«Хлопці, суто цивільні, мало не під час бою гуглили, як користуватися зброєю»: розповідь учасника партизанського руху
«У ГУР таких підрозділів багато, умовно кажучи, «незаконні збройні формування»
— Ви вже багато років — цивільний…
— Так, з 2015 року, коли 7-й батальйон «Правого сектора» розпустився.
— За цей час створили «Пян-Се бар»…
— Я багато чим займався — на будовах працював, на автомийці, кур'єром, заводи охороняв. Відкрив два ресторани — один закрив. Книжку написав, створив свою колоду Таро…
— А російський напад 24 лютого де вас застав?
— Рано вранці у Києві — зателефонували батьки дружини, сказали, що Київ бомбили. Я не повірив спочатку. Потім поїхали із дружиною, заправили автомобілі. Усі метушилися, а ми сиділи та пили чай. Увечері я відправив її до батьків, а сам зателефонував другові, з яким воювали, — я знав, що він співпрацює з ГУР. Він уже отримав зброю, і навколо нього організовувалась група старих добровольців. Він отримував завдання від кураторів із ГУР, і ми їх виконували. Першої доби війни я вже був на шляху до Гостомелю.
— Це було оформлено офіційно як військова служба, тероборона?
— Абсолютно неофіційно. І найбільший мінус всього цього — коли мене пораненого після першої допомоги відправили до шпиталю, там мене не прийняли. Втратив купу крові, з роздробленими кістками в напівнепритомному стані після операції думав: мабуть, мені треба було здохнути там — усім було б простіше. З добровольцями завжди так — все добре, доки ти бігаєш здоровий. А вбили — у нас є і «двохсотий» — ну, вбили і все. Ми знали, на що підписуємось. Зараз лежу у лікарні, куди влаштували завдяки знайомим.
— У ГУР таких підрозділів багато, умовно кажучи, «незаконні збройні формування», — продовжує Ілля . — З нами були хлопці з Бучі — спочатку з іншим куратором працювали, а потім ми з ними об'єдналися. І коли вже з Бучі всі вийшли, коли там стояли росіяни, вони переодягнувшись бомжами заходили в місто, збирали розвіддані та виносили звідти наш арсенал: і ту зброю, яку ГУР давало, і з розбитих колон знімали. Виносили це все, ризикуючи неймовірно. Ще й місцевих жителів виводили через зрошувальні канали, через поля. Отак і працювали. Розвідники молодці — оперативно створили такі групи, ефективно використовували, керували. Давали можливість воювати.
Першої ночі нас закинули в Бучу, ми коригували артилерію по Гостомелю. А вранці ми виїхали на Гостомель і на околиці Бучі виявили нашу колону десантників, що потрапила в засідку при відході з Гостомеля. Було видно, що їм перегородили дорогу якоюсь технікою, збоку били «Мухою», а зверху з кулемета, встановленого на церкві Московського патріархату. Вантажівки згоріли, а БТРи та бензовоз ми відігнали через Ірпінський міст, тоді ще цілий. Після чого нам надійшла команда забрати трупи хлопців. Там уже військових не було — лише ми.
Хлопці як сиділи у вантажівці, так і залишилися там після того, як постріл від РПГ залетів. Тільки їх порозривало — де ноги немає, у кого тулуб навпіл, у кого голова ледве тримається… Ми зброю підібрали, тіла вантажимо — два екіпажі нас було. І місцеві ханиги якісь там лазили — раптом вони розбігаються. Бачимо, що від Гостомеля техніка їде, зрозуміло — не наша. Кажу товаришеві: «Поїхали, Рем». А Рем каже: «Ні, заберемо всі тіла».
Ми дуже ризикнули тоді, затрималися, але всіх забрали. Женемо на міст, бачимо, попереду все димиться, горить — міст підірваний. (Якби ми не затрималися трохи, потрапили б в епіцентр бою, в епіцентр вибуху.) Із боків стоїть техніка з літерами «V» (ми тоді ще не знали, що це російські) — машини з мигалками, я подумав, що Нацгвардія. А Рем показує в інший бік, там купа піхоти з червоними пов'язками.
