Якось так співпало, що останніми днями все частіше став звертати увагу на трагічні історії, що відбуваються в українських містах, де ведуться жорстокі бої. Людям пропонують залишити рідні місця, бо залишатися там уже просто не можна, це стає смертельно небезпечним. А вони все ніяк не наважуються на вимушений переїзд, знаходячи десятки причин залишитись там, де народилися та прожили все життя. Здавалося б, і зрозуміти їх також можна. Ось тільки часто закінчується це бідою.

Багато років тому, перебуваючи в Ізраїлі, я почув від однієї мудрої людини старовинну єврейську притчу, співзвучну з тим, про що я зараз говорю. Розповідалося в ній приблизно так. Коли в невеликому містечку почалася повінь, люди, захопивши найнеобхідніше, почали стрімко залишати свої будинки та йти у пошуках безпечного місця. Постукавши у двері будинку, де жив старий рабин, вони покликали його приєднатися до них. Але він відповів відмовою:

- Ні, йдіть без мене. Я залишаюся. Мене Бог спасе.

Вода продовжувала прибувати та прибувати. І ось уже останні біженці, що залишали місто на великому човні, крикнули у відчинене вікно, в якому помітили рабина:

- Сідай до нас. У нас тут лишилося ще одне містечко.

Але він і їм відповів відмовою, сподіваючись на волю Господа.

Незабаром міською вулицею на хисткому саморобному плоту пропливав молодий хлопець, що повертався додому, щоб забрати забутого всіма улюбленого собаку. Побачивши на даху будинку самотнього рабина, він сказав йому:

- Ребе, я вас дуже прошу: сідайте до мене. Я обов'язково врятую вас.

Але йому рабин відповів:

- Мене врятує Господь. Я вірю Йому…

Коли безжальна вода змила з даху впертого рабина і він через якийсь час постав перед Всевишнім, рабин спитав його:

- Чому ж ти мене не врятував? Адже я так тобі вірив.

На що Господь відповів:

- Я намагався тебе врятувати. Причому тричі. І тільки твоя впертість не дозволила мені зробити це…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.