ПОИСК
Суспільство та люди

«Через загрозу відкритого вторгнення Росії охочих навчитися тактичної медицини стало в рази більше»: військовий лікар

11:30 11 лютого 2022
Роман Бабич
— Я працюю у страховій компанії на керівній посаді, а навчання людей тактичній медицині та домедичній допомозі — це мій соціальний внесок суспільству, — говорить ветеран АТО Роман Бабич (позивний «Диск») з Боярки Київської області. — Повідомлення ЗМІ про небезпеку неприхованого нападу Росії на Україну призвели до того, що останнім часом отримую нечувану кількість запрошень провести навчання. Я за можливості допомагаю людям, але пояснюю, що небезпека відкритого вторгнення існує з самого початку російсько-української війни.

В зоні АТО наприкінці 2014-го та в 2015 році лейтенант Роман Бабич зі своїми підлеглими врятував життя понад 600 українським бійцям, вчасно надавши їм першу медичну допомогу і доставивши в лікарні. За це його було удостоєно почесної нагороди — ордена «Народний Герой України» (нагадаємо, про лауреатів нагороди «Народний Герой України» можна прочитати в збірці інтерв'ю під назвою «Народні герої України. Історії справжніх», про яку нещодавно розповідали «ФАКТИ»). «Але найціннішою моєю нагородою є те, що всі хлопці з мого військового медпункту повернулися додому живими», — сказав «ФАКТАМ» Роман Бабич.

«За рік, поки я був в АТО, дуже постаріла мама, сильно змінилися діти»

— Який період на фронті був для вас найважчим?

— Одні з найтяжчих і найкривавіших днів битви за Донецький аеропорт — 16, 17 і 18 січня 2015 року. За ті три дні ми евакуювали понад 100 поранених.

— Що тоді спричинило загострення боїв за ДАП?

Щоб відповісти на це питання, слід сказати, що перед цими подіями був період, коли противник надавав можливість забирати з ДАПу наших поранених. Для прикладу наведу такий випадок: волонтери попросили мене поїхати в село Водяне, яке знаходиться за 10 кілометрів від лінії фронту, надати медичну допомогу 12-річному хлопчику, який захворів — батьки не мали можливості доправити його до лікарні. Але я в цей час мав їхати на пункт обміну полонених забирати нашого важкопораненого бійця. У новому терміналі осколок влучив йому в щелепу, і побратим військовий медик Ігор Зінич встановив цьому бійцю дихальну трубку. Швидка, що прибула з окупованого Донецьку, забрала пораненого з нового терміналу і мала передати мені в пункті обміну полоненими. Ми вирішили: цього солдата заберуть волонтери на своєму реанімобілі, а я поїду до хворого хлопчика у Водяне. Я послухав того малого, дав ліки, відвіз його разом з мамою до клініки і потім повернув їх додому. А волонтери доставили пораненого в реанімацію лікарні.

РЕКЛАМА

Читайте також: «Іноді доводилося проводити ампутації посеред поля»: приголомшлива розповідь підполковника медслужби про війну на Донбасі

З 9 січня ворог відмовився надавати Збройним Силам України можливість у такий спосіб забирати наших поранених з ДАПу. Ситуація тоді ще більше загострилася, бо противник почав інтенсивно обстрілювати з танків та артилерії захисників летовища. 13 січня йому вдалося зруйнувати вежу, яка була для наших воїнів спостережним пунктом. У цій ситуації українське командування вирішило провести штурм аеропорту, щоб розірвати кільце оточення, в якому знаходилися «кіборги». Штурм почався 16 січня: наші підрозділи спробували зайти зі сторони Спартака та з боку Жаб’ячего (села, що знаходиться перед злітною смугою летовища). На жаль, ворог накривав атакуючих щільним артилерійським вогнем. Вони не змогли просунутися вперед. Як я вже сказав, було понад 100 поранених. Ми вивозили їх упродовж трьох діб, які стали для мене найважчими за період участі в АТО. Робота була налагоджена так: легкі бронемашини МТ-ЛБ забирали поранених на місці боїв і везли до нас — на Донецьку окружну дорогу. Ми доставляли їх до найближчої лікарні в Селідово, дорогою намагалися стабілізувати стан цих хлопців.