Вони теж здивовані, розгублені — тільки-но міст перед ними висадили в повітря, — і раптом тут дві машини цивільних, незрозуміло, хто такі. Ми залітаємо на міст (з правого боку він повністю обвалився, з лівого похилився, але ще стояв), по нас уже стріляють як у тирі, навколо дим — і мостом повзе солдат без ніг. Рем каже: «Давай на нього наїжджати не будемо, раптом це наш». Потім уже коли обговорювали, водій другого екіпажу сказав, що не наш — у нього на касці була георгіївська стрічка.
Це були неймовірні відчуття, було максимально страшно проїхати цим мостом. Але проїхали, віддали тіла на експертизу: усіх упізнали, тільки з одним було дуже тяжко, його розвалило на шматки. З нашої групи лише одну людину поранило з другого екіпажу.
А через день нас знову закинули до Бучі — було завдання гальмувати колони. Стояли на передовій, завдання своє виконали: у передовий дозор вистрілили з РПГ, і колона пішла в обхід. І потім, коли Бучу захоплювали, її практично ніхто не обороняв, ми опинилися в оточенні та виходили, як могли. Бачили, як десанти висаджували, але далеко, ми підбити не могли. Тили нам розбили: за нами на NOVUS'і стояв «Азов» (київський підрозділ тероборони, сформований «азовцями» та Нацкорпусом у перші дні вторгнення, зараз — полк Сил спеціальних операцій ЗСУ «Азов». — Ред.) — по них ударили артилерією.
«Вже з окупованої Бучі піднімали безпілотник, знімали, наводили артилерію за замаскованими позиціями»
— Хлопці бучанські були трохи мобільнішими, — продовжує Ілля. — Вони, коли від'їжджали, спалили — точно зафіксовано на відео — дві «коробки» (бронетехніка. — Ред.) Якщо пам'ятаєте відео, де росіяни воюють із пам'ятником (БРДМ-2, встановлена на постаменті в Бучі як пам'ятник воїнам-афганцям. — Ред.) — якраз у цей момент бучанські і бахнули по їхній «коробці». Причому це хлопці суто цивільні, мало не під час бою гуглили, як користуватися зброєю. Проте вони були дуже ефективні — користуючись з того, що вони місцеві. З підбитої техніки, зокрема, вони зняли абсолютно новий російський безпілотник, який «з палиці» запускається — кінетичним способом.
Ми виявилися майже в оточенні, відрізані, команди нам ніякої не надходило, тому самі вирішили зніматися, не чекаючи, поки росіяни почнуть зачистку. Не бачили сенсу залишатися — що ми, 30 осіб, там зробимо. Тим більше, що своє завдання виконали, через нас колона не пройшла.
Коли вийшли, працювали в Ірпені, аеророзвідкою займалися плюс посилювали позиції біля «Жирафа» (ТРЦ в Ірпені. — Ред.), де залишався єдиний непідірваний міст — там завжди гаряче було. У сірій зоні працювали. Бучанські до Бучі заходили, неймовірні речі робили там. Ось цей хлопець, який пізніше загинув, зайшов до Бучі, прийшов до лікарні і з російською спецурою домовився, що він буде водієм труповозу, їздитиме і збиратиме трупи вулицями. Був єдиним, кому дозволяли пересуватися містом.
Це неймовірна можливість їздити містом, все фіксувати, збирати розвіддані. На жаль, вдруге він уже не встиг туди зайти — загинув.
Неймовірні речі робили. Вже з окупованої Бучі піднімали безпілотник, знімали, наводили артилерію на замасковані позиції — росіяни техніку маскували сітками біля «Епіцентру», на склозаводі… Слід зазначити, що наші ніколи не працювали у межах міста по Бучі. Хоча всі знали, де патрулі, де блок-пости, де що, але працювали тільки по околицях.
