ПОИСК
Історія сучасності

«Польща не могла відкрито надати зброю українским бійцям, тому зімітували пограбування військового складу»: історик про останній рейд армії УНР

17:30 4 грудня 2021
армія УНР
— На початку 1921 року в Польщі в таборах для інтернованих знаходилися приблизно 15 тисяч старшин та вояків армії Української Народної Республіки, — розповідає начальник управління Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Ярослав Файзулін. — Після переходу українсько-польського кордону в листопаді 1920 року вони змушені були скласти зброю. Однак робили все від них залежне, щоб зберегти боєздатність: зберігалася цілісність військових підрозділів, структура, командування, проводилися навчання і військово-патріотичне виховання. В польському місті Тарнові працював уряд УНР в екзилі — Рада Народних Міністрів. Її очільник Симон Петлюра на засіданні 21 січня 1921 року заявив, що слід створити Партизансько-повстанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником для підготовки й проведення військової операції, метою якою буде звільнення вітчизни від російсько-більшовицьких окупантів та відновлення Української Народної Республіки.

«Українських вояків доправляли до польсько-радянського кордону з легендою, що ті їдуть працювати на лісових розробках»

— План операції полягав у тому, що декілька груп армії УНР підуть рейдом на територію України і це стане сигналом для всеукраїнського повстання проти російсько-більшовицьких окупантів, — продовжує Ярослав Файзулін. — Для підготовки цієї операції в лютому 1921 року в Польщі в місті Тарнові було створено Партизансько-повстанський штаб (ППШ). Його очолив генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник. Він поїхав до Варшави домовлятися з польськими силовими структурами про під¬тримку і співпрацю.

— Польська сторона погодилася допомагати?

— Так, адже Польща була зацікавлена в ослабленні більшовицького режиму, справедливо вважаючи його своїм ворогом. Без підтримки поляків проведення рейду військ УНР на територію України було неможливим. Наприклад, нам достеменно відомо, що ППШ створювався за сприяння так званої двуйки — Другого відділу польського генерального штабу (військової розвідки). Польська сторона фінансувала ППШ, відряджала своїх офіцерів для роботи в ньому, забезпечувала агентів ППШ зброєю, спорядженням, документами, мапами. На польсько-радянському кордоні було створено цілу мережу контрольно-розвідувальних пунктів та підпунктів, через які на радянську сторону перекидалися агенти ППШ. Зрозуміло, що українські військові ділилися з поляками інформацією, яку отримували з батьківщини (ці відомості приносили зв’язкові, які направлялися в Україну для зустрічей з ватажками повстанських загонів та підпільниками). Важливо розуміти, що основною військовою силою всеукраїнського виступу проти більшовицького режиму мали стати селянські повстанські загони.

— Вони були такими чисельними і організованими, що могли разом розбити Червону армію?

— Лідери УНР сподівалися на це. У відозвах та листівках вони писали, що на боротьбу піднімуться мільйони повстанців — варто тільки військам УНР почати рейд в Україну. На жаль, реальна чисельність селянських повстанських загонів була не надто великою. Скільки людей воювало в їх лавах, достеменно невідомо. Але за приблизними оцінками — від 15 до 30 тисяч осіб. Повстанський рух традиційно зменшувався в період жнив або з настанням холодів, більшість повстанців (фактично селян) розходилася по домівках.

До того ж упродовж літа й осені 1921 року чекісти захопили або ж змусили припинити боротьбу кількох десятків повстанських отаманів, зокрема в червні 1921-го відомого в ті часи Юліана Мордалевича. Він змушений був публічно заявити про свій «добровільний» перехід на бік більшовицької влади.

В липні того року ЧК (Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем, інструмент червоного терору. — Авт.) заарештувала в Києві членів підпільної повстанської організації — Всеукраїнського повстанського комітету (більш відомого як Цупком), створеного з ініціативи місцевої інтелігенції. Цей комітет встановив контакт із ППШ, намагався організовувати повстанську мережу, налагодив зв’язки з декількома повстанськими отаманами. Однак вже 18 червня 1921-го у Києві розпочалися таємні арешти підпільників. А в ніч з 30 червня на 1 липня чекісти провели масштабну операцію з ліквідації Цупкому та Українскої військової організації (УВО), в ході якої були затримані сотні людей. За даними київської ЧК, протягом червня-липня 1921 року 1200 осіб були затримані й піддані перевірці щодо приналежності до Цупкому. 28 серпня колегія Київської губернської ЧК засудила до розстрілу 45 арештованих, ще 132 отримали різні міри покарання. Зрозуміло, під час допитів чекісти отримали важливу інформацію про активних учасників підпільної мережі, ввели до неї своїх агентів.