РЕКЛАМА

Напередодні два мої екіпажі (кожний складався з водія-санітара та санітара) були на ротації в Донецькому аеропорті. Один відморозив там ноги, тож його доправили в лікарню. Решта троє з власної волі лишилися (хоча також потребували лікування). Разом з ними ми трьома машинами допомагали вивозити поранених та загиблих.

«Для мене найцінніша нагорода — те, що всі хлопці з мого військового медпункту повернулися додому живими», — говорить Роман Бабич (другий ліворуч)

РЕКЛАМА

— На фронті були випадки, коли ви дивом лишилися живі?

— Так, це трапилося за три дні до спроби розірвати кільце оточення довкола Донецького аеропорту, — 13 січня 2015 року. Ми тоді в супроводі танка і БТР їхали забирати звідти поранених. Гуркіт танка чути здалеку, можливо, завдяки цьому ворог помітив нас і відкрив вогонь. Снаряд від «Граду» розірвався перед нашою медичною автівкою «Мерседес» (до речі, не броньованою). Якби він влучив у те місце на секунду пізніше, то було б пряме попадання в нашу машину. А так ми влетіли на повній швидкості у вибухову хвилю. Чималий шматок асфальту пробив лобове скло і вдарив прямісінько в мою каску. З того часу я вважаю 13 січня своїм другим днем народження.

— Передчували, що таке станеться?

— Передчуття або віщого сну не було. Але була глибока туга — за побратимом, командиром зенітно-артилерійського дивізіону Анатолієм Безродою, який загинув напередодні. У нашому базовому таборі і селі Тоненьке він готував бронемашину МТ-ЛБ до рейду в аеропорт, аж раптом почався ворожий обстріл з «Градів», і один з осколків влучив Анатолію під пахву. Я в цей час знаходився в Опитному. Коли приїхав у базовий табір, Анатолій ще був живий. Живого я доставив його в лікарню (до речі, дякувати богу, в моїй машині не помер жоден з поранених). О третій ночі зателефонували з лікарні з повідомленням: Безрода помер (у Романа з’являються сльози в очах. — Авт.). Мене мучила думка: чи все можливе я зробив, щоб врятувати його? От з такими переживаннями я ледь не загинув, коли снаряд від «Граду» вибухнув перед нашим медичним автомобілем.

— Від удару шматка асфальту вас тоді контузило?

Поранень або контузій я собі не приписую. У зв’язку з вашим запитанням скажу, що ми, ті, хто пішов на війну, спочатку недостатньо усвідомлювали, як важко було рідним чекати нас. За рік, поки я був в АТО, сильно постаріла моя мама. Моїй дочці тоді було чотири рочки, сину — два з половиною. За мій фронтовий рік дуже змінилися діти.

Тому, коли після демобілізації у вересні 2015 року дружина вирішила домогтися, щоб мене повністю комісували (визнали непридатним до служби), я не став їй заперечувати (це що стосується питання про контузію). Хоча як медик розумів, що нічого з цієї ідеї не вийде, слухняно ходив по лікарях.

Останнім був психіатр. Я спитав його: «Мене цікавить, як допомогти дружині». Він допоміг. «Роман здоровий, — заявив психіатр. — А ось дружині я би порадив звернутися до психолога». Після цього мені більше не довелося ходити по лікарях (посміхається).

«Я проводив курс з тактичної медицини для бійців четвертої, п’ятої, шостої хвиль мобілізації, а після повернення з війни став вчити цивільних», - каже Роман

«Військовими медиками стали обрубувач сталі, оператор з тютюнової фабрики, водій навантажувача»

— Як ви потрапили на війну?

Як тільки в березні 2014 року Федеральні збори Росії ухвалили закон, яким надали право президенту Путіну ввести війська в Україну, я пішов до військкомату, попросив призвати мене в армію добровольцем. Повістку отримав наприкінці серпня. Хоча я закінчив з червоним дипломом Національний медичний університет імені Богомольця, лікарської практики тоді майже не мав, бо після вишу працював у страховій компанії, обіймав там керівну посаду. З пацієнтами працював лише в студентські роки під час проходження практики на підстанції швидкої допомоги в Печерському районі Києва.

