«Замість вікон — залізний щит, повітря ледь просочувалось. Воду пили із ставка, а вона ще й цвіла…»: звільнена з полону бойова медичка про пережите і розлуку з донькою

«Мене вирахували завдяки відео, де Аліса казала, що мріє, аби нас із нею швидко евакуювали і що її мама — військовий медик, яка рятує поранених…»

- Перші хвилини біля автобусу я зателефонувала мамі та повідомила, що нарешті мене обміняли. Поговорила і з донечкою, вона впізнала мій голос. Сказала, що сильно скучила і любить. Тепер щодня Аліса питає, коли ж ми нарешті зустрінемось, адже вона із бабусею у Польщі. Думаю, що не раніше як за місяць, тому що ми всі після полону залишились без документів та проходимо реабілітацію. На щастя, серйозних проблем зі здоров'ям після пережитого у мене нема, приймаю заспокійливі, адже маю певні проблеми зі сном.

- Вікторіє, розкажіть як ви опинились в армії і де зустріли повномасштабне вторгнення?

- Я родом із Волноваського району і в 2014 році зняла квартиру у Маріуполі та працювала медсестрою у лікарні. Змалечку мріяла носити форму, якщо чесно. Після декрету у червні 2021 року підписала контракт із ЗСУ на посаду фельдшера поліклініки. 24 лютого зустріла у Маріуполі. Так у нашій частині був казармений режим та зв’язку не було, вирішила рятувати доньку. Разом із товаришем з «Азову» 20 березня вивезла з квартири Алісу й ми поселились у бункері «Азовсталі», який ми повністю облаштували. Нам доставляли поранених, яким ми надавали допомогу, за деякими виїжджали.

Читайте також: Реально хворі люди сьогодні ставлять світ на межу жорсткої продовольчої кризи, — Зеленський

РЕКЛАМА

Донька дуже мужньо пережила той період, навіть просилась допомагати. І що ви думаєте, Аліса ходила і роздавала кожному, хто тягнув руку, таблетки, так само скорочувала мені час роботи. У бункері в доньки було із собою кілька іграшок, якими вона гралась із ліхтариком, також в неї був телефон, іноді навіть інтернет, аби подивитись мультфільми. У блокнотику ми записували букви, аби їх не забувати, малювали, читали казки.

- Як так сталось, що вас розлучили перед полоном?

- 5 травня «Червоний Хрест» організовував так званий «зелений коридор» для мирного населення. А так як я була єдиною з дитиною, мене вивели в цивільному одязі, не можна було брати із собою військовий квиток, все те, що підтверджувало б мою особу. Але мене вирахували завдяки відео, яке було на той час активно поширено. На ньому Аліса казала, що мріє, аби нас із нею швидко евакуювали і що її мама — військовий медик, яка рятує поранених… Окупанти спитали: «Твоя дитина?» Приховувати ніяк не можна було, адже Аліса стояла біля мене. Коли я вже зрозуміла, що не проходжу фільтрацію, мені повідомили, що доньку заберуть у дитячий будинок. Ми жили у наметовому містечку ті два дні. Потім «Червоний Хрест» дав дозвіл подзвонити мамі і вона сказала везти Алісу до Запоріжжя, а там її забере мій дядько. 7 травня я зібрала дочці речі, біля автобусу було дуже багато людей, тому «під шумок» сіла туди і я. Зняли мене звідти у Мангуші. Вивели разом із донькою. Мене залишили… Натомість Алісі дали дозвіл їхати на підконтрольну територію України, а подбати про неї погодилась одна із пасажирок, я написала довіреність на її ім'я. У Запоріжжі Аліса жила кілька днів у заступниці голови Запорізької обласної державної адміністрації Злати Некрасової, після того її забрав наш родич, який передав Алісу моїй мамі. Дитину вона вивезла у Польщу, де проживає з моїм вітчимом.

