«Росіяни впевнені, що їх колись несправедливо образили і вони тепер мають взяти реванш»: Генрі Лайон Олді про війну в Україні

— Олеже та Дмитро, повномасштабне російське вторгнення ви зустріли у Харкові. Що вас найбільше вразило в перші тижні?

Олег Ладиженський:

— Я навіть уявити не міг, що таке взагалі може статися.

Багато харків’ян намагалися допомогти тим, кому було дуже важко. На жаль, тоді загинув наш друг по бойовим мистецтвам 63-річний Саша Акімов. Він займався дзюдо, був тренером, свого часу пройшов Афганістан. У перші дні він по снігу розвозив на велосипеді ліки старим і немічним людям. Одного дня поруч упав снаряд… Ми потім присвятили йому оповідання.

Вразили такі, наприклад, епізоди. Стояла черга в аптеку, поряд почало «бахати». Але люди пропустили вперед якусь бабусю, бо їй важко стояти. Здається, це дрібничка. Проте саме у цьому проявляється людська доброта.

А евакуаційні поїзди? Люди їхали з дітьми та домашніми тваринами, а провідники допомагали їм всім влізти, розміщували й у своїх купе та тамбурах. Волонтери на кожній станції пропонували їжу та речі. Тобто раптом у людях прокинулося усвідомлення, що треба жити разом. У нас насправді добрі й справжні люди.

Читайте також: Один батюшка нам сказав: «Хлопці, якщо ви принесете по парочці москалів, Господь вас благословить», — актор Роман Мацюта

РЕКЛАМА

— Чому ви досить довго залишались у Харкові попри те, що його активно бомбили, а бої точилися у передмісті?

Дмитро Громов:

— Ми взагалі не хотіли залишати рідне місто. Вірили, що росіян відженуть і все якось владнається. Але з часом інтенсивність обстрілів стала зростати.

Я все одно не хотів їхати, бо у моєї дружини літній батько. На той момент йому було 87 років, йому щойно зробили операцію. Без відповідного медичного догляду та ще у стані стресу він би просто не вижив. Тому ми спочатку разом вирушили до Львова, а потім дружина з батьком поїхали до рідних у Німеччину. Батько залишився там, а дружина повернулася і зараз зі мною у Львові. Знаєте, тесть, коли ми їхали, жартував: «Чого нам боятися? Чи то вперше?» У 1941-му він їхав в евакуацію, рятуючись від німців, а у 2022-му — до німців, рятуючись від російських обстрілів… Отак іноді доля повертається.

— Чому ви самі не виїхали до Німеччини?

Дмитро Громов:

— На той момент мені ще не виповнилось 60 років. У Львові пішов до військкомату. Мене визнали придатним до військової служби. Взяли контакти й сказали бути на зв’язку. Але так і не зв’язалися. З одного боку, шкода, а з другого, розумію, що у своєму віці не міг би бути досить ефективним військовослужбовцем.

— На самому початку повномасштабного вторгнення я багато писав російським знайомим, серед яких були відомі актори та режисери. Намагався донести до них правду про те, що відбувається. Мені не вірили. Одна сценаристка написала, що цього не може бути: «Как мы можем бомбить рускоязычный Харьков? Нас же потом не будут там любить». Після цього зрозумів, що марно їм щось доказувати.

Олег Ладиженський:

— Якби вони тоді в це повірили, це б зруйнувало їхній світопорядок. «Не может россия бомбить русскоязычные города» — це один з їх основних принципів.

Мені теж писали й про «гуманність російського верховного головнокомандувача», і про «сверхточні ракети», які б’ють лише по військових об’єктах. Я відповідав: «Які ж вони „сверхточні“, якщо поряд зі мною падають?»

Але зараз у багатьох росіян, і це видно, світогляд помінявся: «Бийте українців, бо вони чинять опір! Як вони можуть нам опиратись?» Вони щиро раділи коли у нас, наприклад, розбомбили електростанцію й ми сиділи без світла. Однак знаю точно, що багато наших російських читачів адекватні люди. І вони розуміють, що насправді відбувається в Україні.

Дмитро Громов:

— Ми просто бачимо, хто що пише й як коментує події. Дописів людей, які не підтримують політику путіна, досить багато. Багато наших читачів поїхали з росії. А серед тих, хто залишився, є ті, хто допомагає українським біженцям, які примусово були депортовані туди. Але їм дуже важко щось робити в умовах тоталітарного режиму.

Читайте також: «Стріляти в людину дуже складно», — актор Олександр Охріцький про особливості фронтового життя

— Відносно недавно прочитав вашу книжку «Чорний хід». І був шокований паралелями з сьогоденням. Ви висунули припущення, що є якісь містичні істоти, які «підселяються» в людей для того, щоб спровокувати кровопролиття на місці колишніх битв. Таким чином вони намагаються відкрити «чорний хід» для своїх одноплемінників у наш світ. Одразу спало на думку, що зараз ми відбиваємо навалу росіян саме в тих місцях, де в роки Другої світової загинуло дуже багато. Чи не «підселилось» щось у свідомість путіна?

