Дивлячись на те, що відбувається в країні останнім часом, я знову і знову задаюся одним і тим же питанням: чому це відбувається саме з нами? Адже не дурні ж, справді. Навпаки, розумні і освічені. Ще зовсім недавно разом з жителями інших радянських республік називали себе «найбільш читаючою нацією в світі». Брали участь в підкоренні космосу, робили неймовірні наукові відкриття, створювали найкращі в світі гігантські транспортні літаки і новітні балістичні ракети. Сусіди з Польщі на заробітки до нас їздили, настільки вони були біднішими за нас. Хоча і ми в той час, чесно кажучи, особливим багатством не відрізнялися. Але все-таки жили куди заможнішою поляків. Та й старт після розвалу Союзу ми взяли спочатку такий, що здавалося: з подібними темпами розвитку вітчизняної економіки і промисловості ще трохи — і опинимося в списку лідерів європейського прогресу.

А потім раптом як відрізало. Не в один момент, звичайно. Але відрізало міцно. І всі ці роки продовжує відрізати, хоча кожен раз здається, що далі вже нікуди.

«Є куди, є куди», — сумно кивають головою «оптимісти». І їх невтішні прогнози день у день продовжують збуватися. А тут ще до всіх наших «природних» бід — тотальної корупції, розкрадання залишилися від радянської влади підприємств, байдужості до долі оточуючих і безпорадності в пошуках нових шляхів розвитку держави — додалася «братська» допомога північного сусіда, що підступно захопив Крим і вдерся зі зброєю на Донбас. Таких потрясінь не всяка потужна держава витримала б. Що вже говорити про нас в нинішньому стані.

Якби не сила духу, відвага і невикорінена в століттях спрага свободи народу, який не терпів ніколи і не бажає зараз терпіти насильства над собою, бути б нам вже давно однією з жебраків російських губерній.

А нас як і раніше продовжують обманювати свої ж. А ми як і раніше обманюватися раді. Вибираючи в гетьмани не так, не тоді і не тих. І скільки це триватиме, одному тільки Богу відомо. Хоча, хто знає, може бути, коли-небудь порозумнішаємо. А якщо ні, то тоді, можливо, життя все-таки навчить.

Одного разу учень прийшов до вчителя і запитав:

— Учитель, скажіть, чим розумна людина відрізняється від дурня?

Був тихий сонячний ранок. Учитель пив зелений чай і вдавався до роздумів про суть вічності. Однак заради учня він відставив піалу з недопитим чаєм, призупинив на час свої роздуми, встав і повів юнака за собою. Учитель привів учня до гори, до того її схилу, де недавно стався помітний обвал. Біля підніжжя гори лежали камені різної величини. І сказав учитель учневі, щоб той відніс всі камені на вершину гори.

А каменів тих багато, і учневі довелося тягати їх цілий день. Учитель же весь цей час сидів у тіні дерева і читав працю великого японського філософа про суттєві відмінності між ударами правої долоні об ліву і лівої долоні про праву. Учень дуже втомився, але до заходу сонця йому все ж вдалося перетягнути на вершину гори всі камені. І тоді підійшов він, переповнюваний гордістю за виконану роботу, і запитав:

— Учитель, тепер я можу дізнатися відповідь на своє питання?

— Ні, — похитав головою учитель, — ти ще не готовий.

— Навіщо ж тоді потрібно було тягати все це каміння наверх? — дорікнув юнак.

— Ось, — учитель підняв вказівний палець і з видимим схваленням подивився на співрозмовника. — Розумна людина задала б це питання ще до того, як почав їх тягати …

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.