- А що було далі з вами?

- Мене ж відправили у відділ поліції, там мене били гумовими палицями, адже хотіли отримати дані про побратимів. Зав'язували очі, руки і вимагали бігти. Й навмисно стверджували невірний шлях, аби ти вдарявся головою в закриті двері… Коли зрозуміли, що нічого цікавого не розкажу, просто посадили у камеру. Після того забрали у відділ боротьби з організованою злочинністю в Донецьк. Там я дала інтерв’ю, яке вони хотіли почути. Звернулась, аби мені віддали доньку, хоча прекрасно розуміла, що цього не потрібно. Адже через Алісу на мене могли б тиснути, погрожуючи, що їй зроблять боляче.

Читайте також: «Своєю смертю він зберіг комусь життя»: під час розмінування Харківщини загинув підполковник Олександр Мамчур

Тому я рада, що її не було в той момент. 31 травня мене перевели в ізолятор тимчасового тримання, а 1 липня я вже поїхала в Оленівку. Туди, де був той самий теракт. На момент вибуху ми перебували іншому приміщенні, знаходилась у двомісній камері ще із десятьма жінками. Ходити там було ніде, спали на підлозі. Замість вікон — залізний щит, повітря ледь просочувалось. Воду пили із ставка, а вона ще й цвіла… На сніданок давали перлову кашу, на обід — борщ, який нагадував воду, в якій плавали кілька шматочків картоплі і ще менше капусти. На вечерю — ячна крупа з промисловими відходами та в перемішку з рибою. Жодної медичної допомоги не надавали. 3 жовтня у Аліси був день народження і я попросила в окупантів дати можливість подзвонити їй, аби дізнатись як вона і чи зустрілась з бабусею. Наступного дня мені таки дозволили. Говорили ми менше хвилини. Так хоча б рідні дізнались, що я в Оленівці. 14 жовтня до нас зайшли в камеру та назвали певні прізвища. Мого ні… Я зрозуміла, що маю вийти з цього пекла, бо наступний етап — це вже росія, а я туди не хотіла. Почала вимагати керівництво колонії, працівників ФСБ. Мовляв, чого всіх забирають, а я залишаюсь одна, ще й із тими, хто прийняв рішення бути саме на території «днр». Як вони після цього будуть на мене дивитись? Після того мене забрали у Таганрог і звідти вже на обмін.

«Я зрозуміла, що маю вийти з цього пекла, бо наступний етап — це вже росія, а я туди не хотіла»

- Що морально тримало вас у полоні? Чи часто плакали?

- Ви знаєте, сліз не було, якби я не намагалась плакати. Мабуть, це сила духу чи стрес. Постійно були думки за дитину, що маю вижити заради неї. В Оленівці нас не чіпали, але я дуже сильно переживала за чоловіків-військових. Бо чули як із них там знущались. Й потрібно було постійно мовчати. Але ми сильні, справились. Й віра, що ми потрібні своїй родині та країні теж зігрівала. Дуже шкода тих, хто так і залишився там. Дай Боже, аби їх швидше повернули додому.

Читайте також: Рашисти випустили десятки ракет по Україні: знеструмлено Київ, Харків, Запоріжжя

- Ви спілкуєтесь із Алісою завдяки відео. Як за ці півроку вона змінилась?

- Сильно подорослішала, підросла. Думки в неї після всього стали інші, розвинена не за своїм віком. Аліса вчить англійську, польську, українську, щоб не забувала. У Польщі донька відвідує дитячий садочок, знайшла нових друзів. Але вдома завжди найкраще. Хочеться так набутись з дитиною, ви просто не уявляєте. Більше ніколи її так надовго не відпущу.

Нагадаємо, раніше «ФАКТИ» опублікували інтерв’ю генерал-майора СБУ у відставці Віктора Ягуна «Війна до літа наступного року вже відійде у минуле».

2179

Читайте нас у Facebook