Але моя військова спеціальність — лікар загальної практики Сухопутних військ. Тож мене призвали як офіцера медичної служби. Спочатку направили на двотижневу перепідготовку в Українську військово-медичну академію. На жаль, нових, корисних для служби знань я там не здобув: відкривав свій студентський конспект і чув від викладачів лише те, що в ньому написано. І це було, коли війна тривала вже пів року! Нас мали вчити досвіду військової медицини, здобутому за цей час на фронті, дати практичні знання і навички з надання допомоги пораненим. Але перепідготовка звелася до викладання застарілого матеріалу.

Несподівано мені все ж пощастило: травматолог, волонтер Андрій Порохницький з Боярки за 45 хвилин провів для мене в шкільному спортзалі дуже корисний урок з тактичної медицини. Ці практичні знання я передав своїм підлеглим, коли незабаром мене направили у 93-ю окрему механізовану бригаду (зараз вона носить почесне найменування «Холодний Яр»). У стройовій частині бригади мене спитали: «Станете начмедом першого батальйону?» — «Так». — «Поїдете в АТО?» — «Поїду».

Перед виїздом на фронт я мав сформувати команду медиків. Але людей з профільною освітою в батальйоні не було, тож взяв до себе обрубувача сталі, оператора лінії тютюнової фабрики, водія навантажувача… Всього 19 чоловік. Нам ще поталанило, що в останні чотири дні перед відправкою в АТО вся наша команда пройшла інтенсивний курс з тактичної медицини, організований проєктом «Медсанбат». До речі, таке навчання треба було проводити для всіх 650 бійців батальйону. Адже ефективність від тактичної медицини найбільша, коли кожний солдат і офіцер знає, як діяти, якщо він або інший боєць отримає поранення. У такому разі смертність серед поранених мінімальна.

«Коли кожний солдат і офіцер знає, як діяти у разі поранення, смертність серед поранених мінімальна», - каже Роман Бабич

Перед виїздом у зону бойових дій мені видали насипом кровоспинні гумові джгути Есмарха (без футлярів), перев’язочні пакети, шприци з налбуфіном (наркотичний анальгетик), — згадує Роман. — Я роздав все це бійцям. А вони питали: «Куди це класти?» Тож частина комплектів, залишених у БТРах, загубилася. Згодом волонтери привезли нам нормальні аптечки. Скажімо, в третій роті (100 чоловік), яка захищала Донецький аеропорт, було 50 аптечок, і всі волонтерські. На кожній писали по два прізвища. Повертаючись із ДАПу, солдат віддавав аптечку побратиму, який туди їхав.

Навесні 2015 року завдяки волонтерам мене направили на навчання в Естонію. Там на базі Національної академії оборони в місті Тарту для медиків та волонтерів з України провели поглиблений двотижневий курс з тактичної медицини. Навчили, як проводити тренінги з цього виду надання допомоги. Ми тоді отримали сертифікати інструкторів. За програмою, яку засвоїв в Естонії, навчав бійців четвертої, п’ятої, шостої хвиль мобілізації. А після повернення з війни став вчити цивільних.

Але в мирних умовах їм потрібні дещо інші знання та навички: як діяти в разі автомобільної аварії, ураження електричним струмом, інсульті, інфаркті, судомах, опіках, якщо дитині або дорослому потрапить сторонній предмет у верхні дихальні шляхи тощо. Тому пройшов інструкторський курс у Центрі домедичної допомоги і включив його в свою програму. Вчу всіх бажаючих рятувати життя інших людей чи своє, бо мені це подобається.

Читайте також: «Наші руки були залиті кровʼю, але переживати не було часу — бій тривав»: 21-річна військова медик з побратимами врятували пораненого на Луганщині бійця

Раніше «ФАКТИ» розповідали про медика 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» 24-річну Світлану Земліну, яку за героїзм нагородили офіцерським орденом.

Фото зі сторінки Романа БАБИЧА у «Фейсбуці»

1080

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів