«Снаряд влучив у стіну нашої спальні»: Вадим Карп’як відновлює свій будинок у Бучі

«Дуже допомагає, коли ти допомагаєш іншим»

— Вадиме, які ваші відчуття зараз, на п’ятому місяці війни?

— Це все ще процес перебудови. Я намагаюся адаптуватися до нових обставин, до нової реальності, життя без сім’ї, роботи в марафоні. У моїй голові чітке розуміння того, що вже ніколи не буде так, як було раніше, тому я намагаюся вибудувати нову реальність, звикнути якось до неї. Немає перемикача на нове життя в умовах повномасштабної війни. Є речі, які постійно будуть нагадувати про життя до 24-го лютого. Я вчуся жити в цьому новому світі.

— Вас лякає така нова реальність?

— Не можу сказати, що «лякає» — правильне слово. Я змирився і не боюся її. Так, ця реальність жахлива, звісно, порівняно з тією, яка була. Але, як втішають себе інколи люди, буває й гірше. У мене далеко не найгірша ситуація. Можу сказати, що дуже допомагає, коли ти іншим допомагаєш: перерахуєш гроші у фонд чи підтримуєш усіма можливими шляхами своїх знайомих, які потрапили в біду. Це не дає тобі відбитися з правильного напрямку.

— Нещодавно знову бомбардували Київ, був страх?

— Я був вдома у Бучі в цей час. Але перед тим і у нас були вибухи — збили дуже близько від мого дому ракету. Я чув все. Це було рано-вранці. Вже не спав. Я б це відчуття назвав «поверненням у 24-те лютого». Теж дуже приземляє.

— Але, попри все ще страшну загрозу, люди все одно повертаються додому, до столиці зокрема. На вашу думку, що ними рухає? Надія?

— Не думаю, що це надія. Боюся, що людьми рухає певна безвихідь, тому що ті, хто мають можливість залишатися, вони залишаються за кордоном. Там безпечніше. Це правда. Повертаються ті люди, у яких подушка міцності вже не така потужна і дома ніби легше. Тобто у багатьох все ж таки є де жити, є родичі, робота чи город. Є спільнота. Там, не на своєму рідному місці, люди відірвані від спільноти. А ще більшість просто не може постійно жити на невеликі виплати у спортивному залі, де кілька сотень людей ночує щодня. Під таким кутом виглядає привабливіше повернутися в Україну, де більші ризики, але ніби й якісь умови життя знайоміші і, як би це дивно не звучало, можуть бути комфортніші. Бо навіть якщо ти жив в однокімнатній квартирі, там все твоє і ти маєш хоча б цю ілюзію захищеності своїми стінами, ніж коли ти живеш у якомусь величезному приміщенні чи тимчасових наметах на вулиці. Зараз літо — це ще прийнятно, далі на нас чекають осінь, зима — буде холодно. Тому повертаються люди вимушено, а не тому, що вірять, що вже все відступило.

Читайте також: «У палісаднику моєї мами стояли ворожі танки»: Надія Матвєєва про пережите в Ірпені

— Який період став особисто для вас найважчим за цей час?

— Перші кілька днів. Мені потрібно мати достатньо інформації для оцінки, аби почуватися твердо обома ногами на землі. А перші кілька днів цієї інформації було критично мало. І це був найжахливіший період, тому що я не розумів, куди йти, де можу бути корисним — залишатися і виконувати свою роботу як журналіст чи записатися у тероборону. Коли стало трохи зрозуміліше, куди бігти, це стабілізувало. З’явився напрямок діяльності, якому я слідую до сьогоднішнього дня.

«У Бучі траплялися випадки, коли люди виходили з дому й зникали дорогою, виїжджали та не поверталися»

— Розкажіть про свій ранок 24 лютого.