В Ірпені стояли — що тільки не робили. На «Жирафі» були в бою, коли росіяни намагалися танками та БТРами мостом проїхати. Цікавий момент: щойно пішла стрілянина, всілякі понтівники — такі супертактикульні чувачки — хопа, і одразу зникли з позицій. Смішно було — з NLAWʼами, всілякими прибамбасами. Зрозуміло, ЗСУ нікуди не дінуться, якщо вони не мають наказу — помруть на місці. А ці всі такі красунчики, з'являлися на танконебезпечних напрямках на передовий, з NLAWʼами ходили, айкоси курили. Але як тільки починалася спека, бій — хлопці просто сідали та їхали.
На «Жирафі» якраз був діалог. Наш командир Франко кричить: «Ти хоч NLAW залиш нам!» А той у машину сідає і з такими очима: «Як „залиши“? Я на війну їду!» «Чуєш, ти, на війну з такими очима не їдуть, війна в інший бік». «Ні, не залишу». І поїхав.
За годину десь відбили цю атаку, їхню техніку попалили — знову ці приїхали айкоси курити. У Бучі такі також були. Потім розповідатимуть, які вони круті. Небагато таких, але такі персонажі теж були. Гидкі. Але здебільшого всі були нормальні, воювали.
Ми їхали черговий раз у сіру зону, звідки була стежка на Бучу, якою місцеві хлопці туди ходили. Там же точка, звідки ми літали. Росіяни вже майже поряд — але саме в цьому місці їх не було. Раптом на Т-подібному перехресті нас гальмує солдат, кричить: «Хто такі?». Ми вікна опускаємо: «Свої, українці». Бачу краєм ока: у паркан в'їхала БМД-4 сховалась, — у нас таких немає. Солдат починає повертатися, показується триколор-нашивка. Коротше, його я застрелив. А із БМД почали розстрілювати нас. Ігор-провідник загинув одразу.
У водія дивом не влучили, я йому кричу: «Поїхали!», А він «завис». Через пару секунд мені потрапило в праву руку — перестав її відчувати, думав — відірвало. Я ліву на плече водієві кладу, вже спокійно кажу: «Ну, будь ласка, натисни на газ, вивези нас». Він натиснув і вивіз. Причому він місцевий і питає, куди їхати. Я літра дві крові втратив, втрачаю свідомість — і доводиться «кермувати»: «Прямо, туди, ліворуч…»
Виїхали, там ноші, евакуація. Медики працювали дуже швидко — постійний потік убитих та поранених. І працюють як перевізники на річці Стікс: одразу беруть «плату» за перевезення зброєю. Мовляв, ти вже завоювався, а зброя тут знадобиться. А я мав «трофейний» автомат — українського десантника з тієї розбитої колони. Нещасливий, коротше, виявився — і той власник загинув, і мене поранили. Зняли його з мене та повезли до найближчої лікарні до Києва. І другого хлопця теж забрали. На жаль, тіло провідника ми втратили дорогою — вивалилося з машини, а зупинитись ми не могли. А друга машина їхала за нами метрів за сто — коли вогонь відкрили, вони змогли пішки відійти, там лише один отримав поранення.
«Їхали воювати проти режиму за росію. Тепер на решку насрати. В ідеалі — її взагалі не повинно бути»
— Зараз пропагується «Легіон «Свобода Росії», організований із російських полонених.
— Пішли вони на х…
— Дехто порівнює їх з РОА, в якій було багато бійців, набраних з військовополонених, і які особливо запекло билися з Червоною армією, розуміючи, що їх чекає у разі полонення червоноармійцями.
— Я сам емігрант із росії. Тому маю право ставитись до них максимально негативно. Це просто люди, які мають єдину мотивацію — не сидіти у в'язниці. Ні про яку ідейність, усвідомлення і мови бути не може. Вони вісім років війни проти України сиділи у рашці й сюди їхали усвідомлено — воювати. Такі ж орки, такі ж гонд… ни — ось і все.
У РОА здебільшого воювали такі, як нинішні добровольці, що приїхали до України у 2014 році. Ідейні, ті, для кого громадянська війна не закінчилася, та діти тих емігрантів. А полонені червоноармійці — це все фігня, ні про що. От якби нас усіх, що приїхали у 2014−2015, зібрали в окремий підрозділ… Усі, хто хотів, тоді приїхали.
