв жили в Iвана в однiй кiмнатцi i вони ще не снiдали. Я ж прийшов з передачею ранесенько з львiвського почзда.
Тодi взагалi не мiг уявити, що той чоловiк у сiмейних трусах також артист. Здалося, що товариш чи навiть якийсь електрик або сантехнiк з ЖЕКу. Менi було 17 рокiв i видавалося, що кожен артист чи кiноартист повинен виглядати як Миколайчук: свiтлий, гарний, з глибокими сумними очима. А Брондуков аж нiяк не виглядав на такого. В мочй уявi принаймнi. Але вже потiм, коли мене сiмейство Миколайчукiв там залишило ночувати, а згодом i жити, а поруч з нами ще й Брондукови, я вiдкрив для себе цього генiально обдарованого самородка. Борислав показував менi Кичв, якого я зовсiм не знав. У формах цiкавих, смiшних i веселих розповiдав, що таке кiно i як воно знiмащться. Усе було дотепно.
Перший фiльм, у якому нам пощастило знiматися разом, був «Анничка», 1968 року. Саме кiногерой Брондукова змушував мене босими ногами танцювати на склi гуцульський аркан.
Також парадоксальна ситуацiя: у життi ми були друзями, а в кiно грали ворогiв. Як не прикро це визнати, але як особистiсть Брондуков вiдбувся при радянськiй владi, та занепав i згас вже у свочй незалежнiй державi. З розвалом Союзу дуже свiдомо (думаю, що не просто так) хтось розвалив украчнський кiнопрокат, i тепер треба все починати з нуля. Знищення вiтчизняного кiно — один iз засобiв знищення держави. I це успiшно робиться й досi. Тому свого кiно не мащмо, адже це iнструмент iдеологiч. А оскiльки держава не мащ свощч iдеологiч, тому й кiно немащ. А так через непотрiбнiсть у свочй рiднiй державi Борислав нажив чотири iнсульти. Навiть пiсля другого iнсульту вiн ще знiмався в кiно.
Броник був веселою людиною невеселоч епохи i за життя створив собi образ вiчно живого. Для таких артистiв, як вiн, i за його життя, i коли його не стало, чхнщ мiсце не заповнющться. Тепер не бачу навiть приблизно подiбних до нього людей. Завжди задаю собi запитання: за що Господь Бог так довго мучив Борислава? Шiсть рокiв бути паралiзованим — вiн цього не заслужив…
Як Iван Миколайчук, так i Борислав Брондуков став для мене рiдною людиною. Ба бiльше, навiть з рiднею таких стосункiв iнколи у життi не досягають. Звiсно ж, що ще при життi вони зумiли собi створити найкращi пам'ятники — свощю позицiщю, вiдданiстю нацiональному мистецтву, почуттям гiдностi й незрадливiстю. А тепер же найбiльшим пам'ятником для них був би розквiт i пiднесення рiдного кiно.
Моя Мирослава
Ще студентом якось запiзнювався на заняття з акторськоч майстерностi. Пам'ятаю, сипав густий лапатий снiг. Завернувши за рiг будинку, я зустрiвся з лiтньою жiнкою, яка несла букет засушених квiтiв. Вона несподiвано запропонувала чх менi, i я машинально взяв. Уже пiзнiше зрозумiв, що в руках цiщч невипадковоч жiнки була моя Доля. Пiднiмаючись iнститутськими сходами, побачив красиву дiвчину в шубi «пiд леопарда» i з абсолютно рiзними очима — одне свiтло-голубе, друге темно-каре. Я сказав чарiвнiй незнайомцi: «Вiзьмiть квiти!», а з чч заворожливо-дивних очей потекли сльози… Потiм я дiзнався, що красуню звуть Мирославою i вчиться вона на третьому курсi. Довго спостерiгав за нею здаля, але нiяк не наважувався пiдiйти, не знав, як це зробити, що сказати. Тодi мiй приятель, який вже мав невеличкий амурний досвiд, порадив: «А ти пiдiйди i попроси, щоб вона тобi розповiла казку. Якщо вона не здивущться i вiдразу ж почне розповiдати — йди за цiщю жiнкою!» Тодi ми жили в якомусь дивовижному свiтi, скоювали рiзнi романтичнi вчинки… Я послухався товариша. I Мирослава вiдразу почала розповiдати менi казку, зовсiм не здивувавшись. А ввечерi в iнститутi були комсомольськi збори.
Моя Мирослава Резниченко була комсоргом свого курсу i сидiла в президiч. Коли дiйство закiнчилося, я встав, вийшов на сцену, взяв чч за руку i на очах здивованоч зали повiв до виходу. Ми пiшли в заснiжений парк, багато розмовляли, а наступного дня ми почхали до Миколайчукiв… Це було нiби знайомство з названими батьками. Коли показав Мирославу Iвановi i познайомив чх, то Миколайчук вiдразу ж забрав мене на кухню i запитав: «Слухай, малий, ти звiдки чч взяв?!» Мирослава була красунею з красунь, i Миколайчук це пiдмiтив одразу.
Час збiг так швидко, що нашому Сергiщвi уже побiг сороковий рiк (1968 року народження). Вiн — прекрасна людина: добра, чуйна i дбайлива. У нього вроджена загальна культура, вiн дуже щедрий i щирий, менi за нього нiде не соромно. Вiд чужих людей чую про нього тiльки хорошi вiдгуки (i менi це дуже прищмно). Сергiй закiнчив Кичвський театральний iнститут за спецiальнiстю актор. Певний час працював у Молодiжному театрi. Тепер вiн режисер (гадаю, що найкращий) дубляжу. Перекладащ iноземнi фiльми украчнською мовою. Робить це дуже талановито. Його дублювання можу вiдрiзнити вiд усiх iнших, зроблених в Украчнi.
Син працював на багатьох телестудiях, нарештi мащ власне ремесло — студiю «Контакт», на якiй працювала, на жаль, покiйна нинi, Лариса Роднянська. Сергiй знайшов свою нiшу, вiн у нiй — професiонал.
Сергiй Параджанов
1970 року мочй дружинi Мирославi потрiбно було зробити термiнову операцiю. Я прилетiв зi зйомок з Самарканда, дружина — у сльозах. I всi в кiноекспедицiях, у Кищвi нiкого зi знайомих нема. Параджанова я близько не знав, лише вiталися. Але треба було щось робити, найгiрше — грошей нiяких. Пiзно ввечерi почхав до Параджанова, вiн жив на площi Перемоги. Дзвоню, господар вiдчинив дверi, а за його спиною помiтив купу людей. Сергiй Йосипович, побачивши мене, сказав: «О, Христос прийшов! Заходь, Христос!»
Звiсно ж, розповiв йому все як на духу. Вiн узяв телефон, набрав номер. Виявилося, що зателефонував мiнiстру охорони здоров'я УРСР. А той одразу влаштував Мирославу в лiкарню залiзничникiв, де чй успiшно зробили операцiю. Я напозичав грошей, почхав до Параджанова радитися, бо ж лiкарям треба було вiддячити. Параджанов накинувся на мене: «Збожеволiв? Грошей нема, а вiн… Я цьому лiкарю вже таке вiддав!.. » Виявилося, вiн подарував авторську тарiль з якимись гранатами, браслет старовинний. А потiм ще й накрив у себе вдома стiл.
Якось увечерi хтось постукав у дверi… Порожня хата… Мирослава лежить на матрацi (ми тiльки-но отримали квартиру на вулицi Андрiя Малишка). Вiдчиняю, а там сточть Сергiй Йосипович iз величезним букетом чорних троянд (де чх можна було знайти о 10-iй годинi вечора у тi смутнi часи?). У другiй руцi — загорнута в червоний прапор (вiн його особисто зiрвав бiля Верховноч Ради УРСР) пляшка коньяку. Звiдки оце?! Щоб генiй прийшов у гостi до якогось шмаркача влаштувати людинi свято?!..
Але саме таким був генiальний Параджанов.
Я був свiдком того, як посадили в тюрму Сергiя Параджанова. I зробили це люди, якi в нього спали, яких вiн годував, вiддавав чм частку свощч душi i таланту. Побачивши це, подумав: «А що ж вони будуть робити, коли вiн вийде з тюрми?» А нiчого! Вони й досi нормально ходять i живуть, розповiдаючи про Параджанова, заробляючи грошi на його iменi…
Не можна тут не згадати повернення Сергiя Параджанова iз заслання до Кищва. Йому вiдразу сказали: «Чому ви сюди повернулися? Вас тут усi зрадили!», на що «украчнський буржуазний нацiоналiст» вiдповiв: «Нiчого… Я вiдiмщу Украчнi… Любов'ю!»