— Перед повномасштабним вторгненням тривога витала в повітрі, й «Свобода слова» у нас йшла у безперервному режимі. Після ефіру я пізно приїхав додому, фактично це вже було 24 лютого, і міцно заснув. О 5-й ранку мене розбудив дзвінок продюсера, який сказав: «Почалося». До Гостомельського аеропорту від нашого дому кілька кілометрів. Я одразу почув вибухи. Ми з дружиною збудили дітей і зібрали речі. Донька Марта (10 років) та син Орест (8 років) поводили себе дуже по-діловому. Не було ніякої паніки. Діти в курсі, що війна. Вони бачили й відчували напруження останніх днів. Тому всі швидко, без відчуття страху, складали свої речі: кілька улюблених іграшок, книжок, одяг. Готової тривожної валізки у нас не було. Був лише запас бензину в каністрах і повний бак, слава Богу. Звісно, було розуміння, що ми надовго прощаємося. Вони одразу поїхали до мого батька у Коломию, а я — на роботу. І з того часу не мав змоги повертатися додому, поки не визволили Київщину. Однак у нашому родинному будинку, у Бучі, залишився тесть. Він сам з Херсону, і 25 лютого мав намір повернутися. Але у цей день з Бучі вже не можна було виїхати і він залишився в окупації. Лише 11 березня зміг вибратися.

— Як тестя вдалося витягнути з Бучі?

— У мене був примарний зв’язок з Бучею раз на добу. Сусід якось мав можливість зарядити телефон через генератор і приблизно раз на добу він ходив ловити сигнал, дзвонив мені й казав, що тесть живий, звітував про сусідів, а я йому розповідав про евакуаційний коридор з Бучі. Кілька днів тесть на наважувався виїхати, а 11 березня таки зробив це: добрався до центру, де були автобуси, й виїхав звідти. Страшно було за нього. Адже було ризиковано ходити по Бучі пішки. Тому що траплялися випадки, на жаль, коли люди виходили з дому й зникали дорогою, виїжджали та не поверталися. Бувало й таке, що люди зібралися, а їх не випускають росіяни, і вони мусили повертатися. Звісно, що тесть побоювався, але, коли вже виживати стало нестерпно, він ризикнув і, на щастя, в перший же день виїхав.

— У ваш будинок у Бучі влучив снаряд. Наскільки все пошкоджено?

— Зараз до нашого приватного будинку повернувся тесть і продовжує там жити, тому що повернутися у Херсон можливості немає. Нас не пограбували. Наш будинок був трохи далі від тих місць, де стояли росіяни, тому вони по цьому закутку не дуже лазили. Ми вже відновили електропостачання та світло. У будинку пошкоджена лише одна стіна у спальні, куди влучив снаряд. Але нам пощастило, що він не спалахнув. У мене є прекрасна знайома Лариса, яка закрила дірку у стіні. Ми навіть вже заклеїли її шпалерами.

«Не очікував, що вони підуть з Білорусі на Київ. Усі експерти називали це абсурдною ідеєю»

— На тривалий час (навіть й зараз під час ефірів) ваш офіс став вашою домівкою. Як вирішували усі побутові моменти?

— У чому я поїхав 24-го на роботу, в тому й залишився. У нас на каналі зібралося трохи таких, як я, хто займався ефіром ці перші дні. Тому ми організовано закупили зубні щітки, пасти, білизну. Слава Богу, в офісі є великий гардероб. Я щось підібрав для себе. Були й речі, в яких я міг розсікати каналом, — не обов’язково ж бути в костюмах і краватках постійно.

У мене була проблема із взуттям — волонтери привезли. Тестя, який жив зі мною на каналі, теж волонтери одягнули. Потім магазини почали по-трохи відкриватися, і ми докуповували посуд, тому що їсти теж треба було з чогось.

— Що емоційно вас рятує усі ці місяці?

— Робота. Крім цього, я стараюся переключатися на якісь речі, які зовсім не пов’язані з нинішньою реальністю. Наприклад, повернувся до занять на піаніно. Моя вчителька знайшла синтезатор, і він тепер у мене стоїть на роботі. Я тут сам тренуюся щодня, а також вона приїжджає час від часу, аби навчити мене новому твору. Це один елемент. Інший — я нарешті повертаюся до читання. Три місяці не міг нічого ні читати, ні дивитися, ні музику слухати. А останній місяць, щоб перезавантажити голову, я пішов в Шекспіра. Його історичні драми, Генріхіаду: Річард II, III, Генріх IV, V, VI… Я перечитую його, дивлюся різні екранізації, шукаю постановки театральні, відкриваю критику. Паралельно дивлюся, що історики про цей період Великобританії пишуть. Можливо, зараз у мене такий порив, тому що мої діти з дружиною Танею у Великій Британії.

