Відразу зізнаюся, що історія, яку я збираюся розповісти вам сьогодні, жодного відношення до мого дитинства не має. Хоча за довгі десять років навчання у кількох київських інтернатах, мені неодноразово доводилося стикатися з ситуаціями, які дуже нагадують цю. І про інтернатських вчителів та вихователів у мене назавжди залишилися теплі та вдячні спогади, співзвучні з почуттями героя сьогоднішньої розповіді.

Якось у міському парку випускник педагогічного університету зустрів свого вчителя молодших класів.

- Може, ви пам'ятаєте мене? — привітавшись, звернувся він до сухого старенького з паличкою.

- Здається, пригадую. Ти навчався у моєму третьому класі… А чим займаєшся зараз?

- Викладаю. В школі. Знаєте, адже я вчителем вирішив стати… завдяки вам, — несподівано зізнався молодик.

- Мені? — здивувався старий. — Але чому?

- Може, ви вже забули… У тому третьому класі був випадок, який вплинув на все моє життя. Якось сусід по парті приніс до школи годинник, подарований йому батьками на день народження. Я завжди мріяв про такий годинник. І коли він залишив його у ящику парти, я не втримався і швидко поклав годинник у кишеню. Після уроку він у сльозах кинувся до вас, розповідаючи про своє лихо. І тоді ви, поставивши всіх хлопчиків перед класною дошкою, запропонували повернути годинник їхньому власнику. Мені було так страшно й так соромно, що я, звичайно ж, не наважився зізнатися. Я з жахом слухав, як ви сказали нам заплющити очі і почали, зупиняючись перед кожним, обмацувати кишені шкільних штанів. Коли черга дійшла до мене, я був готовий провалитися крізь землю. Але ви, витягнувши годинник, спокійно пройшли далі. Потім пролунало: «Діти, всі можуть розплющити очі. Годинник я повертаю його законному власнику. А вас прошу ніколи більше нічого подібного робити». Я був врятований. Тільки, приголомшений до глибини душі тим, що сталося, не міг зрозуміти, чому ви не присоромили мене перед усіма, чому хоча б не поговорили зі мною віч-на-віч… Минули роки. Після закінчення школи я вирішив стати учителем. Гарним учителем. Так, як ви. Тільки одне нав'язливе запитання мучило мене всі ці роки: чому тоді ви не розповіли всім, що людиною, яка вкрала годинник, був я?!

Якийсь час вони обоє мовчали. Кожен, думаючи про щось своє. А, можливо, знову переживаючи ту пам'ятну ситуацію, яка, можливо, могла б зламати хлопчику життя. Або, принаймні, надовго відбитися на його тендітній дитячій психіці.

- Невже ви так і не згадали про ту історію? — знову перепитав молодик.

- Чому ж? Згадав, — тихо зізнався старий учитель. — Просто я перевіряв ваші кишені тоді теж із… закритими очима.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.