Кость Степанков
Кость Петрович був нi на кого не схожий. Неординарний у роботi, в ролях, у стосунках; мудрий, складний, парадоксальний та щедрий. У кожнiй людинi залишав частинку себе i свою фiлософiю життя. Кожен, хто з ним спiлкувався, хто навчався у нього, отримував якесь особливе знання.
Де б ми не були, робили собi свята. Не знаю, де цього навчився Кость Петрович, але вiн дивовижно вправно мiг зарiзати барана, тут же розiбрати i смачно приготувати. Барана тодi можна було купити за 11 чи за 15 карбованцiв. Iнколи через день чи два ми так чинили. Я ж на плечах тих баранiв приносив. А Броник мiг себе проявити за столом. Мав дуже «легеньку» руку i вправно розливав спиртне. Хоча кожен з нас мав таку руку, адже любили i шанували один одного. Головне ж, як казали гуцули, не штука випити, штука — витримати!
На Великдень чи Рiздвянi свята ми нiколи не працювали. шдина бiда була тодi — до всiх неможливо було встигнути. Гуцули ж чекали нас в кожнiй хатi (коли ми знiмалися в Карпатах). Жодна вечiрка чи забава не обходилися без пiсень. Заводiями завжди були Кость Петрович та Iван Миколайчук. Боже, скiльки вони переспiвали гуцульських коломийок i вiватiв, старовинних пiсень. Степанков, хоча й був старший на 14 рокiв за Миколайчука, все ж вважав Iвана свочм учителем спiву. Кость Петрович i сам знав чимало козацьких пiсень. А як вiн читав напам'ять величезнi поеми Тараса Шевченка! Iнколи видавалося, що знащ чи не весь «Кобзар»… Хоч це все тодi було небажаним для прочитання не лише зi сцени, а й у колi друзiв. Навiть знаючи, що хтось «закладе», хлопцi вели себе вiльно. Гадаю, що в «лiтописах» КДБ на кожного з нас збереглися томи брудних доносiв…
А скiльки знали i спiвали колядок! Знову ж заводiщм був Iван Миколайчук, потiм вступав Кость Петрович, i затягували всi разом. Як шкода, що не зафiльмовано жодноч з таких незабутнiх вечiрок…
Звiсно, що були в нас iнколи й непорозумiння. Хоча зi Степанковим не мав жодних, навiть найменших сварок. А ось з Брондуковим були. Через режисерськi недоробки. Такi моменти були у «Кармелюку», коли я щось свощ доводив, а Броник ставав на бiк бездарного режисера. Я йому сердито говорив: «Ти ж мiй друг, чому ти проти мене?»
Господь Бог i доля звели нас всiх докупи. Це те, чого нiхто нiколи не може передбачити. Як i любов. Можеш iти вулицею i знайти людину, без якоч жити вже не зможеш нiколи. Або тебе хтось знайде.
Iван Миколайчук любив повторювати: «Талант в аптецi не купиш». Як i вiрних друзiв. Це — вiд Бога.
Леонiд Биков
Леонiд Федорович Биков — свiтла людина i свiтла особистiсть… Був старший вiд мене майже на 20 рокiв. Хоча неодноразово пропонував перейти на «ти», я цього зробити не змiг. З Iваном Миколайчуком було якось простiше, нас роздiляло 7 рокiв. З Брондуковим змiг швидко порозумiтися, а ось Костевi Петровичу Степанкову нiколи не сказав «ти». Цю повагу вiдчуваю й досi. Навiть у розмовах Леонiда Федоровича i Костя Петровича згадую зi звертанням на «ви». Першим фiльмом, в якому вiн як кiнорежисер менi запропонував знiматися, був «У бiй йдуть тiльки старi… ». Але я знiмався на «Мосфiльмi» в картинi «Це сильнiше за мене». То ж мусив вiдмовити Бикову, про що досi жалкую. З ним дуже легко працювалося, адже сам вiн актор i прекрасно розумiв акторiв. А потiм були «Ати-бати, йшли солдати… ». Коли фiльм вийшов на екрани, у ньому не було половини знятого, звiсно ж, i врiзали половину написаного. Вiйськова тема завжди була святою для Леонiда Федоровича. Вiн чч знав, вмiв показати, i йому вона постiйно болiла. Хоча добре знав украчнську мову, та в побутi Леонiд Биков розмовляв росiйською. Вiн усе життя вчився i був здатний дивуватися i всьому прекрасному, i всьому поганому. Це тепер полiтики i творчi люди настiльки загрузли в цинiзмi i лайнi, що нiхто нiчому не дивущться. Коли ти перестащш дивуватися, прогрес зупинящться.
