Я дивуюся нашим людям. Адже уявити таке навіть неможливо. Майже цілий рік у країні триває страшна війна, що забрала сотні тисяч безневинних життів і зруйнувала десятки великих міст, зробила біженцями мільйони наших співгромадян, а ми в музеї проводимо екскурсії. Довгі. Майже двогодинні. Під завивання сирен повітряної тривоги. У холодному приміщенні. Часто при світлі ліхтарів. І з термосами із заздалегідь приготованим окропом, що дозволяє зігріти відвідувачів гарячим чаєм та кавою.

Дивлюся на обличчя цих людей, які приїжджають до нас з різних регіонів країни, що переживає найстрашніше випробування у своїй історії, — і дивуюся їхній дивовижній стійкості і душевній силі. Багато хто з них приходить сюди не стільки для того, щоб, поринувши в атмосферу приголомшливої краси порцелянових див, зібраних по всьому світу і привезених в Україну, на короткий час немов забути про болісні жахіття сьогоднішніх випробувань, скільки для того, щоб відновити внутрішню рівновагу, підживитися енергетикою неповторного мистецтва — і з новими силами повернутися у дійсність. Звичайно ж, кожен із нас згадуватиме цей непростий час по-своєму. Хтось — як час нескінченного горя та безпросвітної туги, інші — як час боротьби та надій, без яких нам було б просто не вижити. Жодним чином.

Я бачу, як буквально на очах, пропустивши через змучені війною серця теплу хвилю неповторної краси та любові, люди стають світлішими та добрішими. Особливо коли у «Божественній» залі у вікнах відкривається вид на Андріївську церкву та інші київські храми. Особливо коли «голос порцеляни», зовсім несподівано знайдений нами в одній із тисяч зібраних у музейній колекції композицій, починає зливатися з передзвоном церковних дзвонів за вікнами. Особливо коли тонкий передзвін ніби відгукується в душі кожного, кому пощастило торкнутися цього дива.

Щоправда, трапляється й інше. Адже до музею приходять різні люди. У тому числі впливові та дуже відомі. Гучно висловлюють подив з приводу того, що ще не знайшлося нікого, здатного допомогти нам вирішити комунальні проблеми та зробити відвідування музею доступним для всіх. Вони обіцяють виправити становище найближчим часом, «завести» до нас «міністрів та послів», щоб усі, нарешті, змогли побачити силу українського духу, який не скорився перед ворогом ані на полі бою, ані в глибокому тилу, де замість пошкоджених вибухами критичної об'єктів інфраструктури створюються нові об'єкти, де замість знищених ворожими ракетами театрів та музеїв відкриваються нові театри та музеї. У воєнний час.

До речі, слухаючи голосні міркування деяких таких відвідувачів, які невпинно розповідають про себе в музеї, в який вони прийшли «як би» побачити для себе щось нове, я щоразу згадую одну старовинну дзенську притчу. Відомий професор у гостях у майстра чайних церемоній, до якого він завітав, щоб ближче познайомитися з цим стародавнім мистецтвом, ніяк не міг зупинити потік славослів'я на свою адресу.

Тоді майстер вирішив піднести гостю наочний урок. І, наливаючи йому в чашку гарячий чай, не зупинився навіть тоді, коли вода через краї чашки почала повільно розтікатись чайним столиком.
- Що ви робите?! — здивувався гість. — Адже чашка вже сповнена!
- Ну, ось тепер і ви розумієте, що людина, яка прийшла за новими знаннями і при цьому не звільнила свою чашку від почуттів і відчуттів, що її переповнювали, нове сприймати нездатна…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.