«Захід готувався забезпечувати партизанів, а не давати важку артилерію та танки», — військовослужбовець ЗСУ, політолог Кирило Сазонов

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» військовослужбовець ЗСУ, політолог, Кирило Сазонов розповів, про що розповідали рашисти, поки він жив в окупації в Бучі, відмінність у їх сприйнятті війни під Києвом та на Донбасі. А також, коли, на його думку, Україна зупинить росію і що для цього потрібно.

«Не йди, там кадирівці. Чоловік, який прийшов записуватися до ЗСУ, їх дуже порадує»

- Кирило, 8 років тому «русский мир» наздогнав вас у Донецьку, де ви були відомі як опозиційний журналіст, через що й довелося тікати. 2022 року все той же «мир» підловив вас уже під Києвом — у Бучі. Фактично ви стали свідком двох вторгнень росії в Україну.

- Дійсно до 2014 року, я жив у Донецьку, але там все проходило дещо спокійніше.

24 лютого прокинувся і побачив, що відбувається щось не т. е. Але вирішив залишатися у Бучі. 24−25 числа президент підписав указ про мобілізацію, і я зібрався до військкомату. На щастя, дорогою зустрів сусіда, розповів йому куди йду. А він мені відповідає: «Не йди, там кадирівці. Чоловік, який прийшов записуватися до ЗСУ, їх дуже порадує». Повернувся. Наважитися виїжджати було складно, дороги обстрілювали: по цивільному населенню, і машинам вони палили охоче, жодні написи не рятували.

Читайте також: Росія могла багато чого досягти суто економічними заходами, і ми б навіть не ворухнулися, — демографиня Лібанова

РЕКЛАМА

- За вашими спостереженнями, чому вони настільки озвіріло ставилися до цивільних і навіть дітей?

- Дехто явний відморозок. Були й такі, хто казав, мовляв, ми боїмося, що на цивільних машинах під'їдуть ці ваші моторошні спецназівці, які прикидаються бомжами, і все. Так вони описували Ірпінську ТРО. До речі, це реальний випадок. Спочатку толком нічого не було, але хлопці воювали дуже жорстко, багато з них мали досвід, а одягалися реально специфічно.

- Не думали виїжджати, рятуючи дітей адже їх у вас двоє?

- Ми не розуміли, куди їх везти, рятуючи. А над обстрілами вже відверто сміялися. Старша донька боялася і ночувала у підвалі кілька днів, молодша швидко звикла. Цілий день ми закачували мультики, через мобільний телефон, я, наливав собі великий келих коньяку і коли поряд щось вибухало, а над нами літали ракети, то вже кричали, мовляв, перестаньте стріляти, не заважайте! Намагалися ставитись до ситуації з деяким фаталізмом.

- Знаю, що ви дивилися не лише мультики, а ще й спостерігали за окупантами та робили це не заради розваги.

- Якось зателефонував знайомий з Києва і сказав, що служить в «Азові», а їх дуже цікавить те, що відбувається в Бучі. Запитав, чи я не помічав специфічного транспорту. Оскільки мешкаю на 8 поверсі, будинок на пагорбі, біля переїзду та траси на Ірпінь, то бачу багато. Він поділився контактами з хлопцями з Ірпінської ТРО, потім на мене вийшли з розвідки ЗСУ, так і з'явилося важливе та цікаве заняття, завдяки чому зайвим себе не почував.

Коли ми вирішили виїжджати, орки вже зайшли до нашого житлового комплексу. Щоправда, моя машина не заводилася (акумулятори посадили і бензину на дні). Тоді думали йти лісом, але у сусідки Каті 4 коти і вона відмовлялася без них їхати, нести тварин в руках важко. Правдами та неправдами довелося «оживляти» транспорт.

«Спочатку окупанти були в шоці, а потім уже озвіріли»

- Проживаючи в Бучі, вам доводилося спілкуватися з рашистами. Якими були їхні настрої?

- Коли випускали під конвоєм покурити, ми якось розмовляли. У нашому комплексі стояли слов'яни й скаржились, що страшно, бо українські пацани по ним стріляють через паркани, кидають пляшки з запальною сумішшю. До речі, вони між собою зовсім не контачили. Якось рашист жалівся, мовляв, вибили вони у дворі паркан, заїхали, стали пожерти, а за півгодини туди прилетіло. Типу такі як ти дзвонять і передають координати, а я у відповідь, так у мене немає телефону.

Вони були в стані нерозуміння між тим у що вірили і якою виявилася реальність. Орки казали: «Нам обіцяли 3-денну прогулянку до Києва. Все відбуватиметься як у Криму. Хто там був, той зрозуміє. ЗСУ — не існує. Поліція одразу перейде на наш бік. Місцеві зустрінуть із квітами, бо вони втомилися від своїх нацистів і дуже раді братньому народу». Замість цього, зайшовши в Україну, стикнулись з іншою реальністю: фактично це виявилася навіть не Сирія, де була легка прогулянка.

