Багато років тому, проводячи на пенсію співробітника адміністративно-господарської служби, який довгий час сумлінно працював у колективі, я зробив йому подарунок. Невідомо який, але від душі, щиро, з вдячністю за його працю. Він, мабуть, не бажаючи залишатися в боргу, вирішив відповісти подарунком, що ледь помістився у вантажному мікроавтобусі. Це було старе, але чудово збережене піаніно, яке він привіз свого часу з НДР, де служив у господарському підрозділі військової частини.

— У мене все одно на цьому інструменті грати нікому, — пояснив новоспечений пенсіонер, — а у вас он скільки дітлахів підростає. Можливо, хтось із них і захопиться грою на піаніно.

Минали роки. Наш старий знайомий уже давно покинув цей світ. Піаніно стояло у кутку домашньої бібліотеки, не викликаючи в дітей віком жодного інтересу. Поки не підросла молодша наша Анечка, років з трьох, мабуть, яка вперше спробувала дотягтися до стільки клавіш, що мовчали. А тут якраз у сільській церкві ми познайомилися із двома молодими сестрами, які нещодавно повернулися з Канади, де вони викладали музику дітям українських емігрантів. Одна із сестер погодилася з нашою Анечкою попрацювати.

Скоро вже виповниться десять років, як продовжуються ці заняття. І якщо спочатку, на мій сором, мені здавалося, що з цієї витівки нічого не вийде, то з роками все очевидніше ставало, що гра на старому німецькому інструменті все більше захоплює доньку. З деяких пір її вже не довелося вмовляти виконувати домашні завдання. Їй почали подобатися виступи на невеликих конкурсах — з їхніми хвилюваннями та переживаннями, з допущеними помилками та сльозами, але також і з радістю перших перемог. Над собою насамперед. І зараз, коли, приїжджаючи додому після роботи, я чую складні композиції в прекрасному Аніному виконанні, я щоразу добрим словом згадую людину, що подарувала нам цей інструмент, і щоразу докоряю собі за те, що спочатку не повірив у дочкині таланти.

У День піаніста, який сьогодні відзначають у багатьох країнах, я вирішив розповісти вам коротку історію, яку розповіла мені одна знайома. Якось сиділа вона в невеликому іспанському ресторані, спостерігаючи за публікою, що зібралася в людному місці теплого суботнього вечора. Люди сиділи, як водиться, сім'ями, пили вино, їли паелью, голосно вимовляли тости. На цьому тлі гри молодого піаніста, який сидів у дальньому кутку великої зали, було майже не чути. Та ніхто особливо й не звертав уваги на те, як він із помітною байдужістю виконує невигадливі мелодії, що входили до «ресторанного» репертуару. Підійшовши до парубка, наша знайома поцікавилася, для кого він грає.

— Для вас, звісно, — здивувався піаніст. — Для кого ж ще? Адже я саме за це отримую гроші.

— А ви спробуйте зіграти для себе, — запропонувала вона.

— Ви думаєте? — з якоюсь ледь вловимою надією в голосі спитав хлопець.

…Він грав так, як, мабуть, ніколи раніше. Навколо не було ні галасливої публіки, ні густих клубів сигаретного диму. Навколо нічого не було. Був лише піаніст та інструмент. Він зрідка скидав крапельки поту, що градом котилися по обличчю. Він періодично заплющував очі, шалено перебираючи довгими пальцями чорно-білі клавіші. Він ніби розчинився у музиці, яку виконував. Він, можливо, вперше у житті грав не для когось, а ДЛЯ СЕБЕ. Публіка вже давно замовкла, не розуміючи, що відбувається. Кухарі та кухонні працівники, залишивши робочі місця, здивовано спостерігали за тим, що відбувається. Вони, мабуть, теж уперше бачили, як хтось грає ДЛЯ СЕБЕ.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.