Олег Ладиженський:

— Знаєте, звідки у нас з’явилася ідея «Чорного ходу»? Якось нам зателефонували знайомі і сказали, що у Харкові перебуває тібетський лама, який би хотів з нами поспілкуватись. Ми зустрілися з ним у кафе. На вигляд йому було 45−50 років. Виявилось, що він наш колишній співвітчизник, але вже понад 20 років живе у монастирі. Він читав багато наших книжок. Ми розмовляли про різне, а потім він розповів нам теорію, як руйнується наш світ.

Вони вважають, що є дев’ять світів. Чим нижчий світ — тим він більш демонічний. Не в тому сенсі, що там горять вогнища, на яких кипить смола у котлах. А в тому, що чим нижче світ, тим найпоганіші особистості його населяють. І коли їхній світ руйнується, всі його мешканці намагаються перебратися на вищий рівень, де починають вже цей світ руйнувати, бо ті, хто там жив, також стають більш демонічними. А коли руйнація доходить до нашого рівня, відбувається більше війн, а люди просто стають злими. Нас зацікавила ця теорія, тому з’явилася ідея «тахтонів» — біженців з нижчих рівнів. В результаті ми написали «Чорний хід». Це було за кілька років до початку широкомасштабної фази війни. Але таку паралель тоді ми туди не заклали, а от тепер вона виникає цілком закономірно.

— Письменники-фантасти показують читачам, яким може бути майбутнє. Досить часто воно досить похмуре. Як вважаєте, розв'язана росією війна може стати початком чогось більш страшного?

Олег Ладиженський:

— Фантасти вимальовують постапокаліптичне майбутнє, тому що художня література «любить» конфлікт. Якщо намалювати світле, біле та пухнасте майбутнє, читачів у такої книжки майже не буде. Це чисто утилітарний бік літератури.

А зараз читачам цікавий «постапокаліпсис». У фантастичних серіалах того ж Netflix у майбутньому твориться щось дурнувате. Чи варто нам готуватись до такого? Особисто я налаштований стримано оптимістично. А як реаліст думаю: якщо наша людська цивілізація за кілька тисячоліть ще не накрилась мідним тазом, то ймовірно і зараз не накриється.

Ми опинилися в центрі великої світової кризи — економічної, воєнної, соціальної. Усі ці ООН, ОБСЄ тощо перестали працювати. Світопорядок, який був вибудований після Другої світової війни, просто закінчився. Зараз будується новий. Яким він буде, ми не знаємо. Але якийсь та буде. Вже вимальовуються контури нових союзів, нових правил. Україна стає центром нових спілок. Ми вже бачимо, як все це поступово промальовується.

— Мені здається, що зараз у росії навіть фантастика поставлена на службу тоталітарному режимові. Забагато книжок про так званих «попаданців», які якимось чином потрапляють у минуле і рятують російську імперію від поразки у Першій світовій війні або Радянський Союз від розвалу. А деякі їхні фантасти розповідають про постапокаліптичний світ після ядерної війни. І навіть там росія все одно не здається і «підіймається з колін». Вважаю що це ще один спосіб маніпулювання свідомістю росіян, у яких таким чином плекають імперські нахили.

Олег Ладиженський:

— Ви безперечно маєте рацію. Жанр альтернативної історії, коли хтось повертається у минуле і дарує Сталіну гранатомет або Іванові Грозному кулемет, дуже подобається аудиторії. У цих книжок були досить великі тиражі. Так, це реваншистська література. Вони впевнені, що їх колись несправедливо образили й вони тепер мають взяти реванш. Саме звідси взялося гасло «можем повторить».

Читайте також: «Ми зараз воюємо з біомусором», — киянин Костянтин Хімчак

— Ви вже багато років пишете разом книжки, товаришуєте, живете поряд. У вас навіть дні народження майже співпадають. Чи не втомилися один від одного?

Дмитро Громов:

— Ні в якому разі! Якщо це справжній друг та співавтор, то чому ми маємо набридати один одному? У нас ще й захоплення спільне — ми обидва давно займаємось карате стилю Годзю-рю.

— Знаючи вас як російськомовних письменників, не очікував, що ви так вільно розмовляєте українською.

Олег Ладиженський:

— Я виріс на вулиці, де розмовляли і російською, і українською, і ще на ідиш. Коли пішов до школи, вільно спілкувався на будь-якій з них, навіть не задумуючись. У школі з самого початку була українська мова і література. А в інституті вивчав українську драматургію і театр. Я про Леся Курбаса знав набагато раніше, ніж про нього стали скрізь розповідати.

До речі, у нас з Дмитром вийшло десять книжок українською. Я ще писав вірші. Десь за два місяці до повномасштабного вторгнення вийшов альманах «Харківський міст», у якому була надрукована велика збірка моєї поезії. У мене дві мови, як дві ноги або дві руки. Жодну з них не планую відрізати.

Дмитро Громов:

— Звісно, що Олег краще за мене спілкується українською, але я за останній час дуже добре підтягнувся.

— Зараз продовжуєте писати?

Дмитро Громов:

— Так. Звичайно, що в перші два місяці був дуже великий шок і нам не писалося. Потім Олег повернувся до віршів. А згодом і в мене також «пішло». Ми почали писати художні оповідання. Зараз для великої форми, тобто романів, не ті часи. Гадаю, що згодом ми й до них повернемося.

Читайте також: «Ми зараз робимо росії велику послугу — вичищаємо її генетичний непотріб», — актор Яків Ткаченко

6519

Читайте нас у Facebook