«Мені здавалося, що я в божевільні»: 25-річна вчителька з Броварів провела в полоні рашистів понад пів року
25-річна Вікторія Андруша провела в полоні в окупантів пів року та чотири дні. Вікторія — вчителька, працює у школі у Броварах Київської області. У перший же день повномасштабного російського вторгнення, 24 лютого, поїхала до батьків у село Старий Биків Чернігівської області, яке за кілька днів було окуповано. Росіяни увірвалися до Вікторії додому, перевернули все догори дном, а саму Віку забрали та відвезли у невідомому напрямку. Пів року батьки Вікторії гадки не мали, де їхня дочка. А Вікторію, як виявилося, вивезли до росії, де посадили у СІЗО. Про те, що довелося пережити, як вдалося вижити й не збожеволіти в полоні, Вікторія розповіла «ФАКТАМ».
«Висували різні абсурдні версії — навіть про те, що мене ще 2014 року завербували українські спецслужби й насправді я не вчителька, а розвідниця»
Вікторію звільнили з полону два місяці тому, і вона поки що проходить реабілітацію. Попри те, що згадувати пережите складно, кілька тижнів тому вчителька виступила на Міжнародному форумі європейської України у Берліні, де розповіла про злочини росіян.
— Для мене важливо, щоб світ знав правду про те, що творять окупанти з мирними людьми, — каже «ФАКТАМ» Вікторія. - Я поки що працюю із психотерапевтом. Але це швидше просто для підтримки, а не для того, щоб вивести себе з депресії. Депресії немає і не було. Я перегорнула цю сторінку та живу далі. Щодо мого фізичного стану, то реабілітація триває. На жаль, фізичний вплив з боку окупантів теж був, і зараз доводиться лікувати його наслідки. Лікарі поки не відпускають мене на роботу, хоча почуваюся я вже набагато краще, ніж раніше.
Вікторія не приховує: коли рідне село окупували росіяни, вона намагалася допомогти ЗСУ та передавала інформацію про переміщення ворожої техніки.
— Я давно живу та працюю у Броварах, але в перший день повномасштабної війни поїхала до батьків, — каже Вікторія. — Хотілося бути поряд з рідними. До того ж я думала, що у селі у власному будинку буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці… Першого ж дня, коли росіяни зайшли на територію сусіднього села, вони розстріляли шістьох мирних жителів. Четверо з них були місцеві, а ще двоє, як і я, приїхали до рідних. 27 лютого наше село вже було окуповане.
За кілька днів до того, як росіяни увірвалися до нашої хати, по селу пішли чутки про те, що окупанти планують зачистку. Ніхто не розумів, що це таке. Потім друзі, яким вдалося виїхати із сусіднього села, розповіли, що росіяни заходять до будинків, забирають людей та вивозять їх до росії. Незабаром те саме почалося і в нас. Коли вони вдерлися до нас, удома були мої батьки, а також сусідка зі своєю старенькою мамою, яких ми забрали до себе. Нас розвели по різних кімнатах, почали обшук, пішли на горище. Нічого не знайшовши, пішли. А потім увірвалася ще одна група солдатів. Ми сказали, що в нас обшук уже був, на що їхній командир заявив, що він цього не бачив, тому вони шукатимуть ще. Цього разу вони буквально перевернули все догори дном. Знайшли мій телефон зі зробленими з вікна фотографіями військової техніки, після чого один з них сказав: «Це вона. Забирайте її». І мене забрали. Гадаю, вони мене шукали. Пізніше вони заявляли, що «все про мене знають», що «їм про мене сказали». Чи це правда, я не знаю. Після мого викрадення вони ще двічі вдиралися до батьківського дому та шукали якісь документи. Можливо, мій диплом педагога, бо не вірили, що я вчителька. Вони висували різні абсурдні версії — навіть про те, що мене ще 2014 року завербували українські спецслужби й насправді я не вчителька, а розвідниця.
Першу ніч після викрадення я провела у льоху приватного будинку. Сидячи там і не знаючи, що на мене чекає, рахувала кожну годину по секундах. Найбільше боялася не за себе, а за рідних. Мене забрали, це вже сталося. Але що далі сталося з батьками? Росіяни могли зробити з ними все, що завгодно. Чи не постраждали мої друзі? Це мене лякало найбільше.
Потім мене перевезли до наметового містечка — це був табір для полонених, де я пробула кілька тижнів. Після цього було курське СІЗО.
— Окупанти застосовували силу?