І пропагандистського ефекту від нього жодного. На них дивитимуться як на зрадників і поливатимуть брудом. Нині у росії їх взагалі ігнорують. А для українців — ті ж самі орки, які хочуть якось відкараскатися, щоб не сидіти у в'язниці. Для пропаганди треба було вибудовувати максимально грамотну медіапідтримку. Щоб був умілий спікер, подавали чітку ідеологію — за що вони воюють.
— Зараз у нас є Інтернаціональний легіон, формуються чи вже воюють підрозділи за національною (або мовною) ознакою: батальйон імені Кастуся Калиновського, полк «Пагоня», «Грузинський легіон»… Чи є сенс і можливість створювати російський підрозділ не з перебіжчиків, а з ідейних?
— Усі ідейні, хто хотів, приїхали у 2014−2015, усі тут воюють. У 2014 році про це говорили, просили, тоді це було актуально. Але ми тут прожили вже 8 років, асимілювалися, половина спокійно українською розмовляє. Я теж скоро перейду на українську, соромно розмовляти російською — лежачи на лікарняному ліжку це усвідомив. У всіх змінилися мотиви, вже більшість почувається українцями. Я ось їхав боротися з путінським режимом. А зараз мені цей режим до… Я воюю за Україну, віднайшов своє українське коріння — і таких дуже багато: їхали воювати проти режиму, за росію, розглядаючи Україну як інструмент цієї боротьби. Але за ці роки у головах багато чого змінилося. Тепер на решку насрати. В ідеалі — щоб не було її взагалі як держави. Вільної, невільної — її взагалі не повинно бути.
— А що залишиться на її місці?
— У будь-якому випадку це буде процес, контрольований великими гравцями, Заходом, Китаєм. Поділять. Росіяни потихеньку вимиратимуть, будуть їм потиличники чеченці роздавати. Головне, щоб там не було ядерної зброї, не було загроз, щоб вона не була світовим гравцем. Нехай там будуть якісь умовно п'ять ханств — сировинних придатків світу.
«Їх треба фізично утилізувати. Це таке біосміття. Не зміниться росія — це сама нація така, так склалося протягом століть»
— До речі, про чеченців. Було багато розмов про приїзд кадирівців. Але, як виявилося, найкраще вони «воюють» у Тік-Тоці.
- Боятися кадирівців — це абсолютно російський наратив. У Росії справді їх бояться — краще під кулі піти чи згоріти у танку, ніж отримати потиличник від кадирівця. А в Україні я взагалі не бачив тих, хто їх боїться. Взагалі. Ні серед цивільних, ні серед тих, хто воює. А багато хто мріє їх убити, щоб ще й щось модне з них затрофеїти. Єдиний раз, коли я їх бачив — з відстані десь 1300 метрів у оптичний приціл, з якогось двадцятого поверху в Ірпені. Тоді снайпер із Грузинського легіону зняв двох. Чому подумали, що кадирівці — були дуже «запаковані». А на передовій їх я не бачив.
Судячи з відео, вони взагалі азів військової науки не знають, не розуміють: як змінити позицію, наприклад… Така показушна кишенькова армія. Але їм уміти нічого не треба — росіяни бояться чеченців до втрати пульсу. Це одна із причин, чому я поїхав звідти. Можна бути ветераном усіх воєн, полковником «Альфи» ФСБ, зятем губернатора, суперзаслуженим «всігрудиворденах» — і просто потрапити у ДТП із чеченцем. І той виведе цього полковника за вухо, на коліна поставить, ще й дружину згвалтує — і нічого йому не зроблять, ніяке «бойове братерство офіцерів» не допоможе. І кожен росіянин знає, що він — просто опущенець у такій ситуації.
У мене однокурсник — теж опер фсбшний. У Чечні служив. На футбольному матчі йому фсбшну ксиву просто порвали, в обличчя кинули. Максимально опустили. Потім його перевели кудись до іншого регіону служити.