Тобто вони були повному шоці й категорично не хотіли наступати на Київ: думали відсидітися в Бучі і, по можливості, рвонути додому, так потім і зробили.

Читайте також: Про колаборантів на держслужбі, зарплати чиновників під час війни та подолання дефіциту пального — міністр КМУ Олег Немчінов

- Розуміючи, що орки починають звіріти, тому їхати все ж потрібно, як вам вдалося вибратися з окупованої Бучі?

- Забрали охочих із сусідських будинків та поїхали. У мою машину вмістилося 5 людей, 2 собаки в салоні та 4 коти в багажнику. Коли виїжджали з Бучі, буряти почали зупиняти, перевіряти документи, обшукувати машину. Я щоразу попереджав, що їм не сподобається побачене у багажнику та запах, де було 4 немитих кота. Вони відчиняли його і шарахалися від смороду. Шкода, що не вивіз ноутбук чи телефон, хоч і ризикувати все ж не варто.

Ми на машині написали: «Діти» та «Коти», сподіваючись, що в них залишилося хоч щось людське. Сусідка Катя порвала свою весільну сукню на шматки, ними обвішали машину. Так і їхали.

Прибувши до Києва, я знав хто з наших там залишився, і ще кілька днів мені передавали інформацію про місце дислокації ворожого штабу, стоянку РЕБів, «Тигрів» тощо.

- Бачила, як після виїзду з Бучі, ви їх активно та злобно тролили на своїй сторінці у Фейсбук. Думаєте, вони читали?

- Не знаю чи читали, але деморалізувати їх треба. Це ефективний та важливий метод ведення війни. Якщо противник боїться, він втрачає віру в себе та стає легкою здобиччю і навіть може тікати з поля бою. В інформаційних військах я знаюся трохи краще, ніж у реальних.

«Орків на всіх може не вистачити і буде прикро»

— Будучи людиною мирної професії, ви вирішили піти в армію. В який момент прийняли остаточне рішення?

— З таким рішенням я виїжджав із Бучі. 2014 року «русский мир» довелося зустрічати в Донецьку, тоді, мені, як журналісту, довелося терміново тікати: так звані народні республіки оголосили у розшук. Виїхав у Бучу, де у 2022 році мене наздогнав «русский мир», а я знову сиджу з ноутбуком та телефоном і веду інформаційну боротьбу. Не хочу їх втретє зустрічати з ноутбуком та й взагалі бачити.

- Прийшло чітке розуміння, що хочете і можете воювати на полі бою, а не в інформаційних військах?

- Виявилося величезною проблемою потрапити хоч кудись служити. Відправивши дружину та дітей на захід, зателефонував товаришеві, командиру добровольчого підрозділу спецназу, та сказав, що йду до нього служити! У відповідь почув, мовляв, ти тут потрібний як возу п'яте колесо. У нього всі з бойовим досвідом, ще й черга з таких же стоїть. А тут я, людина мирної професії, яка лише ходила до спортзали. Страшенно на нього образився, посварилися. Спробував просто так потрапити до ЗСУ — не вийшло. Зателефонував знайомим пресофіцерам, запропонували піти до ТРО на Закарпатті, але я хотів воювати! Незабаром передзвонив знайомий і повідомив, що вони відкривають ще одне відділення (група швидкого реагування) на 12 осіб і якщо я покваплюсь, то під тим соусом, що хоч і без бойового досвіду, але активно ходжу в спорт зал, не такий вже й старий, доброволець, то можуть записати. Підписав контракт, склав присягу і був цілковито щасливий.

— Усі добровольці проходять навчання. Аналізуючи особистий досвід, чи вистачає цих знань?

- Навчання дуже серйозне, але не тривале, люди потрібні: є втрати та їх необхідно «закривати». Ми самі хотіли якнайшвидше: орків на всіх може не вистачити і буде прикро.

Багато тренувалися стріляти, бігали у бронежилетах. Штудували тактику спецназу, роботу в приміщенні, місті, зеленці. Тренування поєднувалися з нічними чергуваннями, патрулями тощо.

Тоді ще на Київщині вистачало мародерів. Пам'ятаю, суміжники запросили допомогу, бо мародери лізли до міста. Ми не розуміли — навіщо на допомогу смикати групу? Нас переконали, сказавши: «Там мінімум 15 чоловік мародерів з автоматами».

Тоді орки щойно пішли, швалі вилізло багато. Знову ж «потєряшки», забуті рашистами. Алгоритм їхньої появи такий: захопився грабунком, напився, заснув, прокинувся, а українські прапори навколо і кинувся в ліс ховатися з усім награбованим.