У роковини смертi Леонiда Бикова в Кищвi не органiзовують жодних заходiв. Тiльки його друзi, якi ще залишилися в живих, зустрiчаються i йдуть до його могили…
Пригадую, як журнал «Новини кiноекрану» замовив Iвановi Миколайчуку статтю про Леонiда Бикова. Вiн чч написав. Починалася так: «Льоня Биков — як хлiб… » Ось так вже цiщю короткою фразою сказано все.
Пiд час зйомок смерть разiв шiсть цiлувала мене в уста
Знiматися почав з першого курсу. Моя перша кiноробота пов'язана з фiльмом «У недiлю рано зiлля копала», але про неч соромно згадувати — менi ще 18 не було. А серйозно почав працювати в «Анничцi». Чи не кожного дня здавав iспит на знiмальному майданчику, кожного дня навчався чомусь новому, осягав професiйнi тонкощi. Працював як усi. Нiчим особливим перший знiмальний день не запам'ятався. Зi всiх семи десяткiв фiльмiв, в яких згодом знiмався, лише до двадцяти можу назвати такими, що справдi наближенi до поняття «мистецтво». А талановитих i обдарованих режисерiв, з якими прищмно i корисно працювалося, можна порахувати на пальцях: Борис Iвченко, Леонiд Осика, Iван Миколайчук, Леонiд Биков, Ярослав Лупiй, Микола Калiнiн… Тепер можна задати резонне запитання: навiщо було розмiнюватися? Але ж треба було за щось жити, чсти, утримувати сiм'ю.
У той час було якесь дивне несприйняття на екранi фiзично красивих людей, гармонiйних. Тодi був клич: «Чщлавщк труда на екранщ». Була мода на обличчя з цегли, «рабочiщ людi» з таким трубопровiдним, залiзничним, бетонно-шпальним виразом очей. Масу таких ролей довелося зiграти: бригадирiв, робiтникiв. А тексти… i не вимовити, хiба тiльки для роботiв. Те ж з комiсарами. Всi грали пам'ятникiв. I вiдмовитися було неможливо. Звичайно, в позу стати можна було, але потiм не запросили б i не мав би тих копiйок, якi були необхiднi. Але в процесi роботи я ж не мiг фальшивити сам iз собою, хотiлося грати не пам'ятник, а живу людину, з очима. I це переважно вдавалося. Може, свощю присутнiстю я облагороджував таку пустопорожню драматургiю, де, власне, не було нiякоч драматургiч.
Проте в радянськiй Украчнi все-таки народжувалися кiношедеври. Очевидно, то був особливий вид протесту. Можливо, нашим людям подобащться бути рабами, чм потрiбен концтабiр. Усе частiше доходжу до висновку, що рабство — в генах украчнцiв. Погляньте, що дiщться в Галичинi, в тому крач, де люди звикли вважати себе свiдомiшими, культурнiшими, порiвняно з Надднiпрянщиною. Такоч холуйськоч вiрнопiдданостi, рабського запобiгання на Сходi не зустрiнеш. Менi як корiнному галичанину це дуже боляче.
Колись ще студентом-першокурсником в одному сонетi Iвана Франка я вичитав думку, що свiй народ вiн наполовину любить, наполовину ненавидить. Нинi я добре розумiю Франка. Уся бiда нашоч нацiч в тому, що не вмiщмо себе любити.
Пiд час зйомок смерть разiв шiсть цiлувала мене в уста. Хоча, з iншого боку, подолати страх — це ж прекрасно! От за це i люблю кiно.