Тому, зокрема, вони так поводяться по-звірячому — у себе на батьківщині вони опущені, ті, кого ї… уть. Отут і «відігруються».
Чеченці — найкрутіше, що є в Росії, їх там усі бояться. Кадирівці — це мафія в погонах. А тут їх змусили воювати. Та яка з бандитів армія, тут їх ніхто не боїться, тут вони — клоуни, тут їх просто вбивають і все. Воювати вони не вміють.
До речі, для росіян «безіменний солдат» на «безіменній висоті» помер — це норма. А у кадирівців психотип розбійника, їм прославитися треба — тому тік-токи й знімають. Вони зайве ризикувати собою не будуть, бережуть себе, їм зі світлофором краще воювати.
— Росіяни зовсім не очікували, що їм чинитимуть опір…
— Судячи з тактики, що ми бачили — так. Божевільна тактика десантів одиночної техніки на «Берестейській», Оболоні, у Василькові — це було щось неймовірне, розраховане лише на моральне подавлення.
— Але з іншого боку їх більше, ніж українських бійців, у них техніка начебто краща була…
— 150 тисяч на країну в 40 мільйонів — недостатньо. Плюс — незнайома місцевість. Мене вони неприємно здивували, коли розбили колону з нашими десантниками, тобто наступ вели дуже зухвало й іноді вміло. Але я бачив, як вони на «Жирафі» їхали єдиним вцілілим мостом, — і артилерія там працювала, і наш танчик виїхав туди, і піхота з «джавелінами». І росіяни це все бачили, знали. Це теж психотип російського солдата — знає, що не проїде, безглуздо згорить, але все одно їде.
— Є різні прогнози: від того, що Путін здохне з дня на день, і всі окупанти звідси втечуть, до того, що війна триватиме десятиліттями.
— У мене там ще залишилися знайомі, періодично я дивлюсь тамтешні пабліки, читаю обговорення на форумах — у них там «все чудово». Бадьоряться, хочуть цієї війни, перемоги, у них ейфорія і таке інше. Тому війна продовжуватиметься однозначно. Допоки їм не завдадуть військової поразки — війна не закінчиться.
— Але ж ті, хто потрапив сюди, не завжди в ейфорії.
— Почитайте листування тих, хто побував в Україні, і кого вже вивезли: вони не відмовляються повертатися: «Не треба було штурмувати цю Бучу, треба було просто відбомбитися, стерти її з лиця землі». У них такі настрої. Їх просто треба фізично утилізувати. Це таке біосміття. Горбатого могила виправить. Я сам звідти, я розумію всіх своїх однокурсників, усіх, з ким служив — вони кінчені, вони реально вірять у ці кремлівські наративи.
— А наскільки ця віра залежить від того, хто при владі в Росії перебуває?
— Анітрохи. Влада віддзеркалює колективну волю народу, колективну збірну душу народу. Навіть не розум. Розум подумав би: «Це невигідно, нераціонально». А душа народу гнила цієї війни хоче, їх так виховували століттями. Не Путін. Згадаймо чеченську війну — там при владі був кінчений алкаш Єльцин. Ні його, ні взагалі центральної влади ніхто не шанував, але йшли на війну. Чому росіянам чеченці різали голови? Тому що ті так же жорстоко проводили там каральні операції.
Не зміниться Росія, слабкий там лідер буде, чи сильний. Це сама нація така, що складалася протягом століть. Ілюзія думати, що, якщо прийдуть ліберали, буде вільна Росія, щось там зміниться. Ні хера не зміниться.
До речі, слідом за Білоруссю, де партизанський рух розв'язав «рейкову війну», схоже, він широко поширюється і в глибокому тилу окупантів. Адже там раз у раз падають літаки, вибухають склади, руйнуються мости і горять нафтобази. Причому не лише у прилеглих до України регіонах, а й далеко за Уралом.
Читайте також: «Щось радикальне й серйозне має відбутися до кінця літа», — Володимир Єльченко про Рамштайн, ленд-ліз і перебіг війни
Фото з архіву Іллі Богданова
7142Читайте нас у Facebook