— Так, таке було. До того, як перевезли до росії, вони мене не чіпали. Потім була ситуація, коли мене везли у машині, у мене були зв'язані руки. Несподівано підійшов росіянин і вдарив. Ще й запитав після цього: «А тебе раніше не били?» Коли я відповіла, що ні, він перепитав: «То я що, перший, хто це зробив?» Я відповіла, що так, і він відійшов. Після цього ще були інші побиття… У СІЗО в Курську все залежало від того, хто ти та в чому тебе звинувачують. Мене росіяни називали коригувальницею вогню. А таких вони ненавидять. Тож був постійний моральний пресинг, приниження, погрози. Одна з найчастіших погроз — поголити мені волосся. Коли мене тільки привезли до СІЗО, слідчий заявив: «Я зателефонував і сказав, щоб твоє волосся залишили». Після чого мене повели на так звану санітарну обробку, де посадили поруч із відром, заповненим волоссям інших полонених, та включеною машинкою для гоління волосся. Заявили, що зараз підстрижуть і мене. Я злякалася, але намагалася цього не показувати. В результаті вони мене не підстригли, але погрожували цим ще не раз — особливо коли їм не подобалася якась моя відповідь на їхні запитання. Багато запитань були більш ніж дивними. Наприклад, вони могли спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А може, все-таки дванадцять?».
«Росіяни казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста»
— У Курську нас у камері спочатку було троє, потім двоє, — продовжує Вікторія Андруша. — Пам'ятаю, ми знайшли вибитий на стіні номер камери та поруч напис «МОРГ». З того часу ми так нашу камеру й називали. Потім нас перевели до карцеру, який начебто був переобладнаний під звичайну камеру. Ми називали це моторошне місце камерою тортур.
Співробітники СІЗО давали нам «завдання» — змушували співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Постійно твердили нам, що ми «не поважаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни, які воювали проти нацизму», що ми тепер самі «пропагуємо нацизм». На запитання про те, як ми пропагуємо нацизм, звісно, відповісти не могли. Вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну. Перший вірш, який вони змусили нас вивчити, називався «Вибачте, дорогі росіяни». Іноді мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні. Окупанти перевіряли, чи вивчили ми вірші, іноді просили «вигадати під них душевну мелодію». Ми з дівчатами, іншими полоненими виконували ці безглузді завдання лише тому, що розуміли, що в нас одне завдання — дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, серйозно думали, що вони нас перевиховують. Вони навіть говорили щось про те, що «тут (серед нас) є з ким працювати» і що вони «повернуть нас до нормального життя». Окрім нотацій із серії «діди воювали», вони постійно розповідали нам, що «за Радянського Союзу всім було добре», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Все — як за пропагандистською методичкою.
— Як вам вдавалося не збожеволіти в цьому дурдомі?
— Насамперед сили давали думки про те, що вдома на мене чекає сім'я. У мене не було зв'язку з рідними, але я була абсолютно впевнена, що вони роблять все можливе, аби скоріше мене звідси витягти. Не менш важливим завданням було в жодному разі не вірити окупантам, які розповідають, що «в Україні на вас ніхто не чекає», «ваша влада про вас забула» і так далі. Ще одним нашим із дівчатками способом вижити були розмови про що завгодно, окрім війни та полону. Ми говорили про побут, сім'ї, роботу, згадували улюблені фільми, книги, дитячі ігри. Це відволікало й допомагало не думати про те, що відбувається. Пізніше, коли нас перевезли до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін, Женевські конвенції. І зрозуміла, що ми з дівчатами все робили правильно. Не можна 24/7 думати тільки про те, коли ж тебе обміняють, — так можна збожеволіти.
Ще навесні я сама жила у цьому очікуванні. На початку травня росіяни зачитали висновки їхнього «розслідування» за статтею «Шпигунство», яку мені інкримінували. «Розслідування» показало, що мої дії «не завдали шкоди росії», і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись в Україну, я повторю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть по всій суворості російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я чекала, ставила собі якісь дати, але обміну не було. У середині червня ми з дівчатами вирішили, що так далі не можна. Більше жодних дат та марних надій. Просто будемо жити й вірити, що колись це все ж таки станеться.
У середині вересня нас перевезли до жіночої колонії, але за п'ять днів повернули назад до СІЗО. Потім знову кудись повезли, але вже це робила військова поліція. Коли я почула, що нас везуть у Брянську область, одразу подумала: «Недалеко ж кордон». Дві ночі поспіль мені снилося, як відчиняються двері й нам кажуть: «З речами на вихід». На третій день так і сталося. І хоча росіяни казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я вже здогадувалася, що може статися обмін. Дорогою ми познайомилися з полоненими, яких тримали в інших місцях. Розповідали один одному, хто що пережив та хто як виживав. Напевно, найбільшим щастям було почути вітання українською мовою «Раді вітати вас удома, в Україні». А потім — рідний голос мами в телефоні…
Раніше «ФАКТАМ» дала інтерв’ю медикиня — старша лейтенантка 36-ї бригади Марина Голінько, яка пів року провела в полоні у рашистів. У Маріуполі дівчина не лише рятувала життя побратимів, а й займалась евакуацією поранених.
7237
Читайте нас у Facebook