Ворожі ДРГ заходили до Київщини. Згодом дуже добре налагодили оборону, а мародерів переловили.

«Україна — не Крим, тут багато народу дуже хоче їх убити»

— Ви служили під Лисичанськом. Як боєць без досвіду потрапив в одну з найгарячіших точок фронту, це був наказ?

— У жодному разі! У нас ситуація дещо інша, ніж з мобілізованими. Багато хто запитує, мовляв, чому такі нормальні стосунки з командирами? Відповідь проста — багато хто знайомий ще з мирного життя. До того ж вік військових стартує в середньому від 30 років, тобто народ зрілий, дорослий, серйозний. Зрозуміло, що є дисципліна, порядок, накази не заперечуються. Але загалом ставлення зовсім інше. Командир приходив і казав: «Ну що, підемо пошумимо?» Так називали вилазки. Ми йшли. Звісно, у бойових умовах більше дисципліни.

- Маючи досвід спілкування з рашистами у Бучі та потім спостерігаючи за ними на Сході, на вашу думку, вони змінилися?

- Дуже! Ми знущаємося з орків, які не вміють користуватися унітазом. Вони справді вкрали купу електрочайників, але жодної підставки. Та сама гонитва за пральними машинками.

Ми з них сміємося, але вони теж вчяться воювати. Особливо старші контрактники. Молодь швидко вибивається. Так званих «мобіків» (чоловіків, яких вони «нагребли» у «ДНР» та «ЛНР»), кидають як гарматне м'ясо, щоб подивитися — де наші позиції. За ними вже йдуть досвідчені штурмовики.

Але мотивація нас кардинально різна. Основні потреби вони змушені закривати «мобіками» чи контрактниками із рф. Що такий солдат бачив, приїхавши з села в умовній Бурятії? Потрапив до такої ж дикої армії, як і його село, де чистив картоплю, стріляв із танка, запропонували контракт, підписав його та приїхав сюди. Раптом для них з'ясовується: Україна — не Крим, тут багато народу дуже хоче їх убити! На боці України воюють люди, які або вміють вбивати, або навчені цьому. Звісно, вони запитують — що ми тут робимо, навіщо помираємо? Якщо за зарплату, то добре проїхатися умовним Кримом, пограбувати, покуражиться і швиденько втекти додому. У Лисичанську геть інакше: особливо не пограбуєш (все розбомблено), стрілянина йде справжня. Легкої прогулянки не вийде, адже це жорстке відрядження. Вони зовсім не хочуть воювати. Для них воювати — це вбивати, а от помирати вони зовсім не хочуть, проте доводиться!

Читайте також: «Для победы у россии резервов нет, для ведения войны — есть», — Марк Фейгин

- Кирило, ми всі знаємо, що Україна переможе. На вашу думку, коли росія може зупинитися і що для цього потрібно?

- Спочатку вони переважали по «арті», тому дуже складно було у Сєвєродонецьку, Маріуполі. З авіацією теж із того боку непогано. Нині ситуація поступово змінюється. Я ще не сказав би, що все геть на нашу користь, але вже прийшли САУ-шки 155 мм, пообіцяли дати нам 150 тис снарядів до них. Це не старі гаубиці, які були у росіян і трохи у нас. Сучасна зброя досить ефективна. Нинішні «арти» та системи залпового вогню працюють так, що «накривають повністю і все одразу». Зараз у нас також є артилерія, з'являється авіація, а це річ абсолютно безпощадна. І тут вони почали у досить великій кількості помирати. Думаю, вони дуже хочуть додому.

Припускаю, рано чи пізно керівництво рф попросить пощади і не важливо це буде путін або його грохнуть табакеркою. Іншими словами, ми не дійдемо до Владивостока і не плануємо, але вони зрозуміють — війна йде до них додому, а диктаторський режим та програне вторгнення — обов'язково спровокують крах та падіння системи.

— Але коли це станеться?

— На мою думку, до цієї війни не готувалася ні росія, ні Захід. Вони справді думали взяти Київ за 3 дні та захопити бодай пів України і воювати з партизанами. Було б щось у форматі УПА. Про це свідчить і перша військова допомога, надана нам. Захід готувався забезпечувати партизанів, а не давати важку артилерію та танки.

Наразі ситуація змінилася: їм не вдалося взяти Київ за 3 дні. Захід зрозумів: Україна виявилася набагато жорсткішою та сильнішою і у нас немає критичної потреби у гвинтівках й мінах для мінування поїздів, нам необхідні системи залпового вогню, дрони, авіація тощо. Тоді Україна переможе на полі бою!

Раніше військовий кореспондент Наталія Нагорна, яка продовжує працювати на передовій, розповіла «ФАКТАМ» про свої страхи та перший день війни

10207

Читайте нас у Facebook