«Роман часто присилав мені світлини та відео з фронту саме з цими квітами»: в Мукачеві розквітли 13 тисяч тюльпанів пам’яті полеглого героя
Після повномасштабного вторгнення рф в Україну Роман Жук одним із перших пішов на війну. Був розвідником артилерійського взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Воював на Запорізькому напрямку, де у травні минулого року отримав смертельне поранення, рятуючи побратимів. Дружина Романа Олена Жук розповіла історію життя й кохання Героя, якого вважає Людиною з великої літери, і попросила писати тільки так.
«Не знаю, чи є ще на світі той, хто вмів би так чути, розуміти та чекати»
— Вперше ми з Романом зустрілись на площі перед Мукачівським держуніверситетом. Це було 1 вересня 2004-го. Я запам"ятала Його сміх. Подумала, що в університеті хлопці такі ж несерйозні, як і у школі. А потім зустрілись з Романом випадково у місті. Він був на велосипеді без сидіння. «Точно дивак», — подумала я знову. А згодом виявилось, що Він захоплюється велотріалом, — розповідає «ФАКТАМ» Олена Жук. — Я тоді займалась лижною акробатикою, тому ми знайшли спільну тему — спорт, що лоскоче нерви. Але це були суто дружні розмови, аж поки однокурсники не почали казати мені: «Як ти не бачиш, що він закоханий у тебе по вуха?» А мені було просто добре з Ним поруч. Про більше я не готова була думати й тримала дистанцію. Але через пів року Роман вніс в календар на телефоні нагадування: 13 червня 2009 року «Одружитись з Лєною». Я всміхнулась і відповіла: «Не забудь!» Після того щоразу, як міняв телефон, Роман першочергово поновлював нагадування в календарі, й ми сміялись знову. Не знаю, чи є ще на світі той, хто вмів би так чути, розуміти та чекати…
— Було побачення, яке будете пам’ятати завжди?
— Якось Ромка провів мене до гуртожитку. То був студентський гуртожиток, але на верхніх поверхах знаходились соціальні помешкання. Ми стояли під будівлею, розмовляли, а потім Він поцілував мене. В обох заплющені очі, аж тут лунає з верхнього поверху: «О, лєбєді целуютса» — і на нас вихлюпнули воду з таза… Нам було бридко, бо не знали, що мили в тій воді. Але й дуже смішно від того, як ми бігли то все з себе змивати.
— Як довго зустрічались і яким було ваше весілля?
— Власне, шліфували наші стосунки до 13 червня 2009 року, поки були студентами. А потім ще 13 років, день у день, у шлюбі. Весілля ми мріяли зробити тихенько, удвох і все. Але батьки дуже просили свята. І ми зробили його: замовили вишивані сукню та сорочку, рушник я вишила сама, розстелили у церкві сіно, а гостей після церемонії відвезли в гори.
«У нас крутий Тато», — кажуть діти"
— Розкажіть про синів.
— Діти роблять щасливішими, і ми не виняток. Щоправда, не одразу хотіли дітей. Планували спочатку облаштувати побут та насолодитись одне одним. А згодом у мене виникло непереборне бажання стати мамою. «Ходи сюди», — казала я Йому, а Він сміявся і корився. Певно, на все свій час у цьому світі. Так у 2011-му народився Серафим. А вже через 3 роки історія повторилась. Тільки вже Роман сильно хотів дитину. І у 2015-му в нашу сім"ю прийшов Устимко. Він більше схожий на Тата, а Серафим — на мене. «У нас крутий Тато», — кажуть діти. Тато вмів бути їм авторитетом і другом. Він водив їх у гори, ставив на лижі, вчив трюкам на велику… Дітей ми майже не виховували, просто жили своє життя, а вони скрізь були з нами. Розмовляли завжди, як з дорослими, і завжди говорили правду. Окрім того моменту, коли Роман прийняв рішення вступити до лав ЗСУ. Він вирішив, що діти не повинні цього знати, щоб не хвилювались. Тому при нагоді знімав і надсилав їм різних песиків, котиків, кроликів, розповідав синам, що знімає фільм про військових, коли у відео потрапляли звуки вибухів.
.jpg "“Ми просто жили своїм життям, а діти скрізь були з нами”, - розповідає Олена")
— Знаю, що ваш чоловік ще з 2014 року рвався на фронт.
— В цьому немає нічого дивного. Кожен чоловік мав би мислити саме так. Адже на кого нам тоді покладатись? Хто повинен захистити? Він так і казав: «А як ми усі сховаємось, то що далі? Хай діти потім це розгрібають? Я не зможу подивитись їм в очі!» Але тоді у нас був малесенький Серафим, а потім я стала носити під серцем Устима, і це Його зупинило.
