Зустріч через 30 років: родина з Франції розшукала українку, яка гостювала у них у 90-х, щоб захистити її від війни

Неймовірну історію про те, як французька сім'я майже через 30 років розшукала українку Ірину Дмитриченко, яка дитиною приїжджала до Франції за програмою оздоровлення дітей Чорнобиля, «ФАКТИ» розповідали в листопаді 2022 року. Тоді, 1993 року, Ірина, ще школярка, гостювала у будинку француженки Марії Алляр. Потім зв'язок перервався, і наступні 29 років Марія Алляр та Ірина нічого один про одного не чули. Але коли розпочалася повномасштабна війна, французька родина вирішила розшукати українку та допомогти їй. Попри те, що у Марії Алляр не залишилося ні адрес, ні телефонів, ні навіть прізвищ, вона змогла знайти Ірину. І ось нарешті відбулася їхня зустріч.

«Я і подумати не могла, що ці люди мене шукають»

Про те, що Марія Алляр із невеликого французького міста Мервіль на півночі Франції розшукує українку, яка гостювала в її будинку майже 30 років тому, на початку листопада розповіли в сюжеті ТСН. 1993 року, коли маленька Іра приїжджала до Франції, мадам Алляр та її чоловік допомагали дітям, які постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Попри те, що у самих п'ятеро рідних дітей і одна прийомна дочка, вони прийняли у своєму будинку Іру. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, подружжя Алляр стало допомагати сім'ям українських біженців. І одразу згадали про Іру. Хотіли розшукати її та покликати до себе, але зрозуміли, що в них не залишилося жодних відомостей, лише фотографії.

Надії на те, що пошуки увінчаються успіхом, було мало. Але розголос допоміг — десятирічну дівчинку на старому фото впізнали її друзі та знайомі. Виявилося, що до початку повномасштабного російського вторгнення Ірина жила у Кременчуці Полтавської області, а потім, рятуючи дітей (у неї є п'ятирічний син та 17-річна дочка) виїхала до Німеччини, де зараз і перебуває.

В інтерв'ю «ФАКТАМ» Ірина розповіла, що була дуже здивована, коли у листопаді отримала у соцмережі повідомлення про те, що її розшукує родина із Франції.

— Вийшло, що ми з мадам Алляр одночасно одна про одну згадали, — розповіла Ірина. — Ідея звернутися по допомогу до цієї французької родини з'явилася у моєї мами. Але я тоді вирішила, що це неможливо, адже у нас не лишилося ні адреси, ні телефону, нічого. Я й подумати не могла, що ці люди, виявляється, теж шукають мене. Не дізналася про це й одразу після виходу сюжету ТСН. У Німеччині, де я перебуваю, немає можливості дивитися українське телебачення, і я навіть не здогадувалась, що мої дитячі фото показували в ефірі. Дізналася про це, коли мама показала мені відео в інтернеті, їй його надіслала колега по роботі. Зайшла на свою сторінку в соцмережі — а там уже було багато повідомлень від знайомих та незнайомих людей: «Ірино, вас розшукує родина із Франції!»

Свою першу зустріч із Марією Алляр Ірина добре пам'ятає — вона тоді разом з іншими дітьми, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, приїхала автобусом до Лілля, і родина Алляр уже чекала її на вокзалі.

- Я була дуже налякана, — згадувала Ірина. — Вперше у житті поїхала без батьків, та ще й так далеко. Французькі сім'ї стояли з табличками з іменами дітей, на яких чекали. Пам'ятаю, як вдивлялася в ці таблички та боялася, що не знайду свого імені, що за мною ніхто не приїхав… Та за мною приїхали. Сім'я мадам Алляр виявилася неймовірною. Пам'ятаю, як вони одразу дістали словничок із записаними українською словами та реченнями — і таким чином ми спілкувалися. На той момент дві старші доньки мадам Алляр уже жили окремо, а троє молодших дітей із батьками. Їхня донька Клер — моя ровесниця. До речі, зараз вона, як і я, викладачка… Я добре пам'ятаю, як Марія Алляр дбала про мене. Як мені купували одяг, як возили до лікаря, коли захворіло горло. Вони оточили мене любов'ю та турботою.