Я вiрю в рiдне кiно! Наше кiно повинно i буде жити
Менi зовсiм неважко говорити про кiно в минулому часi. У кiно бiльше не люблю себе, анiж люблю. Може, так i не годиться. Тепер нова культурологiчна полiтика. Усi кажуть, що треба себе любити. Може, й так. Але щоб це не перейшло в себелюбство. Ось цих пiвнiв дуже видно у суспiльствi. Велика людина сказала, що треба любити мистецтво у собi, а не себе у мистецтвi. За те, що я зробив у кiно, менi не соромно. Навiть при тому комунiстичному режимi народжувалися шедеври, у створеннi яких брав участь. А те, що тепер немащ в Украчнi кiно, це щ проблемою держави. Влада до кiно ставиться дуже несерйозно, не усвiдомлюючи, що кiно — це обличчя держави. У Росiч це давно зрозумiли. Нашi сусiди змогли це зрозумiти. На проведення щорiчного Московського мiжнародного кiнофестивалю з казни держави видiлящться шiсть мiльйонiв доларiв! Усього на десять днiв. Кiно щ iдеологiщю. Будь-який нiмецький, французький чи американський фiльм бодай реченням чи кадром пiдкреслющ, що своя крачна — найкраща у свiтi. Наша ж держава нинi не мащ власноч iдеологiч. Тепер iдеологiя неукрачнська, вона нiяка. Якийсь капусняк. Полiтичний та культурологiчний рiвень держави залежить вiд рiвня культури влади. Нинi менi за мою державу соромно. З позитивного боку нас знають лише по футболiстовi (а не поетовi) Шевченковi, а з негативного — корупцiя, бандитизм i тому подiбне. Не так давно я був у Чехiч, де на кiлькох ресторанах у Празi бачив напис «Собакам i украчнцям вхiд заборонено!» Я ледь не згорiв вiд злостi i сорому. Хотiлося каменем кинути. Ось так себе ведуть декотрi украчнцi, ось так «примножують» нашу славу у свiтах. Вiрю, що так низько нiколи себе не опустять етнiчнi украчнцi. Скорiш за все це були тi, у кого щ паспорт украчнський i хто щ громадянами Украчни, але до Украчни мащ такий стосунок, як я — до англiйського престолу. Навiщо проситися в швропу, треба створити такi умови, щоб нас попросили туди вступити. Треба вести себе по-щвропейськи i жити по-щвропейськи…
Конфлiкт поколiнь мiж режисерами щ однiщю з проблем вiтчизняного кiнематографа. Серед нинiшнього поколiння режисерiв помiтний брак талантiв, тому ставку варто робити на молодих. На жаль, чм нiхто не довiрящ коштiв, про них забувають, навiть попри якiсь досягнення. До прикладу, молодий режисер Тарас Томенко зняв свою курсову роботу — короткометражний фiльм. Майже контрабандою його провезли через кордон, i вiн отримав гран-прi на Берлiналщ. Проте в Украчнi про цього режисера навiть не згадують. Щодо технiчноч бази для зйомок украчнських фiльмiв, то прекрасним мiсцем для цього щ кiностудiя iменi Довженка. Необхiдно просто оновити чч, на що потрiбно близько 40 мiльйонiв доларiв — це не так уже й багато.
Кiно для мене — не грошi. Швидше навпаки: грошi для мене — КIНО. Формула проста: щоб жити, треба знiматись у фiльмах, а щоб знiмати чх, потрiбно постiйно шукати фiнанси.
Бiзнесом я не займався i не займаюсь. У мощму розумiннi, головне питання кiнобiзнесу — як i де взяти кошти, щоб створити фiльм.
Вiд 1990 року в мене була своя кiнофiрма «Воля ХХ», але керiвництво нею не можу назвати пiдприщмницькою дiяльнiстю. Фiрма мала символiчну назву. Я все свощ свiдоме життя прагнув волi. Саме внутрiшньоч. Щоб робити святу для себе та багатьох колег справу. Де б цiнували насамперед актора. Коли люди дивляться кiно, чм байдуже, хто режисер. Мало хто титри читащ. На екранi вони бачать людину. Якщо фiльм вдався, хвалять виконавця, якщо нi — ганять знову ж його. I тому була заповiтна мрiя: створити акторам комфортне життя. Щоб вони мали можливiсть плiдно, повноцiнно працювати, не принижуватися перед усiлякими бездарними, безликими адмiнiстраторами, директорами, якi обкрадали чх i ставилися до них, без перебiльшення, як до свиней. Саме з iдеч захистити актора виникла фiрма.
Якщо щось робити — то серйозне, вибухове, що розбудило б Украчну, заспану в брудi, безчестi, хабарництвi, блюзнiрствi i, знову ж таки, у цинiзмi, бо цинiзм — то найстрашнiше.
Я уважно переглянув усi серiч «Роксолани». Коли в iнтерв'ю однiй кичвськiй газетi мене запитали, як ставлюся до серiалу, вiдповiв (за умови, що це буде надруковано): «Раджу всiй творчiй групi на чолi з режисером купити по револьверу i застрелитися».