«Якби ж я тоді знала, що це наша остання зустріч, останні обійми…»
— Як для вашої родини почалась велика війна?
— Все почалось задовго до 24-го лютого. Завдяки нашій крафтовій майстерні PОVNA BANKA у нас багато друзів з різних куточків країни. Вони просили в разі чого допомогти знайти житло. Ми не могли повірити, що русня наважиться на повномасштабне вторгнення. Роман поїхав до Тернополя на навчання, а я залишилась вдома з дітьми. Не передати словами, як було страшно, коли о 5-й ранку мені зателефонував знайомий з Дніпра і каже: «Дочка, почалось. Заправ авто і збери документи!» І поки Рома долав складний шлях автостопом з Тернополя, я їздила за продуктами, годувала та розселяла усіх, хто цього потребував.
— Як Роман зважився піти боронити Україну? Чи пробували його відмовляти?
— У перший тиждень Роман дуже багато допомагав мені з розселенням та організацією побуту людей, що тікали від російських ракет. Паралельно допомагав у волонтерських штабах, купував та привозив продукти, одяг, облаштовував укриття. Але, повертаючись ввечері, щораз дивився на мене із запитанням: «Тепер відпустиш?». Я протрималась тиждень зі своїми вмовляннями. А потім зрозуміла, що була дуже щасливою, бо поруч мене справжній Чоловік. Ми довго розмовляли, я плакала, бо розуміла, що не маю права перечити Його твердому рішенню: «Це триває вже вісім років, я не хочу, щоб мої сини воювали! Я сильно тебе кохаю і знаю, що ти мене теж. Тому прошу відпустити, бо я не зможу дивитися в очі дітям…» Третього березня Роман пішов у військкомат, а 4-го березня вже з речами був у військовій частині. 7-го березня їх відправили на Запорізький напрямок.
Я дізналась про відправку (тоді ми ще не знали, куди), коли Рома вже був у потязі. Він не хотів казати, щоб я не хвилювалась. Але мені сказали інші. Я встигла приїхати на перон. Пам’ятаю, як праворуч стояв їхній потяг, ліворуч проїздив товарняк, а ми бігли на зустріч один одному. Якби ж я тоді знала, що це наша остання зустріч, останні обійми…
Довгий час ми не чули один одного, тільки обмінювались коротенькими повідомленнями. Десь за два тижні я отримала від Нього перший відеодзвінок. Ми дивились один на одного і просто мовчали. Довго мовчали. Здавалось, якийсь ком застряг у горлі й ти не можеш вимовити й слова. Розглядаєш кожну нову зморшку, зазираєш у втомлені очі, пробігаєш поглядом такі знайомі вуста… Відчуваєш, що з першим словом просто вибухнеш градом сліз. Бо по той бік екрана Той, Кого ти сильно кохаєш. І ти бачиш, як сильно Він змінився всього за пів місяця. Далі я щораз дужче чекала Його дзвінка. Я знала, що вони майже не мають часу на сон. Багато працюють і вдень, і вночі. Тому боялась потривожити своїм повідомленням.
Читайте також: «Витягнув бійця з лінії вогню за бронежилет»: у Бахмуті загинув телеоператор, який пішов добровольцем на війну
— У вас мала відбутись зустріч, але ви не встигли на кілька годин. Згадайте цей день, який тепер назавжди став чорним.
— Перші три місяці великої війни були дуже складними для мене. Я залишалась на Закарпатті, діти — за кордоном, Роман — на фронті. У квітні мені вдалося вирватись на кілька днів до синів. Після того я сильно просилась поїхати до Нього. Ми з кумами, друзями, знайомими і незнайомими людьми придбали для них три позашляховики. Усі в різний час. І кожного разу, коли машина їхала на схід, виникала проблема знайти водія. Я щоразу просилась бути тим водієм, але Він не дозволяв.
Якось Роман розповів мені, що біля них дуже багато покинутих тварин, вони голодують і страждають, попри те, що воїни їх підгодовують, чим можуть. Я відповіла, що дістану корм і привезу. Ми вже сильно скучили один за одним. Хотілось просто доторкнутись, обійняти, побути поруч. Він знав, що зі Львова їхатиме мікроавтобус з необхідними речами, і дозволив мені поїхати у супроводі львівських волонтерів.