Радянська влада діяла не тільки за допомогою батога, але й пряника. Протягом року вона декілька разів оголошувала амністію бійцям повстанських загонів: «Припиніть збройну боротьбу, займайтеся мирною працею, і ми вас не чіпатимемо». Багато хто з селян погодився скласти зброю.

В питанні організації всеукраїнського повстання негативну роль відіграло й те, що саме тоді, в 1921 році, більшовики відмінили ненависну селянам продрозверстку (поки вона діяла, у людей силою забирали майже все зерно, внаслідок чого почався Голодомор — читайте про це в матеріалі «До 80 відсотків дітей, яких влада відправляла зі „смуги голоду“ в дитбудинки, померли, бо не було чим їх годувати». — Авт.) і ввели замість неї продподаток. Сплативши податок, селянин мав право частину врожаю продати. Тож економічна причина братися за зброю зникла. Навпаки, люди були зацікавлені працювати на своїй землі. Що ж до патріотичних мотивів, то в цьому питанні багатьох вводило в оману те, що окупація України була не явною, а замаскованою. Бо хоч фактично УСРР керували з Москви, формально радянська Україна тоді ще вважалася незалежною державою (Радянський Союз утворили в наступному, 1922, році).

Всі ці фактори суттєво ослабили сили в Україні, на які розраховували Петлюра, Тютюнник та інші провідники УНР, щоб підняти всенародне повстання.

— В березні 1921 року Польща уклала в Ризі мирний договір з Українською СРР та РСФСР. Це вплинуло на підготовку походу армії УНР в Україну і організацію всенародного повстання?

— Суттєво не вплинуло. Згідно з Ризьким договором, Польща не мала права підтримувати уряд УНР та його війська. Тому поляки почали робити це завуальовано.

Офіційно польська сторона заперечувала свою причетність до антибільшовицького повстанського руху. Співробітники Партизансько-повстанського штабу дотримувалися суворої конспірації. Коли дійшло до озброєння українських вояків для участі в рейді на територію України, було зімітовано пограбування польського військового складу на станції Моквин та вагону з гвинтівками на станції Копичинці. До речі, українських вояків доправляли до польсько-радянського кордону конспіративно: малими групами з легендою, що ті їдуть працювати на лісових розробках в прикордонних селах.

«Більшовики розстріляли 361 українського полоненого»

— Радянські спецслужби про все це знали?

— На жаль, знали. Вони підсилали своїх агентів навіть безпосередньо до Юрія Тютюнника.

— Як їм це вдавалося?

— Різними способами. Наприклад, вкорінювали в підпільні організації в Україні своїх співробітників. Згодом вони їхали до Тютюнника, як представники цих організацій. Скажімо, в такий спосіб до нього потрапив чекіст Сергій Карін-Даниленко. Удаваного підпільника розмістили на конспіративній квартирі разом з іншими посланцями від повстанських загонів та підпільних організацій. Тож чекіст набрався відомостей не тільки в ППШ, але й від них.

До того ж радянським спецслужбам вдалося схопити Григорія Заярного, зв’язкового, якого Юрій Тютюнник направив в Україну для зустрічі з командувачем Другої повстанської групи Юліаном Мордалевичем. Чекісти завербували Заярного, регулярно отримували від нього інформацію. Згодом, у 1923 році, за його допомогою їм вдалося арештувати й самого Тютюнника. До речі, існує переказ про те, що під час перебування в ГПУ в Харкові на допит до Тютюнника прийшов Карін-Даниленко. І тоді Тютюнник начебто сказав: «Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює».

Радянські спецслужби знали, приблизно коли і в яких напрямках почнеться рейд підрозділів армії УНР в Україну, тож заздалегідь попередили про це командування Червоної армії.

У 1923 році чекісти хитрістю заманили генерал-хорунжого Юрія Тютюнника в окуповану більшовиками Україну, заарештували, змусили визвати до себе дружину з двома малолітніми доньками

— У рейд пішли всі 15 тисяч вояків, яких мав в своєму розпорядженні уряд УНР в екзилі?

— Ні, лише приблизно дві тисячі. Хоча добровольців було в рази більше. Але на всіх не вистачало ані зброї, ані обмундирування — польська і румунська сторони (Румунія також сприяла проведенню операції) хоч і допомагали, але недостатньо. Учасників рейду розділили на три повстанські групи. В основній з них — Волинській — більша частина бійців пішла в військовий похід взагалі без зброї. До того ж чимало з них мали дуже погані одяг та взуття — люди йшли на війну в лахмітті, яке носили в таборах для інтернованих (про це ми знаємо з численних спогадів учасників цієї операції). Дехто взагалі не мав плащів чи якоїсь куфайки. Десятки бійців, побачивши таку скруту з матеріальним забезпеченням, відмовилися брати участь в рейді. Він почався наприкінці жовтня і завершився в грудні. Спочатку погода була звичайною осінньою, але уже в першій половині листопада випав сніг, вдарили морози — фактично почалася зима. Тож цю військову операцію назвали Другим зимовим походом (за аналогією з першим, який відбувся зимою 1919—1920 років і завдяки якому вдалося зберегти армію УНР).