На превеликий жаль, люди не хочуть давати грошi на кiно. Були у мене вiзитери з-за кордону, мiльйонерами себе називали, i мiсцевi «меценати» також приходили (не називатиму чх). Казали, що хочуть фiнансувати фiльми. Добре, я згоден. Але як тiльки доходить пiдписувати контракт — партнери зникають. Усi прагнуть швидких прибуткiв! Але ж хороше кiно знiмащться щонайменше рiк. Епоха карликiв духовних, повне зубожiння… Нинi кiно не знiмають. Кiностудiя Довженка сточть. Чи можна знiмати такий фiльм, як «Чорна рада» за 400 тисяч гривень?! На якому ентузiазмi це можна зробити? Один кiнь на знiмальний день коштущ 150 доларiв.
У людях люблю безкорисливiсть. Добро слiд творити, не чекаючи подяки. Але для людей, якi цього вартi. Страшенно не люблю рабiв — бiльше, нiж рабовласникiв. Мащ бути гордiсть i гiднiсть, ти ж бо — Людина. Як можна жити i весь час схилятися, коли бачиш несправедливiсть? Або бути спокiйним, коли знущаються над тобою i твочми друзями?
Я пройшов свiй певний шлях, маю досвiд i, очевидно, талант. Проте повиннi бути основи, критерiч, вiд яких треба вiдштовхуватися. I я вiдштовхувався вiд досвiду свочх, на жаль, уже покiйних друзiв. Як казав Iван Миколайчук, «я тебе виховував i кинув у свiт, як безкрилого птаха. I вже над землею ти крила собi розправив». I справдi, вiн мене кинув, а вже потiм я лiтав сам.
Мощ життщве кредо записано у Святому Письмi: «Все в життi винагороджущться: як добро, так i зло. За п'ять хвиль до смертi твощч тобi воздасться». П'ять хвиль не означають 5 хвилин або 5 секунд. Це може бути пiвжиття. Але кожен отримащ те, чого вартий.
Звичайно, я вiрю в рiдне кiно! Я ж украчнець. Украчнське кiно повинно i буде жити.
Для мене кiно — це мiй бiль. Бо хоч би що ми казали, хоч би якi зараз оптимiстичнi прогнози давали, украчнського кiно нема. Воно знищене. Свiдомо знищено кiнопрокат. I я знаю, чому це робиться. Це робиться для того, щоб розвалити Украчну, розвалити чч щднiсть, щоб цiщч держави взагалi не iснувало. Бо кiно, без зайвоч патетики, — це обличчя держави. Крiм того, що в iдеалi це мащ бути високе мистецтво, яке б хвилювало й лiкувало людську свiдомiсть i душу. Це — як храм для мене. Але для держави як для суб'щкта кiно — елемент iдеологiч. Звичайно, якщо вона мащ цю iдеологiю. Але останнi десять рокiв у мене таке враження, що нiкому з мочх колег, друзiв, котрих я поважаю й вiд котрих залежить, щоб украчнська кiноiндустрiя запрацювала, це не потрiбно, i я не бачу якихось певних крокiв. Не бачу, щоб вони робили iз цього трагедiю. А трагедiя вже щ! I з цим треба щось робити!
Наша крачна не цiнущ i не поважащ свочх нацiональних митцiв. Хтось iз древнiх сказав: крачна, яка не поважащ свочх митцiв, не може називатися державою. Це пуста земля. Митцi дають духовнiсть. Зникали держави, а завжди залишалися твори мистецтва. Свочх ми не любимо, любимо чужих…
Не кажу, що я бездоганний. Але найважливiших життщвих принципiв дотримуюсь. Нiхто не знайде на мене жодного компромату. В Украчнi необхiдно провести люстрацiю. Першим подам свою кандидатуру. Тодi суспiльство, нарiд збагне до кiнця iстину: люди — це прекрасно, але як це страшно…
Нас постiйно супроводжують прописнi iстини. цх можна знати чи не знати, виголошувати чи декларувати. Але щ такi речi, якi кожна людина повинна усвiдомити i пропустити через себе. I завдяки вродженiй внутрiшнiй культурi, iнтелекту чи набутому досвiду ти на певному етапi вiдчуващш, що ти цю iстину збагнув: люди — це прекрасно, але як це страшно… Щось подiбне щ i в Омара Хайяма: пий один, анiж з ким доведеться! У мене на цю тему навiть народився такий початок вiрша: я не сучасник ваш, я п'ю окремо…
2618
Читайте нас у Facebook