Виїзд було узгоджено на вихідні 28−29 травня. Аж раптом 22 травня Рома вносить в календар відмітку про день народження 26 травня нашого знайомого в Запоріжжі. Я побачила це й відчула, що за будь-яких обставин маю бути у Запоріжжі в цей день. Всі обставини подолала, і, коли вранці 26-го Рома зателефонував мені, ми були дуже щасливі, що через кілька годин побачимось. Але наш дзвінок перервав сильний обстріл росіян. Він перепросив і сказав, що вимушений спуститись в укриття. Через кілька хвилин я сіла за кермо і рушила в дорогу. Рома рушив теж… Тільки не до мене, а щоб рятувати поранених. Під час поїздки поруч з Його авто розірвався снаряд рашистської артилерії. Я не встигла на кілька годин…
«Тюльпан став символом щасливого, яскравого, але короткого життя»
— Як цю жахливу звістку пережили діти?
— Комендантська година в чужому місті, в чужій квартирі. Волає сирена і ти виєш разом з нею від несправедливості цього світу. Відчуваєш Його присутність і не хочеш ранити своїм болем. Плачеш і просиш вибачення за сльози. «Кохасю, я хочу бачити, як ти всміхаєшся», — писав Він. І я пробую це робити крізь біль. Діти… Вони були так далеко від нас в ту мить. І мене усі відмовляли привозити їх на прощання. Але я знала, що маю про все їм повідомити особисто, тримаючи за руку, дивлячись в очі, відчуваючи…
Мене сильно трусило увесь день. Я не знала, як підібрати слова. А потім спробувала довіритись Йому і попросила допомоги. Щойно увійшовши до хати, Устимко спитав: «Мам, знаєш, яке моє улюблене число?» «Яке?» — запитала я. «Чотири! — щасливо вигукнув він. — Бо нас у сім’ї четверо». Для Серафима я ароматизувала кімнати Татковим парфумом. Рома любив і дітей ним попшикати. Вони почувались одразу дорослими. Потім поставила в кімнату фото Тата і нашого найбільшого Татка-Бедрика (улюблена іграшка). Коли ми вмостились до ліжечка, то діти самі сказали: «Татко скрізь!». З цих слів і розпочалась розмова…
Читайте також: «На, мамо, я тобі смаколика даю»: кожного дня підіймає руку з цукеркою до неба 7-річний син загиблої медикині полку «Азов»
— Чим займаєтесь нині, після втрати коханого чоловіка?
— Ми обоє мали босоноге дитинство в гірському селі у бабусі. Я на Львівщині, Роман на Закарпатті. Певно, це вкорінило в нас таку сильну любов до природи. А ще спогади, якими ліси та ріки були в нашому дитинстві, і біль від того, якими ми передаємо їх своїм дітям.
З любові до Карпат народилося кілька наших проєктів: POVNA BANKA — майстерня солодких спогадів. Це соціально-екологічний фудстартап: ми закупорювали смак Карпатських гір у скло та крафт, готуючи авторські варення та чаї. Наразі цю справу я вимушено поставила на паузу.
Проєкт «ЛІС». Ми хотіли садити ліси й дарувати таку можливість кожному, хто захоче доторкнутись до цієї справи. Зараз поблизу Обави зростає невеличкий лісок із 1000 поки ще маленьких сосен, посаджений нами у 2021-му. Але це вже особливе місце сили, куди ми приходитимемо з дітьми, щоб згадати Тата. Якщо знайду в собі сили відродити POVNA BANKA, то й проєкт «ЛІС» обов'язково оживе.
.jpg "\"Вже зростає невеличкий лісок із 1000 поки ще маленьких сосен, посаджений нами у 2021-му\", - говорить Олена Жук")
CHYSTO.DE — екологічна ініціатива з порятунку Вільшанського водосховища, береги якого рясно встеляли тонни відходів людської життєдіяльності.
— А ще Алея тюльпанів у Мукачеві на честь Романа Жука. Як виникла ідея і як її втілювали?
— Рома завжди любив тюльпани. Але особливими вони стали для нас навесні 2022-го. Він дуже часто присилав мені світлини та відео з фронту саме з цими квітами: «Усі для тебе, Кохана!» А одного разу букет тюльпанів привіз наш знайомий таксист. Я розревілась перед ним. Він спитав: «У вас день народження?» «Краще б замість тюльпанів був Він», — відповіла я і більше не змогла промовити й слова.
Під час підготовки до Дня «до побачення» я розуміла, що люди можуть принести різні вінки, в тому числі й штучні. Попросила про живі квіти, тюльпани або їхні цибулинки. Мені захотілось посадити їх багато для свого Коханого. Так народилася Алея з 13 000 тюльпанів пам'яті Романа Жука перед Мукачівським державним університетом — місцем, де зародилось наше кохання. А 13 — це Його улюблене число. Для мене та Роми тюльпан став символом сильного духом, щасливого, яскравого, але короткого життя… Та все ж ми прожили його так, що я згодна була б повторити. Хотіла б, щоб ця алея стала місцем зустрічей та прогулянок закоханих.
Фото з архіву подружжя Романа та Олени Жук
2441Читайте нас у Facebook
