Ця дивна пара одразу привернула мою увагу своєю незвичайною поведінкою. Переходячи від однієї музейної шафи до іншої, вони знімали, як мені здалося, все підряд. Вона знімала на відео, а він з різних ракурсів робив світлини, не минаючи практично жодної порцелянової фігури з музейної експозиції. На жінці була досить скромна сукня, на чоловікові — не нова, але напрочуд чиста військова форма.

Вони знаходилися в музеї більше двох годин. За цей час вже пройшла екскурсія, яку для своїх подруг замовила яскраво вдягнена ювілярша. Вона вирішила зробити для галасливої жіночої компанії сюрприз, показавши перед святкуванням у ресторані новий столичний музей. Було помітно, що друга частина програми гостей цікавила значно більше першої. Вони майже не робили фотографій (бо ж, очевидно, поспішали) і часто запитували, скільки коштує та чи інша композиція, створена майстрами найвідоміших у світі порцелянових мануфактур. На вулиці перед музеєм їх чекали найновіші автомобілі престижних марок. Такий собі міні-варіант Женевського автосалону.

Я вирішив підійти до тієї дивної пари. Поцікавився у жінки, звідки вони і як потрапили в наш музей:

- Мабуть, ви запросили чоловіка на похід до нас?

- Це не чоловік. Це мій син. Олександр. Захисник.

Вона зробила акцент на слові «захисник», промовивши його з помітною гордістю.

- Це він був ініціатором відвідання музею.

- Так, я давно вже хотів у вас побувати, — якось поспішно сказав військовий. У нього було виснажене обличчя, на якому виділялися глибокі розумні очі. — Ми самі з Донеччини. Але там ми втратили практично все. Тому батьки вимушені були переїхати сюди. А я на фронті.

- Ну, як там? — вирвалося у мене.

- Воюємо потроху, — тихо відповів він і додав: — А мамку я сюди сам запросив. Вона у мене любить таку красу.

Слух різнуло оте слово «мамка». Але військовий промовив його настільки тепло і лагідно, що це виглядало чимось абсолютно органічним.

- Я приїхав у відпустку всього на кілька днів. Часу, звичайно, обмаль. Багато всього треба встигнути зробити. Але пункт відвідання вашого музею включив, так би мовити, в обовʼязкову програму.

- Не пожалкували? — спитав я.

- Про що ви кажете! Я буквально у захваті від цих шедеврів.

Він довго перераховував композиції, які йому з мамою сподобалися найбільше. Особливо відмітив іспанську роботу, присвячену зняттю Ісуса з хреста, виставлену у «Божественному залі» музею. Ту саму, яку на початку 2000-х я знайшов і привіз у Київ із Донецька. А потім пояснив:

- Я так багато тут фотографую, щоб потім показувати нашим хлопцям на «пєрєдку». Ви навіть не уявляєте, як їм це сподобається… Ми з мамкою тут ніби душею у вас відпочили. Дякуємо вам за це.

- Дякуємо, — повторила за сином жінка.

Вони знімали все так довго, що довелося підзаряджати телефони. А потім вже, ніби згадавши про обмаль часу, поспішили у своїх справах. Мені навіть стало не по собі від того, що музей забрав у них аж дві чи три години. Хоча хтозна, можливо, саме тут їм якраз і необхідно було побувати…

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.