— Тобто ваша родина з Коломиї перебралася до Великобританії?

— Так, у батька дуже маленька хата, яка зовсім не розрахована на таку велику сім’ю. А дітям потрібен простір для навчання, відповідні умови. Знайома моєї дружини живе у Великій Британії, і вона з радістю погодилась підшукати родину, яка була б готова їх прийняти там. Таня з Орестом і Мартою виїхали туди, в Оксфордшир. Зараз діти там навчаються в британській школі.

— Ви втрачаєте можливості спостерігати за тим, як ростуть ваші діти… Як справляєтесь з цим?

— Я розумію, що питання безпеки моїх дітей зараз важливіше, тому ми йдемо на цю жертву. Мені так простіше навіть працювати. Я не хвилююся за їхню безпеку щохвилини. А також втішаю себе думкою, що це свого роду машина часу для мене — побачити крізь час, як діти підросли, зустріти їх вже іншими.

— Що з вами трапилося світлого і доброго за час війни?

— Це було тоді, коли я зрозумів, що хата стоїть. Найсвітліший момент. Розуміння того, що мені просто пощастило. Нічого серйозного, крім дірки у стіні, там немає. Дах не пробитий, хата на місці, все можна відремонтувати своїми силами. У звичайний мирний час те, що стоїть хата, — це нормально, а у війну — це чудо.

— Взагалі наскільки для вас був очікуваним повномасштабний напад росії?

— Я думав, що буде активізація на лінії розмежування, і що росія всіма силами намагатиметься вивести так звані «лнр/днр» на географічні кордони областей. Але я не очікував, що вони підуть з Білорусі на Київ. Усі експерти у «Свободі слова» називали це абсурдною ідеєю. Навіть у непублічних коментарях. Тому я не був готовий до такого наступу.

«На глобальну перемогу з поверненням Криму у мене теж є план»

— Про що мрієте, коли ми переможемо?

— У мене два важливі плани. Перший: взяти відпустку, зробити британську візу й поїхати до своєї сім’ї. Ми влаштуємо післяпереможну родинну мандрівку Європою. Я б її назвав «повернення додому». А другий план: проїхатися усіма містами-героями — точками ведення бойових дій. До речі, на глобальну перемогу з поверненням Криму у мене теж є план. З 2014 року мій колега Саша Авшаров перевернув моє уявлення про кримські вина. Я думав, що вони вміють робити лише десертні, але аж ніяк не сухі. Але пляшечка «Ессе», що виготовляє локальний виробник, виявилася розкішною. Він встиг привезти мені ще одну, а після цього Крим окупували. Ця пляшка вбереглася і від снаряду, і від окупації. Тому після оголошення остаточної перемоги я її обов’язково відкоркую.

— І головне питання до вас як політичного журналіста: коли закінчиться війна?

— Війна закінчиться за однієї умови — якщо росія перестане існувати як імперський проєкт. Поки росія буде існувати як імперський проєкт, з усіма цими федеральними округами, війна не закінчиться. Вона може призупинитися на якийсь час. Але це кровопролиття триває вже століттями з різними варіантами затишшя — ще з XVII сторіччя. Полтавська битва, повстання, визвольні змагання початку XX сторіччя, УПА — теж частина українсько-російської війни. А от коли припиняться гарячі бойові дії, ніхто не знає. У росіян є запасний варіант — просто відкотитися на свої кордони. А для нас єдиний вихід — перемагати. Це своєю чергою залежить від величезної кількості факторів, які постійно змінюються. Це може тривати два місяці, а може ще два роки. Тому я не буду називати жодних термінів. Треба готуватися до того, що це надовго. Так буде простіше, ніж тішити себе ілюзіями.

Раніше відома телеведуча Лідія Таран розповіла «ФАКТАМ», що сталося з її будинком в Києві після влучання російської ракети та коли вона повернеться додому.

Фото з сімейного альбому Вадима Карп'яка

7384

Читайте нас у Facebook