У шкільні роки розваг у нас було не так вже й багато. Адже тоді ще не було ні комп'ютерів, ні гаджетів. На весь великий інтернат у нас був один телевізор, який дозволяли дивитися, як то кажуть, у свята. Ось ми і намагалися шукати собі заняття самі. Хтось відвідував гуртки у будинку піонерів, хтось їздив на тренування на стадіон «Динамо» (це дозволялося тільки тим, у кого не було «трійок» в журналі), хтось грав у баскетбол в спортзалі. Соромно зізнатися, але нашим спортзалом тоді було одне з приміщень Свято-Покровського жіночого монастиря, що знаходився з нами по сусідству, у Бехтерєвському провулку Києва.

Дівчата збирали листівки з фотографіями популярних акторів кіно та тихенько переписували у товсті зошити вірші про любов. Хлопчики колекціонували етикетки від сірникових коробок й заздрили дітям з «повних» сімей, яким батьки допомагали збирати недоступні нам за ціною поштові марки.

А ще в старших класах ми страшно захоплювалися японською поезією. У це важко повірити, але поряд з радянськими поетами, творчість яких ми на уроках вчити повинні були за програмою, твори японських поетів ми знаходили самі — у районних і міських бібліотеках, заучували їх напам'ять. І наввипередки, немов змагаючись один з одним, намагалися навіть їх наслідувати, влаштовуючи поетичні вечори у стилі хайку й танка. Це було так незвично, мріючи про майбутнє «вільне» життя за інтернатськими стінами, складати короткі тривірші, в яких потрібно було зуміти висловити найпотаємніші свої бажання або описати почуття, пережиті у той момент.

Так ось одним з найбільш улюблених наших авторів був Масаока Сікі.

Його називали найбільшим поетом японського «срібного» століття, «останнім патріархом хайку». Ми тоді ще мало знали про те, яке складне, не сказати б, страшне життя довелося прожити поетові, який народився, до речі, 17 вересня 1867 року у місті Мацуяма, провінція Ії, в сім'ї бідного відставного самурая. Рано захопившись поезією, Сікі закінчив літературний факультет Токійського імператорського університету. Як військовий кореспондент був відряджений в зону військових дій в Порт-Артур. Там-то він і дізнався, якою невиліковною недугою хворий. Туберкульоз хребта, що швидко розвивався, прикував молодого поета до ліжка і останні 7 років свого життя він провів, дивлячись через вікно в сад, який то розквітає сакурою, то покривається білим снігом.

«Втомилися очі
милуватися цвітінням троянди —
хворий, я вибрався в сад … «

Він писав свої хайку вдень і вночі. Писав, поки його не покидали останні сили. І тоді на допомогу улюбленому брату приходила молодша сестра Ріцу. Вийшовши на той час заміж, вона залишила чоловіка, і весь свій час присвячувала брату, який буквально згасав на її очах.

«Чотири — ворона …
П'ять — цвірінькають горобці …
Світлішає літня ніч … «

Вдень у Масаока Сікі збиралися молоді талановиті поети, невідривно слухаючи кожне слово свого вчителя. А по ночах, коли всі вже розходилися, він кричав від нестерпного болю, закликаючи швидку смерть.

«Вдень на гладі ставка
мирно сплять водяні птахи.
Яка тиша! «

19 вересня 1902 року продиктувавши сестрі свої останні хайку, Масаока Сікі тихо відійшов у вічність. Йому було всього 35 років.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.