ПОИСК
25 березня 2021
БОРОТЬБА
БОРОТЬБА
Країна: Іспанія
Мануфактура: Lladro
Рік створення: +1983
Скульптор: Julio Fernández
Висота: 37 cm
Лімітована серія 50 виробів

Із майбутньої
київської експозиції
приватної колекції
«Shvets Museum»

Давно вже не їздив в метро. Але ситуацію, описану в одному з постів, нещодавно опублікованих в «Фейсбуці», уявив собі так чітко, як ніби все відбувалося на моїх очах. Втім, подібна ситуація могла ж не тільки в метро трапитися.

Зайшовши в напівпорожній вагон, немолода жінка впевнено попрямувала до місць, позначених табличкою «Місця для інвалідів, людей похилого віку і пасажирів з дітьми». На одному з них сидів хлопець років 25 і щось розглядав у телефоні. Жінка, звичайно, могла б сісти поруч або навпаки. Або взагалі в іншому місці, адже вагон ж, повторюся, був майже порожній. Але є у нас такі люди з підвищеним, як їм здається, почуттям громадянської відповідальності буквально «за все», які мимо не пройдуть, бачачи, що «щось тут не так».

— І не соромно? - голосно, щоб чули інші пасажири, завелася вона, звертаючись до молодої людини. — На табличці адже чорним по білому написано: «Місця для інвалідів»! А він, бачте, розсівся тут, як пан, ні на кого навколо не звертаючи уваги. Я ось все життя пропрацювала на заводі, заробляючи собі потом і кров'ю мізерну пенсію. А тепер не можу в метро навіть сісти на своє законне місце. Тому що йому, бачте, захотілося тут посидіти …

Хлопець встав і, нічого не кажучи у відповідь, зробив кілька кроків у бік. Далі він їхав стоячи, як-то дивно тримаючись однією рукою за поручень і вже не заглядаючи в телефон, акуратно покладений в кишеню куртки напіввійськового крою. По тому, як він пересувається по вагону, і по тому, як він ніяково тримається за поручень однією рукою, другу руку при цьому навіть не виймаючи з кишені куртки, хто спостерігав за цією неприємною сценою було зрозуміло, що з ним щось не так. Але що саме, не здогадувався ніхто. Все прояснилося, коли на одній із зупинок, прямуючи до виходу з вагона, він дістав з куртки посвідчення інваліда війни та, немов виправдовуючись, сказав:

— А я ж теж маю законне право … Правда, кого це зараз цікавить?

Він йшов по перону, повільно переставляючи ноги, боячись ненароком спіткнутися і впасти. Тим більше, тут, на очах у цих добре одягнених людей, багато з яких не знають (та, за великим рахунком, і знати не хочуть), де там ця війна йде, з якого приводу і кому взагалі вона потрібна. Кожен з них, живучи власними проблемами, не встигає навіть замислитися над тим, що сім років кривавої бійні, розв'язаної країною-агресором на сході України, обернулися не тільки десятками тисяч загублених життів одних людей і мільйонами розбитих доль людей інших. І якщо спочатку ще здавалося, що загальна біда здатна всіх згуртувати, то з часом роздирається вічними політичними чварами і економічними проблемами народ, не раз уже обманутий в своїх надіях і, схоже, продовжує в тих же надії обманюватися знову і знову, все більше і більше починає жити за принципом «моя хата скраю».

А в цей принцип так добре вкладаються всі його похідні типу «Це не мої проблеми», «Самі закрутили — самі і розкручуйте», «Ми вас на фронт не посилали — чому ж ми тепер повинні вас утримувати?» і тому подібні …

Та й учасники бойових дій, які повернулися з полів кровопролитних битв, слід визнати, не завжди поводяться гідно. Не знайшовши місця в мирному житті, вони часом збиваються в зграї скривджених і озлоблених на весь світ і, спритно маніпульовані окремими політиками, готові десь за невеликі гроші, а десь і за сумнівну ідею йти напролом, поглиблюючи і без того масштабні тектонічні зрушення в суспільній свідомості.

Ми розучилися бути терпимими до чужих проблем. Ми перестали навіть намагатися зрозуміти тих, хто здається нам дивним. Ми відмовляємося заглянути в душі морально (а часом і фізично) страждають. Зате нерідко готові, не замислюючись, в ці душі презирливо плюнути. Ми приглушаємо в собі людське співчуття, тлумачачи це як слабкість. Ми вбиваємо в собі останні паростки співпереживання і доброти, припускаючи, що вони можуть поширюватися тільки на найближчих. І не помічаючи, що з часом їх і на близьких вже перестає вистачати. А, можливо, ми просто перестаємо бути людьми?

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.

Олександр ШВЕЦЬ
Наступний матеріал
Читайте также
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.