Бійці армії УНР сфотографувалися на згадку перед рейдом в Україну

— А як проходив Другий зимовий похід?

— Ця операція, як я вже казав, проводилася силами трьох повстанських груп. Першою мала увійти в Україну з території Румунії Бессарабська повстанська група. Вона мала наступати в напрямку Тирасполя. Її завданням було відволікти на себе сили супротивника. Але вчасно виступити в рейд вона не змогла. Тому її роль довелося взяти на себе іншій групі — Подільській, яка перейшла кордон 25 жовтня, рейдувала Поділлям, а згодом перемістилася на Волинь. Провела декілька успішних боїв з червоними. Але з’єднатися з Волинською групою, на жаль, не змогла. Перебувала в рейді довше всіх — до 6 грудня. Втрати серед її особового складу були відносно невеликі.

Найважчі випробування в цій військовій кампанії випали Волинській групі, яка мала ще одну назву — Українська повстанська армія (УПА). Її головнокомандувачем Петлюра призначив Юрія Тютюнника. Вона розпочала свій наступ в ніч на 4 листопада, згодом їй вдалося взяти місто Коростень і певний час його утримувати. Але сили ворога значно переважали, довелося почати відступ. Українських бійців переслідувала дев’ята дивізія червоних, якою командував Григорій Котовський. Українським воїнам довелося проводити рейд у важких обставинах — холод, сніг, постійні ар’єргардні бої. Багато вояків були поранені або отримали обмороження, обоз, що зростав, суттєво зменшував маневреність групи. Вирішальний бій відбувся біля села Малі Міньки (сучасна Житомирська область). Волинську групу було розбито. Загинули в бою 400 бійців, в полон потрапили 537. Відірватися від переслідування і повернутися в Польщу вдалося лише невеликому загону разом з командувачем Юрієм Тютюнником.

— Що сталося з полоненими?

— Їх допитували, пропонували перейти на службу в Червону армію. Бійці рішуче відмовились. Після цього за рішенням «надзвичайної п’ятірки» 361 з них розстріляли біля села Базар на Житомирщині. Решту відправили до Київа для подальших допитів. Але декому з полонених вдалося втекти. Окрім того, після бою під Малими Міньками місцеві селяни потайки врятували декількох поранених.

Ярослав Файзулін: «Українські полонені рішуче відмовилися перейти на службу до Червоної армії». Фото зі сторінки Ярослава Файзуліна в «Фейсбуці»

— Бессарабська група пішла в рейд з території Румунії?

— Так, але вона була малочисельна, червоним було не надто складно зупинити її. Врешті ця група була змушена повернутися до Румунії.

— Селянські повстанські загони в Україні підтримали рейд військ УНР?

— Певна кількість отаманів почала тоді активні бойові дії. Але цього було замало. Всеукраїнського повстання не відбулося з причин, про які я вам уже розповідав.

— Як чекістам вдалося заарештувати Юрія Тютюнника?

— Після закінчення рейду він жив у Польщі з сім’єю як емігрант. В 1922 році на зв’язок з ним вийшли люди, які назвалися представниками вигаданої ДПУ (Державне політичне управліня. — Авт.) підпільної організації Вища військова рада. Вони листувалися з Тютюнником, переконуючи, що він має таємно прибути до України й очолити цю організацію, яка, за їх словами, мала розгалужену мережу осередків по всій УСРР. Тютюнник був людиною надзвичайно амбітною, мріяв стати «українським Наполеоном», який визволить свій народ з-під окупації. Однак, як тільки 16 червня 1923 року зі своїм найближчим побратимом Ігорем Дуткевичем перейшов кордон, його заарештували. Згодом змусили видати свій особистий архів, викликати з Польщі дружину з двома малолітніми доньками, підписати публічні листи-заклики до українських вояків повертатися в радянську Україну. Спочатку Тютюнника помилували. Він видав пропагандистський памфлет «З поляками проти Вкраїни», працював у Харківській школі червоних старшин. Погодився взяти участь у створенні пропагандистського фільму «Пілсудський купив Петлюру». Але врешті це його не врятувало — в 1929 році його арештували, а згодом розстріляли.

Читайте також: «З'являтися на вулиці з хлібом небезпечно — пограбують»: в Англії знайдено листи з України часів Голодомору

1653

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.