«Важкопоранений почав читати Стуса „Як добре, що смерті не боюсь я“, і це дало мені спокій і впевненість», — звільнена з полону медикиня Марина Голінько
«Найстрашніше було вийти з бункера, далі — адреналін, страху не відчувала»
— Повномасштабну війну я застала у Маріуполі. Наші військовослужбовці допомагали цивільним у пошуку бункерів, привозили їжу, воду, — розповіла «ФАКТАМ» Марина Голінько. — У бомбосховищі я з колегами, серед яких начальник медичної служби Володимир Лабузов та сержант медичної служби Олександр Наговіцин, облаштували медичну кімнату. Щодня ми сідали у позашляховик, виїжджали до «трьохсотих» та надавали допомогу згідно з всіма етапами тактичної медицини — зупиняли кровотечі, проводили внутрішньовенні переливання, встановлювали катетери… На щастя, у нашій машині ніхто не помирав, усіх довозили. Але згадати багато що є…
Пам’ятаю, як Володимир Лабузов лиш десять хвилин тому вручив мені рацію, і така от доля, що одразу ж виклик. Найстрашніше було вийти з бункера, далі — адреналін, страху не відчувала. Мій водій вдягав окуляри, бо половини лобового скла з його боку вже не було. Я їхала мовчки. В голові прокручувала варіанти поранення і, відповідно, алгоритм надання допомоги. Вже пройшов місяць повномасштабної війни, а я тоді так і не звикла до «прильотів».
Приїхали. А там важкий, і я не про стан. Будівля повністю зруйнована, а військовий лежить височенько так, наче окремо прилетів туди. І тут знову по рації — повітряна загроза. Це нас прискорило, гул винищувача ще додавав адреналіну. Нести пораненого допомагали хлопці, справжні побратими. Рушили ми швидко, надання медичної допомоги, огляд, все в дорозі. Ми таки встигли його вивезти. Того важкого звали «Горобчиком». Такий маленький, хороший, із вагою 100 кілограмів «Горобчик», дуже вдало скатапультував на будівлю, і залишився живий. Отож дуже важливо було себе правильно ідентифікувати.
— Був ще один момент у квітні, коли після невдалого «прориву» ми застали двох поранених, — згадує Марина. - Перша поранена — наша колега медик, мала осколкове проникливе поранення ліктьової ямки. Другий поранений, ім’я якого я досі не знаю, — мав проникливе осколкове поранення грудної клітини. Тому ми підозрювали гемоторакс — накопичення крові в плевральній порожнині. Володимир Лабузов встановив імпровізований дренаж по Бюлау. Було введено коагулянти і постійно проводилася інфузійна терапія, але кровотеча тривала. А від хірургів ми були відрізані вже декілька днів.
Саме в той час на вулиці був жах, росіяни били з усього, що в них було: артилерія, танки, авіабомби, ракети. Наші стіни ще трималися. Коли я черговий раз прийшла до нашого «трьохсотого», він був важкий, але сатурація (рівень кисню у крові) трималася, він говорив, що йому краще. Ми розговорилися про подальшу долю. Однак, адекватно оцінюючи ситуацію, його стан, я думала, що він загине. Він також так думав. Але раптом він почав читати вірш Василя Стуса «Як добре, що смерті не боюсь я». І так спокійно, впевнено. Він не боявся. Усвідомлюючи, що нам нема чого боятися. Нехай боїться ворог. А ми на своїй землі. Ми за волю наших рідних. Насилу стримавши сльози, ми попрощалися. Той чоловік тоді дав мені спокій і впевненість. Він вижив, і я дуже хотіла б з ним зустрітись…
«Написала мамі, якщо загину, щоб не шукала моє тіло, бо то не має значення»
- Знаю, що у бункерах заводу Ілліча не було жодних комунікацій. Як ви з цим справлялись?
— Від 6 березня зв’язку вже ніде не було і ніякий оператор не ловив. В бункері такі прості людські потреби, як, наприклад, покупатися — фантастика. Але нам випав такий шанс. І ми з Мар’яною Мамоновою пішли туди. Я вперше вийшла на вулицю після тих вибухів. Страшне видовище. Велика дірка в домі на другому поверсі. Всі інші будинки також підбиті. Тільки ми зайшли в ту будівлю, де знаходилась машина для купання, по рації передали «повітря». Давай ми швидко ховатися. Звідусіль чути було постріли.
Однак ми дійшли до тієї банної машини, а вода холодна. Та ще й черга.
Знову передали сигнал «повітря». Мар’яна вхопила миски з машини, сказала пригнутися і бігти швидко за нею. Було так страшно, що капець!.. Уявляю цю картину. Дві лікарки в бронежилетах і касках з мисками бігли, наче крос здавали.
Покупалися ми в мисках. Зате в безпеці. Дівчата потім ходили митися в ту банну машину, а мені було страшно.