Ірина народилася у Чорнобилі. Під час катастрофи на Чорнобильській АЕС їй було два роки. Тато Ірини був ліквідатором. Після катастрофи родина переїхала до Кременчука Полтавської області, де їм дали квартиру. Три роки тому батька Ірини не стало. Ірина у Кременчуці закінчила школу та здобула дві вищі освіти — вона перекладач з англійської та німецької та педагог. У Кременчуці народилися її донька та син. Чотири роки тому, коли синові був лише рік, чоловік Ірини раптово помер від зупинки серця. З того часу Ірина стала головою сім'ї. Коли в країні розпочалася повномасштабна війна, вона вивезла дітей за кордон. Спочатку до Польщі, а згодом — до Німеччини. У Баварії Ірині довелося розпочати нове життя. Зараз вона там працює вчителькою, удосконалює свою німецьку та готується до вступу до місцевого університету.

Перша зустріч із Марією Алляр після майже 30-річної розлуки відбулася онлайн. Ділячись своїми враженнями, Ірина розповіла, що одразу впізнала дочок мадам Алляр. І що з самою мадам Алляр вони довго розмовляли про все на світі — і домовилися найближчим часом обов'язково зустрітися. Марія Алляр запросила Ірину з дітьми до себе у гості. Довгоочікувана зустріч відбулася на Різдво.

«Не має значення, де ти живеш і житимеш. Пам'ятай, що ми завжди поряд»

- Ми з сином та донькою прилетіли напередодні Різдва, 24 грудня, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Дмитриченко. — Мадам Алляр із чоловіком зустрічали нас в аеропорту в Парижі. Це була дуже тепла та радісна зустріч. Поки їхали в машині, спілкувалися переважно за допомогою google-перекладача. Вдома на нас вже чекали дочки мадам Алляр, які знають англійську, а їхні чоловіки — німецьку. Тому мовного бар'єра не було. Нас чекали, мабуть, людей тридцять — зібралися і родичі мадам Алляр, і сусіди. Мене вразило те, наскільки красиво був прикрашений будинок. Мадам Алляр зізналася, що прикрашала його два тижні.

— Ви опинилися у тому самому будинку, який востаннє бачили 30 років тому. Якими були відчуття?

- Усе згадалося. Нас із сином поселили якраз у тій кімнаті, де я жила, коли була дитиною, і де ми постійно проводили час разом із донькою мадам Алляр Клер. Цього разу кімната мені здалася набагато меншою, ніж тоді, коли я була маленькою. Напевно, тому що я сама стала більше (сміється. — Авт.) У кімнаті на мене чекав сюрприз — весільне чорно-біле фото моїх батьків у гарній рамці. Це було дуже несподівано, я навіть не підозрювала, що у мадам Алляр зберігся цей знімок!

Оскільки це був переддень Різдва, ми почали готуватися до різдвяної меси. Меса тривала понад годину, і це було дуже зворушливо. Пастор кілька разів згадав, що тут є сім'я з України, а мій син Саша мав відповідальну місію — класти маленького Ісуса в ясла. Повернувшись додому, ми до пізньої ночі сиділи, розмовляли й не могли наговоритися. Я справді почувала себе як удома.

Наступного дня на Ірину та її дітей чекали нові знайомства.

- Ми поїхали в гості до мами дружини одного із синів мадам Алляр. Вона приймала нас у своєму великому домі, — каже Ірина. — Там ми познайомилися з онуками мадам Алляр та всіма, кого не бачили 24 числа. Кожна зустріч для мене була особливою. Відчувалося, що на мене дуже чекали. Мадам Алляр приготувала гру, в яку ми з Клер грали, коли були маленькими. Цього разу ми, вже зовсім дорослі, грали в неї знову… Ми побули у Франції лише п'ять днів, але це були дуже душевні та особливі дні. Особливо мені запам'ятався момент, коли ми сиділи за столом у сімейному колі, і діти мадам Алляр пропонували мені допомогу. Казали, що якщо хочу переїхати до Франції, вони готові мені з цим допомогти. «Не має значення, де ти живеш і житимеш. Пам'ятай, що ми завжди поряд» — сказали. Знаєте, за останні роки я вже звикла до того, що я весь час сама. Що тільки я є у своїх дітей, і всі проблеми вирішувати мені одній. А тут раптом з'явилося відчуття, що я знайшла сім'ю. Що є люди, нехай і в іншій країні, яким я будь-якої миті можу зателефонувати, можу чимось поділитися, попросити допомоги. Давно забуте відчуття, що я на цьому світі не одна.

Повернувшись до Німеччини, Ірина продовжує підтримувати зв'язок із французькою родиною. Постійно переписується вже не лише з мадам Алляр, а й з її дітьми, особливо з трьома доньками Клер, Керолайн та Анною. І чекає на їхню наступну зустріч.

Нагадаємо історію 25-річної вчительки з Броварів, яка провела в полоні рашистів понад пів року.

2330

Читайте нас у Facebook