Мабуть, не було у Радянському Союзі людини, яка не знала б і не любила актора, чий 100-річний ювілей відзначається сьогодні. І навіть не надумайте сперечатися, тому що в такому випадку це твердження правильно на всі 100 відсотків. Йдеться про Юрія Нікуліна, улюбленця публіки, блискучого коміка, кожна фраза якого після виходу на екран чергового фільму за його участю буквально розтягувалась на цитати.

А тепер уявіть, що цього красеня навідріз відмовлялися приймати до театральних інститутів лише на тій підставі, що він, бачите, обличчям не вийшов. У приймальних комісіях московських вишів, куди намагався вступити Нікулін (чиє ім'я сьогодні, між іншим, вписано до списку «Великих коміків світу» знаменитої оксфордської «Енциклопедії кіно»), йому по-дружньому радили пошукати для себе якусь іншу професію: «Ми не бачимо у вас акторських здібностей… Ваше обличчя, вибачте, виглядає невиразно… Адже ви зовсім не будете виглядати на екрані!»

Чуючи таке, інший би на його місці вже давно махнув рукою на все це недоступне для нього акторство і пішов би вступати до будівельного технікуму. Але треба було знати Нікуліна, який не звик відступати від задуманого. Тим більше, він на той час уже встиг пройти всю війну і навіть здобути на фронті три бойові медалі. Та й дитяча мрія хлопчика, що одного разу потрапив з батьком за лаштунки справжнього цирку, не давала спокою.

Тому, плюнувши на всі ці театральні інститути, Юрій вирушив навчатися у студію клоунади при Цирку на Цвітному бульварі. Там він незабаром став помічником знаменитого Карандаша. Там і любов свою зустрів, коли, збитий на манежі норовливим конем, потрапив до лікарні, а дресувальниця коней Тетяна зачастила до нещасної жертви своєї вихованки. Та так і прикипіла душею (на цілих 47 років!) до цього доброго та талановитого, як виявилося, хлопця.

А у кіно Нікулін почав зніматися пізно, майже у 40 років. Та й не одразу в нього все у тому кіно виходило. Правда, доки не потрапив до рук Леоніда Гайдая, у якого потім знявся практично у всіх фільмах, що стали комедійною класикою.

Неповторного Балбеса у виконанні Юрія Нікуліна полюбили всі, хто дивився картини «Самогонники», «Пес Барбос і незвичайний крос», «Операція „И“ та інші пригоди Шуріка», «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шуріка». А «Діамантова рука»! А «Старі-розбійники!.. А драматичні ролі у фільмах «Вони боролися за Батьківщину», «Двадцять днів без війни», «До мене, Мухтаре!»…

Нікулін любив повторювати слова, які вважав чи не найважливішими у житті: «Якщо кожен з нас зуміє зробити щасливою іншу людину, хоча б одну, тоді на землі всі будуть щасливі…» Він умів робити щасливими мільйони своїх шанувальників. І не лише, до речі, у кіно та в цирку. Але й за великим екраном, де прославився ще й визначними знаннями анекдотів. Ці анекдоти він почав збирати ще у школі. Записував їх у старенький товстий зошит, що дістався від батька, який започаткував унікальну колекцію смішних історій. Коли Нікулін починав їх розповідати, від сміху можна було просто померти.

Ось вам один з «класичних» нікулінських анекдотів.
- Товаришу Рабиновичу, у вас на голові сидить муха.
- Ви що хочете сказати, що я гівно?!
- Я якраз нічого сказати не хочу, але муху не обдуриш…

Або ще один. Капітан корабля, що тоне, питає у пасажирів:
- Хтось з вас знає молитви?
- Так, сер, — відповідає один з них.
- От і добре. А то в нас не вистачає одного рятувального кола.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.