Вечеряли ми інколи навіть супом, який готував побратим Влад. Суп був з рисом. Ніколи не думала, що буду радіти таким елементарним речам. Наступний раз баня була в полоні. Тільки вода завжди холодна.
— Як потрапили до полону?
— Ми йшли на прорив і до останнього сподівались, що нас врятують. Це вже зараз розумію, що просто не було шансів нас звідти забрати, адже кільце окупантів було дуже велике і прорвати його ніяк. Варіант полону зовсім не розглядався, краще вже тоді загинути. В якийсь момент емоції дали збій, було відчуття, що вже все…
Якось я написала мамі, що якщо загину, то щоб не шукала моє тіло, бо то не має значення.
Коли вже нас взяли у полон, окупанти позабирали наші пауербанки, ліхтарики, турнікети, аптечки, навіть мій фонендоскоп, що мене сильно здивувало. Перші дні нас тримали в Оленівці, де хоча б дали можливість поспати. Після того всіх вивезли до російського Таганрогу.
— Що пережили за той час і що давало наснаги не зламатись морально?
— Перший тиждень в полоні я плакала — до обіду, потім чомусь відпускало. Дівчата, які зі мною знаходилися в камері, мене не чіпали, самі мовчали. В нас панувала тиша. Найбільше мене турбувало питання: за що?! За що до мене таке відношення? Що я зробила не так? Лікарі навчаються 8−9 років. Допомагають людям. Часто жертвуючи сім’єю, особистим часом, йдучи за покликом душі. І тут тебе забирають з твоєї землі, де ти навіть комашку ніколи не вбив. З землі, де ти виконуєш свій громадянський обов’язок. Шарпають тобою, кричать «ноги шире, голову ниже», кажуть «вы жалкое зрелище» і все інше…
Потім прийшло усвідомлення, що ні за що. Просто так. Вони це роблять, бо таким чином самостверджуються. Так сталося, бо нам не пощастило з сусідами, які, розпочавши війну, не дотримуються жодного етичного правила. Пізніше сльози висохли. Я просто жила одним днем. Ввечері закривала очі й надіялась жити завтра. Вижити за будь-яку ціну, щоб побачити захід українського сонця.
«В якийсь момент уявила, що це все гра, квест, і я маю його пройти»
— Умови у Таганрозі були не дуже… — продовжує Марина. — На весь день виділяли два маленьких шматочки хліба. Мене разів 3−4 викликали на допити, але говорили спокійно та врівноважено. Це працівники СІЗО поводили себе більш агресивно. Хотіли випитати наші політичні погляди, з'ясувати, чи ти так званий «нацист», бо любиш свою країну. Я практично з ними не розмовляла, бо потрібно російською, а мені це реально складно, адже я завжди в українському середовищі перебувала. Обрала собі правильну тактику — просто кивала головою, й мене хоча б не чіпали.
А ось психологічно тиск був постійно. Нам весь час казали, що ми дезертири, нас покинула Україна і вже ніколи не заберуть. Потім нас перевели у колонію у Валуйки, я працювала швачкою при колонії. Шили костюми для аграріїв. Для нас це мало певну позитивну роль, бо швидше проходив час, і ми могли пройтись вулицею, побачити дерева, сонце… Ніколи не думала, що я навчусь шити, до того жодного досвіду не мала і руки до цього «не стояли».
Тут нам почали видавати вже зубні пасти та щітки, бо у Таганрозі ми взагалі не чистили зуби. Влітку нам дали можливість написати листа рідним. Мій був українською, але мене змусили переписати його російською, бо не розуміли змісту. У листі попросила маму не плакати багато, а чекати мене.
Чесно кажучи, морально у тому пеклі мене рятували думки про рідних, старалась менше давати волю сльозам. В якийсь момент уявила, що це все гра, квест, і я маю його пройти… У тяжкі моменти прокручувала в голові процес приготування улюблених млинців із бананами. Мені їх тоді так хотілось.
— Коли вас відпустили з полону, ви подзвонили мамі та сестрі. Про що розмовляли і що плануєте робити далі?
- Перше, що спитала, чи всі живі, бо у моїй родині є військові. На щастя, все добре. Зі здоров'ям у мене є певні нюанси, але все поправимо. Я так вдячна своєму організму, що у тому холоді ні разу не захворіла. Під час першої зустрічі з рідними батьки привезли вареники із сиром, бринзу та кисломолочний сир. Ціную кожну мить, проведену з родиною.
Хочеться забути те пекло, але не можу. Щохвилини вертаюсь туди. Туди, де мої колеги — Володимир Лабузов та Олександр Наговіцин. Чекаю вас. Безмежно чекаю. Чекаю кожного лікаря, що жертвує зараз собою заради життя та волі нашої держави. Чекаю кожного героя та героїню.
Фото надані Мариною Голінько
2039Читайте нас у Facebook
